»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— Пам’ятаєш, він казав, що не міг спокійно сидіти, мусив неодмінно щось робити.
— Взагалі він діяв нелогічно, — знову жваво підхоплює сержант-магістр. — Рак і Згожельський веліли кинути пістолет в озеро за двісті кроків, а він мов у сні бреде лісом, виходить на дорогу, знову повертає в ліс і нарешті закопує пістолет під дубом. І це його пояснення… — хитає головою Недєльський. — “Мені було жаль пістолета, я, пам’ятаю, думав, що він може ще пригодитись”. Бідолаха навіть забув, що в ньому не було більше жодного патрона. Добре, що ні Рак, ні Згожельський не стежили, як він виконав доручення! Але чому вони кинули Чорну Ручку саме в тому місці?
— Тепер це вже зрозуміло. Нещодавно там було вбито шофера таксі. Бандити хотіли переконати, що серія злочинів не мають нічого спільного з “Вестою”. Тому й привезли труп до Отвоцька. З Гомоляксом домовилися, що той їхатиме до Варшави теж через Отвоцьк. По дорозі вони зустрілися, і бандити передали Гомоляксу коштовності. Машиною закордонного туриста перевозити їх завжди безпечніше.
— Краків, — обізвався Юрек В’юн, який хоч і не брав участі в цій довгій розмові, але жадібно слухав, не пропускаючи жодного слова.
— Ну, значить, підходимо до фінішу “Вести”, — зітхає Недєльський. — Коли тільки…
— Що — коли? — підхопив капітан.
— Коли тільки банда, сполохана зникненням Теофіла, не змінить свого плану і не збереться десь в іншому місці, а не в монастирі.
Завірюха похитав головою:
— Думаю, що плану вони не змінять. Теофіл залишив їм листа, у якому писав, що накладе на себе руки. Правда, йому можуть не повірити. Але на кільканадцять годин, які їм лишилося пробути в Польщі, бандити навряд чи шукатимуть нового місця. Після арешту інженера вони намагаються випередити час і зібратися в монастирі для них менш ризиковано, ніж втратити ще одну добу, шукаючи нове сховище. Словом, усе з’ясується сьогодні ввечері…
На п’ять хвилин пізніше від них у Краків в’їхала сіра “Варшава”, в якій сиділо двоє чоловіків.
Приїхавши до Кракова, Завірюха і Недєльський пішли не в готель, як планували, а в обласне управління міліції.
— Треба організувати все для нашої операції в монастирі, — пояснив капітан причину зміни своїх намірів. — Схематичний план, який ми накреслили з майором Риделем у Варшаві, треба тут на місці обговорити з офіцером, який очолить допоміжну групу…
— Потрібно багато людей? — поцікавився Недєльський.
— Багато не багато, а чоловік двадцять—тридцять потрібно буде, щоб оточити монастир.
Через п’ятнадцять хвилин Завірюха і Недєльський вийшли з управління дуже збентежені. Тільки-но вони відрекомендувалися, як їм передали зашифровану телеграму з Міністерства внутрішніх справ:
“Є нові обставини. План нездійсненний. Завтра приїжджаю. Дійте в межах виключно власних можливостей. Підкреслюю: виключно власних можливостей. Привіт Недєльському. Майор Ридель”,
Капітан ще раз прочитав речення: “Дійте виключно в межах власних можливостей”. Що все це означає?
— Щось там сталося за останні години, — мовив Завірюха, — якщо Ридель вважає участь краківської міліції небажаною. Але що б то могло бути?
— І що означає привіт мені? — запитав Недєльський, намагаючись якось розплутати таємницю.
— Хвилиночку, — випростався капітан. — “Привіт Недєльському”. Справді. Значить, Ридель щось мав на думці, коли написав про це в службовій телеграмі. Чому тебе вітає майор?
— Товаришу капітан, — вхопив його за руку Недєльський, — а може, це те підслухування на центральній телефонній станції?
Вражений Завірюха глянув на юнака. Так, це єдина справа, у зв’язку з якою майор може вітати Недєльського. Але яке відношення це має до краківської міліції?
Капітан подав сержантові руку і доброзичливо сказав:
— Ну, то вітаю і я тебе. Виходить, ти мав рацію, а не я. Браво, друже!
У готелі для них уже підготовили номер. Майор Ридель діяв точно. У шафі знайшли повний комплект радіофонічної апаратури, за допомогою якої чути було все, що діється в сусідній кімнаті. За дорученням органів адміністрація готелю поселила там Оленя — людину, яка хотіла швидко і легко стати мільйонером і вже за годину мала провести корисну для себе операцію з годинниками. Завдяки напруженій праці оперативного відділу і особисто поручика Комісяка, Завірюха знав не тільки, як звати Оленя, де він живе, чим займається, але й те, в якому місці і о котрій годині має відбутися зустріч, скільки грошей і якими банкнотами узяв цей чоловік з ощадної каси, щоб заплатити за доставлені годинники. Правда, Олень не дуже цікавив капітана, куди більше йому хотілося взнати, що за люди ті, котрі спочатку “продадуть” годинники за півмільйона злотих, а потім відберуть їх, лишивши улюбленця фортуни без грошей і “товару”.
Точно о дев’ятнадцятій годині в кімнату Оленя постукали. Потім почулися голоси прибулих, і Недєльський схопив капітана за руку:
— Це Галка!
— І Мирослав Згожельський, — так само пошепки мовив капітан і поглядом наказав сержантові мовчати. Вони вислухали всю розмову — дуже чемну і люб’язну. Чули, як Олень розпаковував і лічив годинники, як Галка, щохвилини попльовуючи на пальці, дбайливо перераховував банкноти. Тривало все це досить довго. Нарешті торговці, на пропозицію Оленя, відзначили діло чаркою коньяку і, ввічливо попрощавшись, вийшли. Прочинивши двері, Завірюха і Недєльський бачили, як обидва чоловіки швидко попрямували коридором. Ні Завірюха, ні сержант Недєльський не помітили, що з протилежної кімнати через отвір для ключа за ними в свою чергу стежить чиєсь око.
— Отже, закінчилася перша дія драми Оленя. Тепер невеличка перерва, після якої почнеться друга, — випрямляючись, сказав Завірюха. — Згожельський і Галка за кілька хвилин збагатилися на півмільйона злотих, а дурний Олень радіє, що в нього є п’ятсот новеньких годинників… Чуєш, як цей бовдур порпається в коробці?
Не більше як через п’ятнадцять хвилин після відходу ввічливих бізнесменів, у двері Оленя знову постукали.
— Хто там? — почувся тремтливий голос Оленя.
— Прошу відчинити. Міліція!
У кімнаті запанувала могильна тиша. Недєльський стиснув капітана за плече:
— Як це міліція? — пошепки запитав, ще більше витягуючи шию до репродуктора. Завірюха шикнув на сержанта.
— Нас повідомили, — говорив у кімнаті Оленя чоловічий голос, — що ви скуповуєте перевезені контрабандою годинники…
— Але ж, пане начальник… — застогнав Олень.
— Я вас ні про що не питаю! — гостро перебив той. — Ось моє службове посвідчення. Я проведу обшук… Станьте отут біля вікна і не рухайтеся з місця.
З репродуктора почулося чи то ридання, чи зітхання… Потім — тиша, в якій чути було тільки глухі кроки. Заскрипіли дверцята шафи. І знову кроки.
— Що у вас в цій картонній коробці? — Голос був притишений, наче той, хто питав, нахилився до підлоги.
— Боже мій! — застогнав Олень. Примарний мільйонер раптом відлетів од нього десь у простір, уступаючи місце менш приємному, але реальнішому видінню залізних ґрат.
— Ага, годиннички!
— Пане офіцер…
— Мовчіть і не рухайтеся з місця!
Шарудіння картону — відкрили коробку:
— Так, так… — наспівно каже “міліціонер”. — Знаєте, це п’ять років, не менше. Хіба…
— Хіба що?.. — підхопив Олень з надією в голосі.
— Хіба що ви віддасте мені ці годинники без квитанції і без протоколу обшуку…
— Але ж то справжній грабунок! Таке добро! Я заявлю в міліцію!
— Будь ласка, можете заявляти. Телефон на столі. Розмовляємо без свідків. Ніхто не повірить, коли ви щось скажете проти мене. А проти вас свідчитимуть оці годинники. Дрібничка — п’ятсот штук! П’ять років!
Довга-довга мовчанка. Чути тільки хрипке дихання Оленя, який буквально задихається від страху, жадібності й безсилої люті.
— Ну, що ви вибираєте?
— Ех, бери вже мою важку, политу кров’ю і потом працю, бандите! — спалахує збожеволілий від жалю невдалий мільйонер.
— Ну, тільки обережно! Бо я можу передумати і напишу ще протокол!
