Смерть манекенниці - Селкудяну Петре (читаем книги TXT) 📗
— Гаразд, панно Дойно. Тепер ви мені скажіть, коли востаннє бачили Йоану? — спитав Дід з наміром якнайшвидше закінчити розмову.
— Я була в Сінаї, ми там демонстрували весняні сукні. Нас, манекенниць, багато, ми не завжди їздимо всі разом. У Сінаї я була один день, так що бачила Йоану два дні тому.
— Ви не помічали останнім часом чогось незвичного в поведінці Йоани?
— Вона була зажурена. Якось мені сказала, що вдовольнилася життям донесхочу, а потім засміялась, і я подумала — жартує. На тому тижні Йоана призналася, що ледь не потрапила під ваговоза. Бачила, як він мчить прямо на неї, і стояла посеред дороги, не маючи сили втекти на тротуар.
Дід запалив другу половинку сигари.
— Крім вас, у неї ще були друзі?
— Наші фабричні дівчата. З хлопцями вона не дружила. Лише інколи зустрічалась у кого-небудь в гостях, дуже рідко. Бо ми ж зареклися рік тому, ось погляньте. — Дойна підійшла до шафи і вийняла з-під пуловерів зошит у цупкій обкладинці. — Можете прочитати це місце, а далі не читайте, бо то всякі наші роздуми.
Дід прочитав указану сторінку і віддав зошит Дойні.
— То, на вашу думку, в неї не було нічого серйозного з жодним чоловіком?
— Не було. З тих пір, як ми живемо разом.
— А ви, панно, часом не прикидаєтесь наївною? Як ви можете це твердити, адже вона була вагітною на третьому місяці? Чи вона вам не казала?
Дойна завмерла з роззявленим ротом. Хотіла щось мовити, але слова застрягали в горлі.
— І ви також не маєте справ ні з яким чоловіком? Хотів би я знати, чий то плащ висить? Він, у всякому разі, не жіночий.
— То плащ її брата. Він уже чотири місяці служить в армії, — сказала Дойна, і сльози струмками потекли по її щоках. — Я б ніколи не повірила, що вона мене обманює.
— Може, ви були занадто суворі з нею? Я так зрозумів, що й текст клятви склали ви, а Йоана тільки підписалася. Крім того, ви самі сказали, що їздили у відрядження, отож вона могла приймати тут кого хотіла. Ви не згодні зі мною?
— Аж ніяк, — твердо відповіла Дойна.
Її певність вивела Діда з рівноваги.
— Чому ви так категорично заперечуєте? Те, що я вам сказав про Йоану, — суща правда.
Він погасив сигару й поклав недопалок на тацю. Дойна хутко викинула його звідти й подала Дідові попільничку.
— Перепрошую, — вибачився він.
Дівчина знову сіла на подушечку й замислилася. Почала щось рахувати на пальцях і через якийсь час промовила:
— Василе тут ні до чого, Дору і Віку також. Ми були в гостях тільки двічі. Це точно, їздили з нею у відрядження завжди разом, крім останньої поїздки до Сінаї.
Дід підвівся,
— Надзвичайно важливо, аби ви, панно, пригадали, чи вона три місяці тому не була довгенько відсутня вдома. Цілу ніч або у вихідний?
Дойна нічого не відповіла, навіть не поворухнулася.
5
Дід зустрівся з Панаітеску на вулиці Лепушняну, як і домовились. З виразу обличчя водія було зрозуміло, що доручення він уже виконав.
— Ну, доповідай, любий друже!
Панаітеску зиркнув уліво, тоді вправо і, помітивши на тротуарі якусь пару, запросив Діда в машину. І лише тут насмілився заговорити:
— Я, шефе, далеко не їздив. Подумав собі так: коли треба замовити ключ, для чого людині пхатися хтозна-куди, якщо вона нічого лихого не замислила? Хіба не правда? І навпаки: коли совість не чиста, будеш шукати відлюдну місцинку. Ото я й пригадав одну тиху майстерню на вулиці Колентіни, либонь, і ви знаєте, там працює старий Джіка. Він мені зразу сказав, що місяць тому зробив ключ для автомобіля. Замовляла дуже вродлива брюнетка років двадцяти. Для «Фіата-1300». Джіка добре її запам'ятав.
— Панаітеску, ти виконав доручення блискуче.
Дід вийняв з кишені гаманець, трохи подумав і дав водієві п'ятдесят лей.
— Що я з ними робитиму, шефе? Ми ж домовилися інакше.
— Це, Панаітеску, для Джіки. Бери його в «б'юїк», і їдьте на вулицю доктора Лістера. Спостерігайте, хто виходитиме з будинку номер тридцять один. Нехай Джіка покаже тобі, кого впізнає.
Дід вийшов з машини і поманив за собою Ельзасця. Собака виліз і тихо заскавчав, невдоволений, що його розбудили.
— Старієш, хлопче, — промовив Дід і почухав пса поміж вухами.
«Б'юїк» розвернувся.
— Як ніхто не вийде, кинь камінець у вікно мансарди, звернуте на вулицю. Але гляди, щоб Джіку не помітили, — сказав Дід.
— Шефе, усе буде в ажурі, хіба ж мені вперше!
Дід повільно рушив тротуаром. Пес трохи пробіг, відтак зупинився біля вітрини й став облизуватися. Дід поглянув на сонце і все зрозумів: уже звернуло з полудня. Неподалік у тихому скверику стояла літня кав'ярня. Він замовив собі добре засмажений біфштекс, а для Ельзасця — сиру котлету із свинини. Обидва всмак пообідали і пішли далі.
Дід почав жалкувати, що заприсягся так швидко розкрити злочин. Він не сподівався від Дойни такої скупої розповіді про Йоану. Чому вона вразилася, почувши, що Йоана була вагітна? Хіба можна повірити, ніби Дойна нічого не знала про інтимні справи подруги?
Сонце припікало не на жарт, а в петлиці Дідового піджака пломенів ніжний пуп'янок троянди — незмінний талісман старого детектива (учора Панаітеску довелося обійти пів-Бухареста, щоб знайти той пуп'янок).
Дід зупинився біля кіоска з прохолодними напоями і попросив скропити пуп'янок. Чемний тон і вельми поштивий потиск руки, під час якого він зумів непомітно всунути продавцеві лею, сприяли зміні насмішкуватого подиву на люб'язність.
Старий вирішив іще раз піти до Леонте Скурту. Певна річ, він мав право викликати будь-кого до міліції, але полюбляв візитувати сам. Несподівані відвідини, як свідчив його багаторічний досвід, були значно ефективнішими. Особливо цікавила Діда перша реакція господарів.
Цього разу йому відчинив Василе Скурту, середнього зросту хлопець, блідий, як і його батько. Привертали увагу темні кола попід очима і чорні, прегарні, але без блиску очі, де затаїлася туга і задума. Дід відразу помітив, що нігті в хлопця геть обкусані, а довгі тонкі пальці злегка тремтять.
— Я хотів би побесідувати з вами віч-на-віч, — сказав Дід, і Василе якось нерішуче прочинив двері і запросив його до своєї кімнати. Вона була невеличка — близько десяти квадратних метрів. На стінах висіли саморобні полиці, заповнені книжками. Ліжко, столик, два стільці — більш нічого. Дід відчув гострий запах і, помітивши в кутку обгризені кістки, зрозумів, що тут був пес, якого, мабуть, недавно вивели на прогулянку.
Василе сів навпроти Діда і почав кусати нігті. Дивився в одну точку.
— З розповіді вашого батька я зрозумів, що ви не були знайомі з Йоаною Рареу, яку збито вашою машиною, — почав Дід.
Хлопець відповів не зразу. Встав і підійшов до вікна. Відчинив його. Заходив по кімнаті, з усього видно — хвилювався.
— Так вам сказав батько?
— Так.
— Либонь, він має рацію, — сухо промовив Василе і сів на стілець. Тепер Дід не бачив його обличчя.
— Знаєте, пане Скурту, той факт, що саме ви повідомили в міліцію про зникнення машини, великого значення не має. Але цією машиною вбито людину, знайому вам, і то досить близько, дарма що ви це заперечуєте. Отож подумайте серйозно. Перша підозра падає саме на вас. А ви зовсім не намагаєтесь розвіяти її.
Хлопець анітрохи не здивувався, що Дід знає про його зустрічі з Йоаною. Він уперто кусав нігті, втупивши погляд у стіну, і мовчав.
— Не хочете говорити? Розповідайте, щоб нам не гаяти часу.
— Я знав Йоану. Кохав її… Це моя перша любов… Хотів одружитися з нею… Батьки були проти.
— Йоана поділяла ваші почуття?
— Гадаю, що так.
— Ви не зовсім певні?
— Останні п'ять місяців вона не хотіла мене бачити.
— А ви шукали зустрічей з нею?
Хлопець підніс до очей великий палець правої руки, уважно поглянув на нього і засунув до рота. Помітивши невдоволення на Дідовому обличчі, швидко сховав руку в кишеню.
— Так, я намагався з нею зустрітися, але вона уникала мене. Я певний, щось у неї скоїлось. Я не розумів, у чому річ. Але, безперечно, за ці п'ять місяців щось сталося. А хто вам сказав, що ми були знайомі?
