Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
— Зроби бутерброди. У буфеті є сир та ковбаса, лимони, а чай завари міцний.
Антон підморгнув Сокиркові ще раз і зник. Іванові від цієї фамільярності потеплішало, і він вмостився зручніше. А Онищенко не сів, обперся спиною на одвірок і дивився очікувально.
Зненацька Сокирко зрозумів: оті дві чи три секунди, ота пауза, після якої він почне розмову, справді можуть стати для нього вирішальними. Власне, він уже прийняв рішення, більше того, обставив усе так, щоб комар носа не підточив: зранку викликав на допит Романюка, потім пішов на прийом до свого безпосереднього начальника майора Кушніра й доповів, що, мабуть, справа не варта виїденого яйця. Побачивши, як наколющився Кушнір, Іван не дав майорові ані секунди, щоб висловити незадоволення: зробив таємниче обличчя й повідомив, що, здається, про їхній відділ заговорять в усьому Наркоматі. Вчора він допитував колишнього заступника наркома залізничного транспорту Лівшиця, — ото постать, виявляється (про це вже встигли підзабути), цей негідник — справжній ворог — зумів колись, пролізти в органи, на початку двадцятих очолював навіть Київську губернську ЧК.
Очі в Кушніра загорілися — про Лівшиця слід доповісти найвищому начальству, певно, навіть у Москві візьмуть справу під контроль, можливо, про неї писатимуть газети.
— Лівшицем займусь я сам, — вирішив.
Сокирко спохмурнів: майор видер у нього просто з горла ласий шматок. Однак, може, це й на краще. Раптом у Лівшиця збереглися старі зв’язки в Москві, звідти могли й осмикнути, а чим це закінчується, Іван знав добре.
— Мені здається, — про всяк випадок піддав жару, — Лівшицеві протегував хтось з колишнього керівництва ДПУ.
— Цікавий фрукт! — погодився Кушнір. — Якщо добре притиснути, викладе все.
— А як бути з Романюком?
Проте Кушнір уже втратив інтерес до якогось директора тресту.
— Дивись сам…
Цих двох слів було досить, щоб тепер Сокирко міг сказати заступникові наркома те, в чому був переконаний: Романюк не винний. Але слід було обставити цей висновок, хоч трохи піднести себе.
— Я розібрався в справі Романюка, — сказав Іван, — і вважаю, що його заарештовано даремно. Нема жодних доказів вини, я погодив це питання з Кушніром, і майор думає так само.
Сокирко побачив, як посвітлішали Онищенкові очі, й подумав, що керівникові такого рангу слід мати твердіше серце, не піддаватися емоціям і не захищати навіть друзів. Політика вимагає жорстокості, тим паче політика внутрішня, тут потрібно рубати з плеча, без дипломатичних вивертів.
— Я знав, що Микола Олексійович не винний, — полегшено мовив Онищенко.
«Загримів би твій Микола Олексійович туди, де козам роги правлять, — подумав Іван, — і ти сам би перший відрікся від нього».
Сказав:
— Якщо ви не заперечуєте, завтра я підготую постанову про звільнення товариша Романюка.
— Звичайно.
— Вранці передам вашій секретарці на підпис. Лиш тепер Онищенко остаточно взяв себе в руки.
— Радий, — сказав, — дуже радий, що в нашому Наркоматі є такі принципові працівники.
Сокиркові захотілося підвестися і виструнчитись, але похитав головою і зауважив:
— Маємо чесно виконувати свої обов’язки.
— Саме чесно, — схвалив Онищенко.
Він розстебнув комір сорочки, мабуть, розмова з Сокирком далася нелегко, та все вже позаду, упевненість повернулася до Сидора Гавриловича, повеселішав і сказав гостинно:
— Ви тепер у нас начебто своя людина, то ходімо на кухню, не будемо накривати стіл у вітальні.
— Звичайно… — підхопився Іван. — Та й узагалі, не морочте собі голову з чаями…
— Ходімо, ходімо… — по-дружньому підштовхнув його Онищенко. — Антон хоче з вами познайомитися, йому така компанія не зашкодить. — Зміряв Сокирка чіпким поглядом і сказав відверто, що думав: — Наша гвардія!
Іван сором’язливо опустив очі. Спочатку хотів заперечити, хоча б для годиться: мовляв, яка там гвардія, справжня гвардія — це ті, хто брав владу й бився за революцію, ми ж ідемо торованим шляхом, проте якесь внутрішнє чуття підказало — мовчи і згоджуйся.
— Університет закінчуєте цього року? — запитав Онищенко.
— Іспити незабаром.
— Добре, що закінчуєте. У Наркоматі мають працювати освічені кадри. Я надіюсь на вас.
— Важкувато… Роботи багато, а університетські професори безжальні.
— Ви ще молодий і сил вистачить.
— Ночами не сплю.
— Та й мені рідко коли випадає чаювати з сином.
— Класові вороги не вгамовуються! — сказав Іван і крадькома зиркнув на Онищенка: чи не надто патетично, як на мітингу, але заступник наркома закивав схвально:
— Товариш Сталін дав нам орієнтир: боротьба розгортається, і каральний меч революції не може лежати в піхвах.
Це було мовлено не менш патетично, проте вони залишились задоволені — приязно перезирнулись і пішли на кухню, де Антон уже дзеленчав чашками.
Посеред столу стояла таріль з горою бутербродів і вазочка з печивом. Антон налив усім по повній великій фаянсовій чашці, вмостився поруч із Сокирком, штовхнув його ліктем у бік:
— Я вас з батьком підслухав: ти університет закінчуєш?
— Хай йому грець.
— А я вже два роки — вільний птах.
— Цікаво в газеті?
— Спокійно не поспиш.
— У нас також.
— Батько розповідає…
— Ти щасливий — світ бачиш, а я все в кабінеті.
— У Кривому Розі нову домну почали, на тому тижні поїду. Комсомольська будова.
— Комсомольці тепер усюди попереду.
— Батько казав: ти очолював осередок на селі. Хочеш, напишу про тебе нарис?
— Знайшов героя…
— А що, — загорівся Антон, — відповідальний працівник держбезпеки, із сільських активістів, тепер на передньому краї…
«Нарис — це було б здорово», — подумав Іван. Уявив статтю в газеті зі своїм портретом та заголовок: «Комсомолець-висуванець Іван Сокирко». Або ще краще: «Чекіст Іван Сокирко викриває ворогів». Головне, щоб великими літерами «Іван Сокирко». Після такої статті прямий шлях до наркоматівського парткому. А вже у парткомі…
Сокирко подививсь на Антона й закинув гачок:
— Гадаєш, надрукують?
— Про кого ж тоді писати? Залиш мені телефон, завтра погоджу тему з редактором і подзвоню. Тату, ти не заперечуєш, щоб я написав нарис про Івана?
Онищенко тримав чашку обома долонями, з насолодою вдихав аромат китайського чаю і думав про своє. Не одразу збагнув, чого хоче син. Нарешті зміст мовленого дійшов до нього.
— По-моєму, це прерогатива редакції, — мовив стримано.
— Гадаю, редактор не заперечуватиме. А в наркоматі?
— Я також.
— От і домовились.
Онищенко побачив, як Сокирко почервонів од задоволення. Що, ж, усе закономірно: підростає нове покоління чекістів — енергійні, розумні, освічені хлопці. Хіба погано, що і честолюбні? Це він з товаришами під час громадянської, а потім, ліквідовуючи куркульські банди, не думали про чини й посади, ніколи було, тепер інші часи, країна міцніє, ліквідовано голод, розруху, міста почали розбудовувати, можна й про сімейний затишок подбати, і про комфорт, зрештою, про службове становище. Все нормально. Аби тільки честолюбство не взяло гору, бо просування по службі й кар’єризм — різні речі. Однак Сокирка навряд чи можна запідозрити в кар’єризмі: чесний і розумний, справжній чекіст. Он як швидко й правильно вирішив справу Романюка.
Онищенко сьорбнув чаю. Згадав, як тиждень тому на світанку до них прибігла Таїсія Василівна. На ній не було лиця, стояла в передпокої згорблена й почорніла — Сидір Гаврилович навіть подумав: трапилось найстрашніше…
А Таїсія сказала:
«Уночі забрали Миколу…»
Очі в неї запалали гнівом, Таїсія посунула на Сидора Гавриловича, він тільки відступав, поки не наштовхнувся спиною на стіну.
«Хто взяв?»
«Хіба не знаєш? Твої люди! Прийшли вночі, зробили трус і забрали! З НКВС, твої підлеглі…»
«Уперше чую…»
«Гріш тобі ціна, — ледь не закричала Таїсія. — Який ти заступник наркома, коли твого товариша підступно беруть вночі? Хіба не знаєш Миколи?»
