Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Свiтла над головою потроху ставало бiльше. Щiлина збiльшувалася.
Досить.
Я знову пiрнула в темряву.
Ще вересень
БЕЗ ПРОТОКОЛУ
Наступнi години та днi я неначе гойдалася на дивнiй гойдалцi, яка то занурювала мене в порожнечу, то знову пiдкидала на поверхню.
Коли я прийшла до тями першого разу, побачила свiтлу пляму вiд нiчної лампи. Застогнала — i тут же свiтло заступила чиясь постать. Тамарин голос:
— Що, Ларисо?
— Його спiймали?
— Ловлять, ловлять! Сестро, сюди бiгом!
Гострий кiнець голки втикається в шкiру — i знову на гойдалку.
Наступне пробудження було бiльш осмисленим. Довкола — свiтло, нiчого не розпливається, поруч спить на стiльцi хтось у бiлому халатi. Варто менi було заворушитися, як бiлий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла менi на лоба.
— Уже не гориш.
— Його спiймали?
— Нi. Хто там є?
Знову голка. Знову гойдалка.
Коли я виринула на поверхню втретє, Стас сидiв там же, на своєму мiсцi, тiльки замiсть свiтла кiмнату, де я лежала, освiтлювала самотня лампочка на дротi.
— Пити, — попросила я.
Жихар хутко пiдвiвся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука пiдняла голову. Зробивши кiлька ковткiв теплої солодкої рiдини, здається — морсу, я кволо запитала:
— Його спiймали?
— Усе нормально. Уже спiває на допитi.
Мабуть, ця звiстка таки стала переламною. Отримавши черговий укол i заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою ясною головою, готова була їсти i навiть поривалася вставати.
Упродовж наступного дня вiдвiдувачi ходили буквально косяками.
Правда, Стаса я б вiдвiдувачем усе ж таки не назвала. Вiн фактично поселився в палатi, видiленiй менi за особистим розпорядженням мера. Це була персональна палата мiського голови Подiльська в мiськiй лiкарнi. Тут, крiм непотрiбного менi телевiзора i ще менш потрiбного холодильника, було зручне крiсло, в якому висипався навiть такий велетень, як Жихар. А ось усi iншi приходили по кiлька разiв на день i постiйно щось розповiдали.
Тамара з Олегом. Мiський голова. Заступник мiського голови. Прокурор. Якiсь абсолютно незнайомi люди з обласної прокуратури. Мiсцевий головлiкар та його колеги з областi. З їхнiх розмов я склала для себе бiльш-менш чiтку картину того, що вiдбувалося довкола.
Коли я раптово перервала розмову, Жихар тут же пiдняв тривогу. Ситуацiя ускладнилася вiдразу: вiн же тiльки напередоднi написав рапорт, i, поклавши руку на серце, набрид своєму начальству до чортикiв. Пiдключилася Тамара — стало тiльки гiрше: вони отримали по повнiй за незаконне i несанкцiоноване розслiдування. Аж тодi моя доля все ж таки когось зацiкавила.
Час невблаганно минав. У будинку Бондаря оперативна група опинилася тiльки через пiвтори години пiсля того, як Стас пiдняв тривогу. Я не знала, що в директора музею була машина. Просто не додумалася поцiкавитися. А ось мiсцевi опери знали. Не заставши його вдома, виявивши порожнiй гараж i заодно обгавканi собакою Полковником, вони доповiли керiвництву: Анатолiй Бондар зник у невiдомому напрямку. А моїх слiдiв узагалi не видно. Стас набирав номер мобiльного, але вiн спочатку не вiдповiдав, а потiм раптово опинився поза зоною досяжностi.
Це потiм з'ясувалося: Бондар, отримавши фору в пiвтори години, встиг на швидку руку зiбратися i дiстатися до Хмельницького. Що вiн там робив i де переховувався наступнi тридцять шiсть годин — невiдомо. За цей час Жихар вирахував мiсце мого поховання. Спочатку припустив, що Бондар возить мене з собою, як заручницю. Потiм передумав: якщо вiн подався в бiга, заручниця зв'язуватиме йому руки. Стас i Тамара боялися навiть подумати, що вiн мiг мене вбити. Потiм вирiшили: навiть якщо i вбив, мусив десь заховати труп, причому — добре заховати.
Про руїни Жихар подумав вiдразу. I вже коли їх обшарювали, на очах у здивованих оперiв ляснув себе по лобi — там же була дiрка в землi, там же пiдземелля! Поки одна група збивала замок i викликала мiсцеву бригаду МНС, друга разом iз Жихрем кинулася зсувати плиту з «дигерського» проходу. Мене знайшли непритомною там на початку дев'ятої ранку.
У полонi пiд землею я пробула майже дванадцять годин.
Струс мозку, сильне нервове виснаження. Бiльше пошкоджень не було, але цього виявилося з головою: я пролежала пластом майже двi доби. Увесь цей час мiлiцiя шукала Бондаря. Стас сидiв бiля мене — вiн уже не працював у органах, тому ловили втiкача без нього. Час вiд часу його змiняла Тамара, її залишили в оперативно-слiдчiй групi, пiдсиленiй до десятка абсолютно рiзними людьми, котрi з успiхом заважали одне одному. Лiза Потурай нiкуди тiкати не збиралася, спокiйно повернулася до Подiльська сама, прийшла в мiлiцiю i пiдтвердила: так, колись вона була одружена з Анатолiєм Бондарем, розлучилася, таке трапляється. Коли перебралася з чоловiком до Подiльська, зустрiла його тут цiлком випадково — теж буває. Але жодних стосункiв, окрiм дiлових, з ним не пiдтримувала. Подумаєш — колишнiй чоловiк.
Її вiдпустили. Звинувачення у спiвучастi в убивствi свого чоловiка, а заодно — Михайла Дорошенка i Едуарда Сизого, вiдкинула з ходу, навiть пообiцяла подати до суду за наклеп i просто з прокурорського кабiнету подзвонила якомусь своєму адвокату.
Проти неї справдi нiчого не було.
А Бондар через двi доби об'явився сам. Приїхав на машинi додому, наче нiчого не трапилося. Подякував сусiдовi за те, що пожалiв i погодував голодного собаку. Прийняв ванну: будинок обладнаний водогоном. Коли за ним прийшли, вiн саме голився i попросив його почекати.
За пiвгодини писав «чистуху»: зiзнавався в умисному вбивствi Степана Притули i замаху на вбивство Лариси Гайдук.
— Ситуацiя така, — пояснив менi Стас, пiдбивши подушку пiд спиною. — Вiн, виявляється, здогадувався, що всi цi вбивства — справа рук шизофренiка сторожа. Сам розповiв йому про Безголового, а той перейнявся, заманiячив, дах у нього капiтально потiк. Але в мiлiцiю директор не поспiшав: по-перше, бiдолаху шкода, по-друге, це може бути i не вiн, по-третє — в будь-якому разi доведеться вигрiбати за те, що дав притулок психовi й нiкому нiчого не сказав. Вирiшив спочатку сам усе перевiрити i почав стежити за Стьопою.
— Це вiн так каже? — перепитала я.
— Не просто каже — соловейком заливається! Значить, шукав вiн Притулу, а знайшов труп Потурая бiля машини. Вiрнiше, труп без голови, машина знайома, документи в кишенi. Ну, вiн вирiшив машину подалi вiдiгнати — нехай, мовляв, орли-сищики шукають. А сам почав мiзкувати, як же далi зi Стьопою бути. Коли той сам до нього прибiгає — сам на себе скаржиться, жiнку мало не вбив. Допоможiть, благодiйнику, лiкуйте мене, хворого!
— I вилiкував?
— Аж бачиш. Каже — виходу iншого не було. Сам породив манiяка, сам пригрiв бiля себе таку змiюку, сам i позбавить вiд нього всiх. Задушив i повiсив. Точно таким способом, як я тобi описав. Ну, а з тобою — окрема iсторiя. Коли ти прийшла i почала питання ставити, запанiкував, перелякався, нерви здали. Казав — ти ще ранiше з рiзними подiбними розмовами до нього приходила. Коротше, оглушив тебе, запхав у багажник, до пiдземелля занiс i лишив там. А сам чкурнув свiт за очi. Покатався — i повернувся. Вiд себе, каже, не втечеш, та й мiлiцiя все одно колись знайде, справа ж гучна. Дуже зрадiв, мiж iншим, що ти залишилася живою.
— Ну, а як же, — зiтхнула я. — Ти менi скажи: це — все?
— У куми своєї запитуй. Я тепер вiльний сокiл. Усе, що стосується цiєї справи тепер для мене службова iнформацiя. А значить — закрита, колишнi працiвники до неї не мають допуску.
— Я тебе умоляю, Стасе!
— Умоляй, не умоляй — кажу, як є. Тепер справу точно закривають. Психопат рубав людей, директор музею вбив психопата, боячись викриття — мало не вбив київського адвоката. Ланцюжок замкнувся, Ларо. Ляж поспи.
Правильно.
Нiчого iншого менi не залишалося.
Потiм, коли все остаточно вляглося, Стас сказав: мою машину зроблять, причому — тепер уже точно за пару днiв, i вiн, як безробiтний, готовий iти до мене простим шофером. Возити адвоката — це завжди престижно.
