»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— От до чого дійшов… — похмуро похитав головою Палля і засмучений випив ще півсклянки горілки.
— А ви знаєте, чому пан Галка розійшовся з дружиною?
— Не знаю, — хвилину подумавши, відповів Палля. — Ця жінка ніколи не брала участі в нашому ділі. Була для цього надто дурна і побожна. Але я не знав, що вони розійшлися. Цікаво, з ким залишився їхній син? Мабуть, з нею?
Недєльський здивувався.
— Я нічого не знаю про те, що в них був син.
— Ну, що ви! — в свою чергу здивувався Князь Ночі. — Пам’ятаю, то був непоганий хлопець. Теось його звали…
— Теофіл? — Недєльський насилу стримався, щоб не показати надмірного зацікавлення.
— Чорт його знає! Кликали Теось. А чи він був Теофіл чи Теодор — того вже не знаю. Пам’ятаю, що годинникар почав його навіть ремесла вчити, і в хлопця була неабияка кмітливість. Розумієте, на хлопчиська в трамваї ніхто не звертає уваги. Але та баба-яга вчинила чоловікові таке пекло, що довелося вивести хлопця з діла. Хоч потихеньку він, мабуть, посилав його на менші і легші справи…
— Може, хлопець загинув під час повстання? — обережно підказав Недєльський.
Палля хвилинку подумав.
— Можливо. Коли вибухнула війна, йому було років дванадцять, до повстання мав напевно вісімнадцять, а такі тоді найбільше гарцювали… Шкода, якщо загинув, хлопець був молодець і такий гарний, що я часто дивувався як у незграби-матері міг народитися такий син. Правда, батько у нього був красивий, — згадав він те, що казав раніше.
Сержант намагався більше випитати у Паллі про таємничого сина Яна і Вероніки Галок, не зареєстрованого ні в яких документах столичного загсу, але старий рецидивіст або справді нічого більше не знав, або його насторожила надмірна зацікавленість молодого працівника міліції, бо, крім загальних фраз, нічого більше не сказав.
Наприкінці вони засперечалися про те, кому платити за горілку та закуску.
— Полагодимо цю справу по-товариському, — мовив Палля. — Адже ми, пане інспектор, колеги: обидва живемо із злочину. Тому не ображайтесь, — плачу за все я. А втім, у мене тут відкрито рахунок.
Коли обидва вийшли на вулицю і почали прощатись, ніхто не сказав би, що це потискують один одному руку працівник міліції і старий рецидивіст. На якусь мить Палля, ніби щось пригадавши, затримав руку Недєльського:
— Ви не могли б мені сказати, котра година?
Недєльський послужливо глянув на свою руку і остовпів: годинник зник, на загорілій руці біліла тільки смужка від ремінця. Князь Ночі, задоволено посміхнувся, вийняв з кишені годинник і, вишукано вклонившись, віддав його Недєльському.
— Але ж, пане Палля, це не мій годинник!
Князь Ночі трохи збентежився:
— О, пардон! Яка неуважність. Це справді мій власний годинник, який я нещодавно забрав од годинникаря.
Він швидко взяв у Недєльського красивий золотий годинник, знову засунув руку в кишеню, витяг звідти нікельований годинник марки “Победа” і віддав сержантові. Потім Палля легенько стріпнув пальцями обох рук, наче хотів струснути з них пил, досить квапливо вклонився Недєльському і пішов собі вулицею, залишивши остовпілого юнака на тротуарі.
У цей самий час Завірюха в ощадній касі допитував касирку, яка виплатила вчора триста тисяч злотих з рахунку Августа Рема. Проти нього сиділа вже літня (“підтоптана п’ятдесятая”, як охарактеризував її Юрок В’юн), але ще з претензіями жінка.
— То був дуже елегантний чоловік, — говорила вона, усміхаючись на саму згадку про незнайомого відвідувача, — такий культурний, пристойний.
— Ви всіх клієнтів запам’ятовуєте так докладно? — запитав трохи здивований капітан, коли касирка досить точно описала йому особу незнайомця.
Касирка поблажливо усміхнулася.
— Всіх-то ні, але виплачувати по триста тисяч доводиться не кожен день. На таких клієнтів мимоволі звертаєш увагу.
Вони розмовляли в огородженому скляному боксі каси, закривши завіску, щоб уникнути цікавих поглядів з залу. Капітан дістав з папки фото Згожельського, Галки, Гомолякса, але касирка рішуче заперечила:
— Ні, це не він.
І вона знову почала вихваляти його елегантність, словом, повторила все те, що Завірюха вже чув і записав. Тому капітан чемно, але твердо перебив її:
— Якими банкнотами ви виплатили йому гроші?
— Звичайно, п’ятисотками. І так була така купа грошей, що набив повний шкіряний несесер — такий невеличкий чемоданчик з замком-блискавкою, знаєте? — пояснила точніше.
Капітан занотував собі опис чемоданчика, потім запитав, чи може вона сказати номери виплачених банкнотів.
— Аякже, — спокійно відповіла касирка. — Я ж мусила йти по таку велику суму в банк, бо в нас не було стільки грошей. І там мені видали банкноти нового випуску.
Касирка знайшла відповідну квитанцію, і Завірюха почав виписувати серії та номери виплачених банкнотів.
— Скажіть, будь ласка, — спитала вона, бачачи, як старанно капітан переписує цифри, — хіба той пан якийсь злочинець?
— Боюсь, що так, і навіть неабиякий, — відповів Завірюха, не відриваючись од роботи.
— Боже мій, а такий витончений, пристойний мужчина, — зітхнула жінка і, хвилинку подумавши, запитала знову: — А якщо він прийде ще раз, то що мені зробити?
— Наказати вартовому негайно затримати його. Ви дістали б тоді велику нагороду, — сказав Завірюха. — Але можете заспокоїтись, вдруге він сюди не прийде, — додав, усміхаючись.
— Хто знає, хто знає… — сказала касирка і почала пудрити ніс перед невеличким дзеркальцем. Завірюха спочатку тільки посміхнувся на її зауваження, пояснюючи його надмірною впевненістю жінки у своїй привабливості. Проте в голосі жінки було щось таке, то примусило його задуматись. Капітан перестав писати і уважніше глянув на касирку.
— А чому ви думаєте, що він може прийти вдруге? Жінка оглянулася навколо, наче в тісному боксі міг бути ще хтось, крім них, і таємниче прошепотіла:
— Бачите, він тут дещо загубив і може повернутися, щоб забрати.
— Загубив?! — Завірюха аж підвівся з стільця.
Касирка відсунула шухляду і вийняла з неї щось невеличке, загорнуте в папір.
— Ключики від чемодана! — сказала тріумфально. Мабуть, випали з кишені, коли виймав авторучку, щоб розписатися. Мені віддав їх клієнт, який стояв за ним у черзі.
— Ключики від чемодана!.. — Обличчя у Завірюхи розчаровано витягнулось. А проте він узяв пакетик. Розгорнувши його, справді побачив два плоскі, нікельовані ключики, зв’язані синьою тасьмою. Були замалі, щоб на них могли залишитися придатні для слідства відбитки пальців, до того ж їх тримала й касирка. Завірюха почав знову загортати ключики, і тут його увагу привернули чорнильні літери на папері. Капітан розгорнув аркушик і прочитав: “8 вересня 195… Класна робота. Задача № 18. З двох місць А і В вийшли назустріч один одному два поїзди. Перший з них повинен прой…”
Почерк був дитячий, круглий, нетвердий. Папір у клітку свідчив про те, що аркуш вирвано з учнівського зошита. Тільки тепер в очах Завірюхи з’явився блиск зацікавлення.
— То ви загорнули ключики в цей папір?
Ні. Так мені подав клієнт. Він бачив, як у чоловіка, що стояв попереду, щось випало з кишені, але нічого не сказав, бо думав, що то навмисно викинутий клаптик паперу. А коли наступив на нього, відчув щось тверде. Але той, хто загубив, уже пішов.
Це був слід! Якщо пощастить, то вони зможуть швидко встановити, хто одержав триста тисяч з рахунку Августа Рема. Капітан раптом заспішив, касирка аж здивувалася, що могло так його вразити. Невже той дурний клаптик паперу з фрагментом арифметичної задачі.
