Арахнофобія - Сорока Юрій В. (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
Коли Ярослав із Федьком увійшли до кабінету, він підхопився й розвів руками.
– Що називається: здійснилася мрія ідіота. Виявляється, я нічого не петраю в цій пекельній машині. Навіщо я дозволив забрати мою стару й гаряче кохану друкарську машинку, хто мені скаже?
– Сказав «чайник» і взявся за голову обома руками, – театрально продовжив Федько. – Техніка в руках дикуна – купа металобрухту.
– Поговори мені! – Галкін простягнув руку для привітання спочатку Ярославу, потім Федькові. – Дитя Інтернету, таку твою розтаку… Поки пояснював той прищавий молодик, який установлював тут усю цю музику, мені все було зрозуміло. Разом із ним пішло й розуміння. Скажи мені, Ярику, воно мені потрібно за рік до пенсії?
– Доведеться опанувати. У двадцять першому столітті живемо, якщо ти не помітив.
Галкін лише зітхнув, махнув рукою і запалив цигарку, сівши, за своїм звичаєм, на підвіконня.
– Федько розповів тобі? – примружившись, подивився він на Ярослава.
– Так. Де вона зараз?
– Це мені невідомо. Була тиждень тому в Брюсселі. За кілька днів має бути в Києві. Як бачиш, ми тут теж не задарма свій хліб їмо.
Ярослав пустив повз вуха спробу Галкіна похизуватися.
– Вона приїздить сама?
– Здається, так.
– Відомо ще щось?
Галкін знизав плечима.
– Небагато. Мені повідомили, що серед запрошених на щорічний прийом з нагоди нагородження якоюсь загальноукраїнською кінопремією в Києві є така собі Барбара Домінік. Особа таємнича, хоча й відома в богемних колах. При більш упередженому погляді на пані Домінік я виявив, що її схожість із нашою старою знайомою стовідсоткова. Ось… – Галкін кинув на стіл перед Ярославом кілька світлин. Перші дві – з Канн, ще дві – з Парижа, з церемонії вручення гран-прі Сезар. Решта зроблені в Лондоні. Тамтешня премія має назву, здається, БАФТА. Як бачиш, географія полювань нашої знайомої значно розширилася. Тепер вона занурилась у кіношну богему. Що скажеш?
Ярослав почав роздивлятися знімки.
– Нічого не розумію, – почухав він підборіддя. Перед ним на кожному з кольорових глянцевих чотирикутників поставала Барбара Красовська. У розкішних вечірніх сукнях, обвішана коштовностями, красива й елегантна. На мить Ярослав піймав себе на тому, що пригадує, розглядаючи цей стрункий стан, як вигинався він у полум'ї пристрасті на дивані номера варшавського готелю «Аркадія». Як перед очима коливалися ці великі, гарної форми перса, а з цих блискучих від помади вуст зривався тваринний стогін. Зусиллям волі він відігнав видіння і продовжив роздивлятися фотографії. Ось вона поряд із молодиком у білому костюмі стоїть на задньому плані світлини невідомого папараці, маючи перед собою знаменитий червоний килим Каннського кінофестивалю. Ось іде поруч із сивобородим усміхненим товстуном лише на кілька кроків позаду блискучих Бреда Пітта й Анджеліни Джолі. А ось махає рукою, посміхаючись широкою голлівудською посмішкою поряд із високим елегантним брюнетом у смокінгу. Ярослав міг заприсягтися, що бачив брюнета на кіноекрані, хоча й не міг пригадати його імені. – Вона надто нахабна для людини, яку розшукує Інтерпол!
– Навряд, – вищирився Галкін. – Вона діє цілком логічно. Скажи, ти б додумався розшукувати її в такому оточенні?
– Навряд, – знизав плечима Ярослав. – Але стільки фотокамер, проколотися можна на кожному кроці. Що, власне, і трапилося. Як до тебе потрапили ці знімки?
– Санта-Клаус приніс. Вибачався за запізнення, – відрубав Галкін. – Агентуру не розкриваю.
Ярослав сховав посмішку.
– Мені це відомо.
– І не потрібно сарказму, Савицький. Людині властиво помилятися. Але маєш нагоду переконатися – у мене є агенти й більш цінні, аніж бомжі з Личаківки. Я знаю, чому ти згадав про той випадок.
– І чому?
Галкін пройшовся по кабінету і впав у крісло. Кілька секунд покрутився в ньому, виграючи на вустах хитруватою посмішкою.
– Тому, що з усіма вкладеними грошима ти не зміг зробити того, що граючись зробив звичайний опер Вадим Галкін. Що ж, не потрібно овацій, герою личить скромність. Я скажу навіть більше: герой може дозволити собі не звертати уваги на глузування деяких яйцеголових комп'ютерних геніїв.
Федько у відповідь лише пхикнув і знизав плечима. Мовляв, мені байдуже. Вголос промовив:
– Сто проти одного, що фотографії випливли цілком випадково.
– Заздриш, – відмахнувся від нього Галкін. – Не заперечую, мені поталанило. Але тебе, молодий чоловіче, хіба не вчили, що удача приходить лише до того, хто багато працює?
Федько промовчав. Він сів на стілець перед клавіатурою комп'ютера й заклацав клавішами.
– Інет підключено? – запитав у Галкіна.
– Звичайно.
– Яка швидкість?
– Що?
Федько зітхнув і знову не відповів. Галкін повернувся до Ярослава.
– В суботу вона має бути на врученні нагород Національної академії кіномистецтва у Києві. Адреса – площа Івана Франка, 3, театр Івана Франка. Як вважаєш, не передумає?
Ярослав задумливо похитав головою.
– Не передумає. Вона їде за новою жертвою. Все це, – він указав на фотографії, – лише самореклама. Полювання почнеться в Києві, інакше б вона тут не з'явилася.
Галкін побарабанив пальцями по кришці столу.
– Згоден. Які плани?
– Можемо затримати її та передати Інтерполу. Далі їхня справа – доводити пані, що вона спровадила до кращого світу дюжину своїх малжонків.
У відповідь Галкін скривився.
– І розписатися у власній неспроможності. Кращих думок немає?
Ярослав розсміявся.
– Власне, іншої відповіді я від тебе й не очікував. Звичайно, є. Мусимо спробувати взяти її на гарячому.
– Це інша річ! – Галкін крутнувся у кріслі й натиснув кнопку на селекторі. – Лейтенанта Кравченка до мене! Миттю!
Він повернувся до Ярослава.
– Якщо пані Красовська вирішила пограти в богему ми влаштуємо їй таку богемну пригоду про яку вона згадуватиме до кінця свого багатого на пригоди життя. Сашко Кравченко зможе зіграти роль грошовитого кінопродюсера не гірше, аніж грав до цього ролі головорізів і контрабандистів.
Розділ 13
Лейтенант Кравченко, якого Ярослав уперше побачив ще на дачі в Галкіна, а за останніх три дні провів із ним достобіса багато годин, сидів у кріслі посеред кабінету, зовсім не почуваючись ніяково. Він посміхався і час від часу робив зауваження, які помітно нервували Галкіна.
– Тобі, я бачу, смішки в голові, Сашуню! – Підполковник придушив недопалок у попільничці й закрокував з кутка в куток. – А проте справа зовсім не така проста, як тобі видається. Не забувай – тобі доручено вести справу з людиною, котра має за плечима тринадцять убивств і співучасть ще в чотирьох. Тож не варто недооцінювати її.
– Перепрошую, пане підполковнику. Я увесь – концентрована увага. Я практично згусток уваги!
– Якщо не припиниш блазнювати, перетворишся на згусток болю, синку! – поглянув Галкін на Кравченка таким поглядом, від якого тому одразу перехотілося жартувати.
– Вибачте, пане підполковнику, – лейтенант відкашлявся й одразу зробився серйозним.
– Вибачте… Не знав би тебе, Сашуню, як себе, їй-бо, подумав би, що дитина нерозумна. Отже, слухай далі. – Галкін повернувся до Федька: – Прошу, Федоре.
Федько лише діловито махнув головою і повернувся до монітора комп'ютера, який встановили так, щоб зображення на ньому можна було роздивитися з того місця, де сидів Кравченко.
– Що ж, продовжимо. – На моніторі з'явилося зображення усміхненого чоловіка років шістдесяти, з невеличкою борідкою та високими залисинами на чолі. – Едуард Розділовський. Досить відома в кіношних колах Києва людина. Продюсер кількох відомих серіалів, має широкі зв'язки, коштує близько десяти мільйонів в американських доларах. Починав наприкінці дев'яностих з рекламних роликів і участі в дрібних телепроектах. Найвідоміший з останніх – це телесеріал, який нещодавно з гучною рекламою з'явився на російських і наших телеканалах, – «Штурмова група». Хобі – полювання й дорога мисливська зброя. Одружений, – картинка на моніторі змінилася, даючи місце фарбованій білявці досить несвіжого вигляду, макіяж якої засвідчував несамовиті спроби зупинити невблаганний час, але не міг прикрити зморшок і старечої шкіри.
