Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Дивна ця річ — не мати сили прийти, коли любиш, хоч перед тим… перед тим… а перед тим наче й не було нічого… найвродливішої дівчини курсу… інституту… амбіцій… нічогісінько…
Я стою посеред саду. Посеред нашого саду, поруч з великим чорним каменем.
— Що з тобою, Андрійку? — питає мама.
Я хочу відповісти і не можу, бо серце тисне ще дужче. Залізними обценьками хтось стис моє серце і ніяк не відпустить.
— Що з тобою, Андрійку? — мамин крик долинає десь здалеку, наче крізь час, наче не з цього погідного осіннього дня, а нібито десь аж з дитинства.
— «Тільки от чи моє це дитинство? — зринає зненацька думка. — Чи моє?..»
РS до епілогу
«У результаті проведеного розслідування мною, старшим слідчим районної прокуратури Верещуком В. М., встановлено за фактом смерті гр. Трояна Андрія Платоновича, що напередодні своєї смерті гр. Троян А. П. повернувся з районної лікарні, де протягом 35 днів проходив лікування з приводу інфаркту міокарда. 16. 11. ц. р. він був виписаний з лікарні як такий, що повністю пройшов курс лікування. За свідченням лікуючого лікаря Антипенка Н. К., хворий почував себе добре. Йому лише був рекомендований курс санаторного оздоровлення.
За іншим свідченням, рідних гр. Трояна А. П., він перебував того дня в доброму настрої, казав, що повністю вилікувався. Правда, вночі мати Трояна А. П. застала його, як він сидів на кухні. На її запитання, чи йому не погано, Троян А. П. відповів, що ні, він просто вийшов випити води.
Уранці, вставши, Троян А. П. пішов у сад. Будь-яких підстав твердити, що він мав би там зустрітися з кимось, нема. Зате є всі підстави стверджувати, що можливі дві версії:
Перша. Троян вирішив ще в лікарні або вночі покінчити життя самогубством і тому підняв камінь, який і придушив його.
Друга. Троян А. П. навіщось вирішив підняти камінь, можливо, хотів перевірити себе після лікування, але не розрахував сили — і був придушений каменем, в результаті чого й настала смерть. Друга версія вірогідніша.
На підставі вищенаведеного вважаю необхідним дану кримінальну справу закрити.
Молодший радник юстиції В. М. Верещук (Підпис)».
Того ж дня, коли Верещук написав цей висновок, перед будинком Троянів у Ясенівці зупинилася машина. Андріева мати, яка поралася на ґанку, повернула голову на звук машини й побачила, як хвіртку відчиняє якийсь чоловік. Коли він підійшов ближче, мати вхопилася рукою за одвірок — до неї наближався Андрій.
— Добрий день, мамо!.. — сказав він, і, хоч голос відрізнявся від Андрієвого, у матері підкосилися ноги.
Яромир кинувся до неї, підхопив під руки. Заглянув в очі, лагідно, заспокійливо, як тільки міг.
— Не бійтеся і не хвилюйтеся, — сказав тихо. — Я не Андрій і не прийшов з того світу. Звідти не приходять. Принаймні до Страшного Суду. Ходімо до хати, я все поясню.
Він завів матір до будинку, всадовив на диван, сів поруч.
— Я ваш син, Яромир, — сказав після довгої паузи.
«У мене немає ніякого сина Яромира», — хотіла сказати мати, але язик у неї наче задерев'янів. І вся вона сиділа, наче дерев'яна. Пригадала враз: щось там Андрій казав про брата-близнюка. Але ж ніякого брата-близнюка в Андрія не було. І не могло бути.
«Господи, що ж це таке? — подумала вона. — Хто цей чоловік? Хоч би швидше прийшов з магазину Платон…»
— Отож, мене звати, як я вже казав, Яромир, — продовжив чоловік, який сидів біля неї. — Я хочу бути вашим сином. Хочу замінити сина, якого ви втратили. І я буду ним. Не кажіть нічого, скажете потім. Я буду вам значно ліпшим сином, ніж Андрій, не таким невдахою, як був він. Я розумію, вам боляче це чути, але це правда. Я розумію — гірка, але правда. Я досить багата людина, маю свій бізнес, зроблю багатими і щасливими й вас. Ви на це заслужили. Але про це потім. Зараз нам треба обговорити версії, які я вам запропоную.
— Які ще версії? — тихо прошепотіла мати.
— Як я з'явився на світ, де був стільки літ, і чому досі ніхто про мене не знав, — лагідно промовив Яромир. — Скажу відразу — не раджу відмовлятися. По-перше, я справді буду вам ліпшим сином, ніж Андрій… А по-друге, вам таки ліпше не відмовлятися… Чому, я зараз поясню.
— Хто ви? — прошептала мати зовсім тихо, ледь чутно. — Як ви можете замінити мені сина? Ви…
Вона ледве не вимовила «божевільний», але затнулася. Треба мовчати, поки не прийшов її чоловік, батько Андріїв.
— Я не божевільний, — сказав Яромир. — Вам нема чого боятися, якщо ви визнаєте мене за сина. Ви звикнете до мене, от побачите. Хіба я не схожий на Андрія? Ви ж самі хотіли, щоб у вашого сина була ліпша доля.
— Так, хотіла, — прошептала Андрієва мати.
І раптом побачила, як її син встає, іде до саду і намагається підняти, піднести над головою великий чорний камінь.
— Не роби цього, синку, — шепоче вона.
Мати підвела очі, подивилася на чоловіка, який сидів біля неї.
— Там, у нашому саду, лежить камінь, — сказала мати. — Андрій спробував його підняти й загинув. Не зміг його підняти. Може, ви спробуєте? Раз ви хочете стати моїм сином…
— Не розумію, — сказав Яромир. — Ви кажете — він хотів підняти камінь? Великий?
— Ходімте, я вам покажу, — сказала мати.
Вони вийшли з хати, пройшли до саду. В саду знову стояв туман — тільки цього разу легкий, наче тоненьке, ледь помітне павутиння, що лишилося від бабиного літа. Мовби хтось накинув на сад прозору вуаль, яка прикриває риси чийогось обличчя. На деревах і на траві під ногами виднілася легка паморозь. Поміж деревами виступала вже не чорна, а трохи сивувата пляма, яка стрімко росла й набувала чітких обрисів, таких чітких, аж у матері Андрія раптом боляче різонуло в очах.
— Ось цей камінь, — показала мати.
— І цей камінь Андрій хотів підняти? — здивовано сказав Яромир. — Але ж він занадто великий…
А наступної ночі, напередодні якої старший слідчий районної прокуратури Василь Верещук прийняв рішення закрити справу про можливе вбивство Андрія Трояна, оскільки дійшов висновку, що це самогубство, хоча мовби й безпричинне, чи нещасний випадок, йому приснився дивний сон. Начебто рано-вранці, ще тільки ледь-ледь проклюнувся світанок, він побачив, як Андрій Троян іде садом, доходить до великого чорного каменя і намагається його піднести над собою.
Верещук голосно кричить, що цього не треба робити, що цей великий камінь його придушить. Троян вдає, що не чує, а може, й справді не чує, бо Верещукові теж не чути власного голосу, він тільки відчуває, як відкриває рота, а голос губиться десь у безмежжі туману, що оповиває сад. Він біжить до Трояна, аби перешкодити, не дати тому піднімати каменя. Та, наблизившись, він виявляє, що ніякого Трояна там нема, а то він сам намагається підняти великого чорного каменя. Ось він уже й тримає його в руках.
Він прагне, старається з усієї сили не впустити його, але камінь несподівано починає рости, стає все більшим і більшим, закриває цілий світ. Верещук відчуває, що от-от не втримає цього великого, надто великого каменя. Дивна думка, що цей камінь такий завбільшки, як його життя, пронизує Верещука, перш ніж він встигає прокинутися.
