»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
Вирвавши аркушик з блокнота, він почав швидко щось писати. Секретарка ніжно дивилася на його кучеряве волосся, в якому подекуди вже просвічувала сивина. По хвилі капітан підвів голову і, вагаючись, глянув на секретарку.
— Можете ви зробити мені приємність?
Ірена почервоніла і скромно опустила очі.
— Ах, пане капітан, я…
— В такому разі візьміть, будь ласка, і особисто відішліть оцю телеграму.
— І все? — запитала вона розчаровано, беручи папірець.
Завірюха схилився над протоколом свідчень Владислава Стонки. Але не встиг прочитати й сторінки, як на порозі з’явилася постать міліціонера.
— Ви до мене? — спитав капітан, поглядаючи на домашній плетений кошик, що його тримав у руках міліціонер.
— Прийшла мати бандита, якого ви, товаришу капітан, арештували, і принесла йому харчі. Я хотів запитати, чи можна передати в камеру цю їжу…
Завірюха, вагаючись, глянув на розкладені документи “Вести”, на кошик, прикритий грубою салфеткою. Йому не хотілося відриватись од роботи, яку щойно розпочав.
— Поставте передачу отут на столі і прийдіть десь за півгодини, я зараз зайнятий…
Тільки-но він повернув до розкладених документів, як у двері знову постукали.
— Збожеволіли, чи що? — гаркнув капітан і мимоволі пожалкував, що сам послав секретарку передати телеграму. — Заходьте! — Завірюха одним махом згріб усі документи “Вести” в шухляду.
До кабінету ввійшов Решкевич.
— Не заважаю?
— Ну що ви! Дуже прошу! — збрехав Завірюха, підводячись назустріч інспекторові, йому було незручно за те, що справу передали до міністерства.
— Я заходив у справі до Комісяка, — почав Решкевич, сідаючи на стілець, де кілька годин тому сидів Владислав Стонка, — і довідався про напад на вас. Думаю, зайду привітаю Завірюху, що так щасливо відбувся…
— Це дуже мило, — трохи зніяковів капітан і підсунув інспекторові цигарки. — Закурюйте.
— Дякую. Може, запалите моїх? — Він дістав з кишені пачку американських сигарет. Капітан ущипливо подумав, що вдячний американець, напевно, подарував Решкевичу піввагона цього курива. — Ну, розкажіть про той напад. Я питав Комісяка, але він сам мало що знає, — сказав, затягуючись, Решкевич. — Злочинець признався, хто і чому намовив його напасти?
Завірюха поворухнувся і мимохідь глянув на інспектора:
— А чому ви думаєте, що бандита хтось намовив? Міг же він напасти на мене, щоб пограбувати. Він саме про це й свідчить.
Решкевич зім’яв у попільничці тільки-но запалену сигарету й іронічно скривився:
— Навіщо нам замилювати один одному очі, капітане? Ясно, що цей напад мав зв’язок із справою “Веста”. Нападати з метою грабунку на працівників міліції?
Обидва засміялися.
— Ви, капітане, мали рацію, наполягаючи на продовженні слідства у справі “Веста”, — вів далі інспектор. — Ну що ж, коли людина визнає, що зробила помилку, то це не соромно, правда?
У капітана вперше виникла іскорка симпатії до Решкевича.
— Ви не ображаєтесь, що я звернувся у міністерство?
— Як я можу ображатися? Ви зробили так, як підказувало вам сумління, от і все! А що я через те маю гору неприємностей — то вже зовсім інша справа.
Вони вперше розмовляли щиро, по-товариському, без прихованих претензій. І капітанові хотілося якось підсолодити гірку пілюлю, яку він підготував для Решкевича.
— У ваших аргументах в справі “Веста” було багато життєвої правди. Тільки не завжди можна робити те, що вигідніше, іноді треба керуватися тим, що є більш слушним, — сказав Завірюха, несвідомо цитуючи Верхара.
— Згода, — кивнув головою Решкевич. Потім, намагаючись змінити цю не дуже приємну для нього тему, вказав рукою на кошик, який стояв на письмовому столі: — А це що? Підробіток до зарплати — торгуєте з-під поли? — запитав жартома.
— Це? — засміявся у відповідь Завірюха. — Харчі для того, який хотів мене вбити. Мати його принесла. Треба передати, що там…
— І як людина великодушна, ви, звичайно, будете підгодовувати його?
— Це залежить від того, що тут є, — відповів Завірюха, знімаючи з кошика салфетку. — Ковбаса, хліб, кусок грудинки і тістечка…. Можна дати, хай знає мою добрість…
Дальшу розмову перебила секретарка. Збуджена, червона від обурення вона влетіла до кабінету.
— Це нечувано, пане капітан!.. — І обірвала на півслові, побачивши, що капітан не сам. Завірюха попросив вибачення і разом з секретаркою вийшов з кабінету.
— Що сталося?
— На пошті не хочуть негайно посилати вашу телеграму. Кажуть, що спочатку повинні передати в усі обласні комендатури якісь розпорядження з Головного управління. Я наполягала, благала, але мені сказали, що передадуть не раніше, ніж через дві години…
— Не годиться! — сказав Завірюха. — Нашу телеграму вони мусять передати негайно! Це справа дуже серйозна. І всі накази, хоча б від самого бога, повинні почекати…
— Я туди вже не піду, — категорично заявила секретарка. — Це нахаби.
— Гаразд. Тоді я піду туди сам, — вирішив капітан. — Повернуся через п’ятнадцять хвилин. Попередьте, будь ласка, інспектора.
Та коли він прийшов назад, Решкевича в кабінеті не було.
7
Неділя. День видався чудовий, сонячний — такі дні бувають у Польщі на початку осені. Тим важче сержантові Недєльському було в цей день чергувати.
— Бачиш, інші люди як люди, — дорікала мати, коли він, затягуючи пояс, виходив з дому, — підуть у неділю кудись до парку, погуляють, увечері — в театр… А в тебе навіть свята немає. Навіщо це все?
Сержант удав, ніби не чує, і мовчки поцілував її в щоку. Чи зрозуміє колись мати, що ця важка, зв’язана з усякими незручностями і небезпеками робота дає йому справжнє щастя? Нічого не вдієш, тут вони не могли знайти спільної мови. Ці близькі люди жили в двох зовсім різних світах. Усе те, що для молодого Недєльського було важливе і дороге, сивоволоса жінка сприймала як набір пустих лозунгів. А скільки разів йому доводилося терпіти, коли зустрічав своїх співстудентів і ті з в’їдливим співчуттям запитували, чи правда, що він чи то дільничний міліціонер, чи керує вуличним рухом?
Недєльський зціплював зуби, але в нього ні на хвилину не виникала думка скинути цей мундир.
Неділя була спокійна, не сталося нічого такого, що вимагало б втручання чергового міліції. Тільки після обіду близько четвертої години безнадійну нудьгу порушив телефонний дзвінок. Черговий біля камер арештованих повідомляв, що один з в’язнів, які перебувають під слідством, раптом захворів.
— Напевно, симулює, — буркнув Недєльський. — Я зараз приїду.
У довгому коридорі зустрів чергового.
— Чорт його знає, що з ним таке. Стогне, кричить, каже, ніби щось тисне в грудях… А то репетує, що темніє в очах і він нічого не бачить. Може симулює, — пояснював черговий, ідучи поряд з Недєльським.
— Побачимо, — стримано відповів сержант.
Камера була освітлена електричною лампочкою. Тут сиділо шість чоловіків. Недєльському не треба було запитувати, де хворий — той лежав на нарах, всі ж інші зібралися навколо, голосно обговорюючи незвичайний випадок. Сержант підійшов до нар. Арештовані розступилися.
— Чого прикидаєшся? Вставай! — гостро почав Недєльський, але одразу ж обірвав: це був “їхній” в’язень — Владислав Стонка. Блукаючий погляд, вкритий потом лоб, скривлені від болю уста, конвульсивні рухи, якими він рвав одяг на грудях, і сповнене жаху, майже звіряче скигління не лишали сумнівів, що ця людина справді серйозно хвора.
— Хай йому чорт! — вилаявся наляканий черговий. — Ще п’ятнадцять хвилин тому з ним не було так погано!
— Негайно викличте лікаря! — сказав Недєльський. Черговий кинувся до телефону, а сержант почав розстібати в’язневі сорочку. Він нахилився над Стонкою, і в обличчя вдарило гаряче повітря з легким, але виразним запахом гіркого мигдалю. Страшна підозра вразила Недєльського. Ще ближче нахилився до Стонки. Помилки не було — з рота хворого пахло гірким мигдалем!
— Хворий що-небудь їв перед приступом? — спитав він інших в’язнів, відчуваючи, як по спині побігли мурашки.
