»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— Тільки благаю, подзвони мені, якщо тобі доведеться затриматися, — просила дружина, добре знаючи, що означають слова “повернутися якнайшвидше”.
— Добре, добре… Звичайно, подзвоню, — відповів Завірюха, цілуючи її в щоку.
Марія стояла в передпокої біля прочинених дверей, аж поки на сходах не стихли його кроки. Потім, як і щодня, перейшла на кухню — звідки через вікно було видно машину, що чекала на капітана. Жінка бачила, як він вибіг з воріт, як з машини вистрибнув Юрек В’юн, якось дивно вітаючи начальника, — чи то прикладаючи руку до кашкета, чи піднімаючи його, ніби капелюх. Чоловік сів у машину, глянув угору і помахав рукою.
“Варшава” рушила з місця. Пані Завірюха непомітно перехрестила її. Ромек не вірує в бога, та й вона теж, але цей малесенький хрестик ніколи не завадить. Хто знає, що Ромека чекає сьогодні? Молоде, не дуже вродливе, але миле обличчя Марії посмутніло. Інші жінки відправляють своїх чоловіків на роботу, ніби по хліб до булочної, а вона щодня прощається з ним, наче з солдатом, який іде в атаку. А проте вона не проміняла б свого Романа ні на кого іншого в світі!
— Мамо! — долетів з сусідньої кімнати плаксивий хлопчачий голос. — Янек б’ється!
— Якщо “б’ється”, то тобі не болить… — почувся штучний бас старшого сина.
Марія зітхнула. Для неї теж почався новий звичайний день…
— Так от, розумієте, пане начальник, — вів далі Юрек, лавіруючи своєю “Варшавою” поміж автомобілями, — ця жіночка розважалася з тим піжоном, а її старий був таким недотепою, що нічого не помічав.
— Стривай, стривай, яка жіночка, з яким піжоном? — запитав капітан: неуважно слухаючи шофера, він не вловив змісту вчорашньої вистави.
— Ну та, про яку я розповідав, — пояснив Юрек, спритно обминаючи великий грузовик, що забарикадував вузьку Мокотівську вулицю.
— Ну й що було далі?
— А далі ця жіночка надумала зжити із світу свого старого. Якось приходить вона до того піжона і каже, що старого вже нема. Під час невеличкого родинного непорозуміння вона подряпала йому череп кулею з пістолета.
— Значить, застрелила? — перепитав капітан.
— Авжеж. А той їй відповідає, що то небезпечно, бо за це міліція посадить її до буцегарні. Тоді нікчемна баба посилає його до свого родинного гнізда, зробити з старого самогубця…
— А-а, значить, він повинен був створити враження самогубства? — Завірюха почав слухати уважніше. — А далі що?
— Далі, пане начальник, був Содом і Гоморра, або, просто кажучи, страшенна плутанина. Коли на сцену вийшов пан начальник…
— Я?
— Та ні, не ви, інший начальник, ще з імперіалістичної поліції… Отоді й почалася свистопляска… Виявилося, що жіночка не до смерті прибила свого старого, а зробив це той недотепа, її піжон…
— Нічого не розумію. Вона ж сказала…
— Вона-то сказала! Мало що люди балакають! Її покоївка говорила тому, що в рукавичках…
— Зажди! Слово честі, нічого не розумію! Що за покоївка? Кому вона говорила?
— Покоївка? — невдоволено перепитав Юрек і ласкаво пояснив: — Та це ж імперіалістична домашня допомога в білому фартушку… В цілому нічого собі дівонька. А той, у рукавичках, то ваш колега за фахом, тільки закордонний…
Завірюха примирливо знизав плечима:
— Ну, то й що казала та імперіалістична домашня допомога закордонному начальникові?
— Казала, що вона нічого не чула й нікого не бачила.
Капітан відчував, що в нього уривається терпець.
— А насправді бачила когось? Кажи ясніше, бо ми й до управління доїдемо, а ти так і не встигнеш нічого розповісти. Якого дідька ти так плутаєш?
— Я плутаю? Виходить, це я винен, що та спритна жіночка морочила голову всім. Та й не п’ять хвилин, як я вам, а добрі дві години, поки йшла вистава.
— То хто ж, кінець кінцем, убив і чому?
— Я ж вам казав: убив той піжон, що був з нею. Але, правду кажучи, і він не винен. Забив, бо не хотів, щоб старий почастував його свинцем із свого пістолета. А здоров’я старого дозволяло це зробити, хоч жіночка твердила інше. Бачите, вітрогонка звела їх, як півнів, і влаштувала собі справжній “театр” — нехай, мовляв, стрибнуть один на одного з пістолетами, побачимо, хто швидше і влучніше стріляє. Ну і виявилося, що швидше стріляє молодий. Нічого дивного, він здоровий парубійко.
— І потім цей парубійко, намагаючись уникнути відповідальності, зробив так, щоб подумали, ніби старий покінчив життя самогубством? — перепитав капітан.
— Так і було, — підтвердив Юрек В’юн, хвацько під’їжджаючи до управління міліції.
3
— Що нового? — спитав Завірюха секретаря-друкарку, яка саме закладала в машинку перший за цей день аркуш паперу.
— Якась жінка до вас, каже, що ви її викликали на восьму.
— А-а, добре. Хай почекає.
Капітан зайшов до своєї кімнати, відімкнув великий сейф і вийняв картонну папку, на якій товстими літерами було написано: “Веста”. Поклавши папку на стіл, Завірюха взяв записну книжку і перевірив, що йому сьогодні треба зробити. На восьму годину він викликав Вероніку Галку — колишню домашню робітницю Ремів. її можна було прийняти негайно, але капітан з досвіду знав, що година очікування у приймальній слідчого іноді непогано впливає на свідка: той нервує, намагаючись догадатися, чого від нього хочуть, і стає більш схильним до свідчень.
Тому Завірюха не поспішаючи вийняв з кишені дві пачки сигарет, запальничку, мундштук. Старанно розклавши усе на письмовому столі, почав читати мате ріали попереднього слідства. Переглянув протоколи до питу начальників і товаришів Рема з Бюро імпорту точних приладів. Капітан хотів виловити з цих матеріалів те, що проливало світло на “психологічний образ” самогубця чи, можливо, жертви вбивства. Август Рем був серйозним фахівцем, якого цінували: з п’ятдесяти п’яти років свого життя двадцять п’ять він присвятив праці в різних торговельних установах, спеціалізуючись у торгівлі з закордоном мікроскопами, годинниками, фотоапаратами, спеціальним медичним обладнанням. “Це був солідний і відповідальний працівник”. “Рем був поважний, завжди дбав про свою репутацію і добре ім’я”. “Усі товариші і начальство поважали його”. “Дехто ставився до нього недоброзичливо, бо він ніколи не приховував своїх думок і сміливо виступав проти неправильних розпоряджень та наказів”. “Впевнившись у слушності і необхідності чогось, він умів добиватися цього, незважаючи на труднощі, на те, чи всім людям це подобалося”. “Навіть ті, хто недолюблював його, не заперечують, що основною рисою Рема була чесність і вірність принципам”. “Що б там не казали про Рема, але одного не можна не визнати: він мав чисті руки і ненавидів зло”… Виписавши з учорашніх протоколів останнє речення, капітан у дужках відзначив: “Свідок був підвладним Рема і нарікав на його деспотизм та суворість”.
Але цього було мало. Це ще не був духовний портрет Рема, а тільки його ескіз, в якому виділялися дві риси характеру — правдивість і чесність, — поєднані з громадянською сміливістю.
“Що ж, треба шукати, — думав капітан, стежачи за хмаркою диму, яка повільно пливла вгору, — правдива і чесна людина за деяких обставин теж може вчинити злочин. З цього погляду я не такий оптиміст, як Верхар. Тим більше, що той, хто так фанатично любить правду і чесність, може болісно відчути зраду і брехню найближчої людини. Це може навіть свідчити на користь прийнятої версії вбивства і самогубства. Але ж немає таких людей, духовний образ яких складався б тільки з двох рис. У Рема напевно був складніший характері ніж його намалювали товариші по роботі. Нічого дивного — на роботі звертають увагу здебільшого тільки на деякі риси людини. Для торговців, наприклад, не мають значення світогляд, почуття товаришів, їхні реагування на всякі невдачі, не зв’язані з торгівлею”.
Всі ці відомості повинні дати люди, які ближче знали Рема поза роботою, от хоча б Вероніка Галка, що жде в приймальній. Капітан глянув на годинник: пів на дев’яту. Може ще почекати. І він знову заглибився в папери. Тепер почав вивчати протокол огляду і розтину тіла.
