Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Щоб тримати себе в робочому стані, Віктор раз у раз дивився на годинник. Час немов сповільнився, хвилинна стрілка майже не рухалася. Взагалі нічого не відбувалось, і Віктор, висунувши голову назовні, вслухався в тишу. Вухо вловило ледве чутне клацання якоїсь комахи, шерех трави льотного поля.
Раптом далеко, десь за літаками, що виднілися на полі, спалахнули й тут же згасли дві фари. «Мазда», м’яко з’їжджаючи з трави на бетон і з бетону на траву, оминаючи сигнальні лампи і якісь смугасті стовпчики вздовж посадкових смуг і майданчиків маневрування, під’їхала до літака, що стояв оддалік, у самому кінці посадкової смуги. Біля трапа стояли двоє в масках із короткими «акаемами». Ще двох Віктор побачив біля мікроавтобуса і «Волги», що сховалися за хвостом Ан-26.
Вийшовши з машини, Віктор кинув погляд на напис на фюзеляжі літака: «Авіалінії Білорусі».
Підійшов до трапа. Двоє в масках кивнули йому, як давні знайомі. Він піднявся, увійшов до овального дверного отвору літака.
Тут же перед ним опинився ще один чоловік у камуфляжній чорній масці з вирізами для очей. Він був невисокого зросту, нижчий за Віктора. Простягнув руку, потім кивком голови запропонував іти за ним.
Вони пройшли в хвіст повз добре укріплений брезентовими пасами вантаж. Краєм ока Віктор дивився на коробки, ящики, брезентові валізи, акуратно розкладені обабіч проходу.
– Ось, – проводжатий кивнув на чорний брезентовий мішок, що лежав у кінці проходу, на блискавці. – Відкрий! – скомандував він спецназівцеві, що стояв поряд.
Той швидко опустився навпочіпки, розстебнув блискавку сантиметрів на сімдесят, розсунув надвоє, встав і спрямував досередини промінь потужного ліхтарика. Віктор побачив за каламутним поліетиленом людське обличчя. В повітрі з’явився їдкий кислий запах.
Спецназівець поспішно застебнув блискавку мішка.
– Це він? – запитав Віктор чоловіка в масці, що стояв поряд і, схоже, був тут старший.
– За годину буде відомо, – відповів той. – Ідіть, тут перебувати небезпечно для здоров’я, – він кивнув на вантаж.
Віктор знову звернув увагу на їдкий кислий запах. Теж подивився з підозрою на нутрощі літака.
– Хімія? – запитав він.
– Хімія в мішку, – кивнув той на труп. – Рідкий азот. Тут, скоріше за все, «фізика».
Вони швидко пройшли назад до трапа, спустилися на землю. Слідом за ними двоє спецназівців винесли мішок із трупом, завантажили його в мікроавтобус.
– А куди він мав летіти? – запитав Віктор.
– Воронеж, Росія.
Перш ніж сісти в машину, Віктор помітив, як під наглядом спецназівців із «Волги» вибралися троє переляканих льотчиків. Оглядаючись, вони піднялися по трапу в свій літак.
«Мазда» виїхала з льотного поля. Залишилися позаду й відчинені ворота, й освітлений майданчик перед аеровокзалом. Утома з новою силою навалилася на плечі Віктора. Немов під її вагою, він майже ліг грудьми на кермо, з останніх сил вдивляючись у безлюдну дорогу. А в голові крутилось одне і те саме запитання, на яке не було сил відповісти: «Навіщо йому потрібно було приїжджати сюди?» Група захоплення і без нього знала, що робити. Поради у нього ніхто не запитував. Ну побачив він літак, труп у пластиковому мішку на блискавці, побачив людей у масках із «акаемами» і переляканих льотчиків, яким належало через десять-п’ятнадцять хвилин злітати і брати курс на Воронеж. У чому був сенс його присутності?…
Відповіді не було. Була тільки освітлена фарами його «мазди» дорога, майже фізична тяжкість у голові й очі, втомлені від природної нічної темряви та різкої жовтизни штучного світла.
12
Іван Львович прийшов за п’ять хвилин до одинадцятої. Свіженький, гладенько поголений. На щоках – не властивий для його віку рум’янець.
– Ну як, виспався? – жваво запитав він, увійшовши до вітальні.
– Так.
– Чудово. Ну що, до справи? Снідав?
Нік кивнув.
– Тоді я собі що-небудь приготую нашвидкуруч, а ти поки що налаштуйся на серйозний лад.
Через декілька хвилин вони сиділи за столом. Нік за компанію пив каву, полковник жував бутерброд із сиром. Жував і говорив, залишаючи між словами короткі паузи для їжі.
– Перше – у будь-якій ситуації зберігати спокій, ніколи не вибухати… Роби вигляд, що ти трохи сповільнений, тоді в тебе буде більше часу на обдумування. Друге – коли з ним познайомишся, не грай в інтелігента. Відразу «тикай», стався як до молодшого брата. Побачиш, що дратується, – пом’якшай. Головне, – щоб він ставився до тебе з повною довірою, як до свого рятівника… Сьогодні вночі ви вдвох поїдете в Білорусь, місто Пінськ. Без зручностей, у загальному вагоні. Квитки дам трохи пізніше. Там зупинитесь у привокзальному готелі, виспитеся. О першій годині дня – автобус до Бреста. У Бресті теж переночуєте в готелі, купите туристський ваучер у Польщу. Місто призначення – Познань. У тебе там близький друг, який багато що може. Олександр Возняк, наш колишній. Телефон три п’ятірки чотири два один. Повтори.
– Три п’ятірки, чотири два один. Олександр Возняк.
– Молодець, – Іван Львович посміхнувся. – Не напружуйся, я тобі все запишу! З Возняком ти зустрінешся сам, без Сахна. Возняк тобі розповість, що робити далі. Тепер дрібні деталі…
Полковник витягнув із нагрудної кишеньки піджака пластикову картку «Америкен експрес».
– Знаєш, що це таке?
– У кіно бачив, – зізнався Нік.
– Значить, якесь уявлення маєш. На перші дні отримаєш тисячу доларів готівкою, розкладеш по різних кишенях. Будь економним. Далі, після Польщі, можеш використовувати цю картку. Просто замість грошей. Коли купуєш квитки, сплачуєш за готель. Теж будь гранично акуратним і економним – ніякої розкоші! Усе – найдешевше! Ручка є? Розпишися на зворотному боці.
Іван Львович перевернув пластикову картку, і Нік побачив посередині вклеєну паперову смужку для підпису.
– Свій підпис? – перепитав він.
– Гаразд, покажи, розпишися поки що тут, – полковник поклав перед Ніком якийсь конверт. Нік розписався.
– Годиться, – кивнув Іван Львович. – Прочитати нічого не можна, зате маса карлючок. Те, що потрібно.
Нік акуратно, навіть із деяким хвилюванням поставив свій підпис на зворотному боці картки.
– Ну от, тепер вона твоя. – Іван Львович усміхнувся. – Далі…
Він опустив перед Ніком маленький блок запакованих у пластик пігулок. Вісім штук.
– Якщо відчуєш, що Сахно вийшов із-під контролю і стає небезпечним, – кинеш йому одну в чай, каву або пиво. Однаково. Вони миттєво розчиняються. Сам не приймай! – Він посміхнувся. – Це не аспірин. Це скоріше заспокійливе.
Допивши каву, Іван Львович підвівся з-за столу.
– Обідаємо сьогодні разом, тут, – мовив він майже врочистим тоном. – Я все принесу через кілька годин. З дому не виходь. Хочеш чистого повітря – відчини вікна. Буде нудно – почитай свіжі газети.
– Де? – здивувався Нік.
– В поштовій скриньці з внутрішнього боку вхідних дверей. – Полковник здивовано мотнув головою. – Треба бути уважнішим. Завжди детально вивчи житло, перш ніж розслабитись і лягти на канапу! Ну, бувай, до обіду!
Коли полковник пішов, Нік витягнув із поштової скриньки три газети: «Киевские ведомости», «Всеукраинские ведомости» і «Голос України». Проглянув. Погляд зупинився на статті про труп на даху СБУ. Заголовок свідчив: «Слідство тупцяє на місці». З таким заголовком саму статтю можна було й не читати.
Побачивши на останній сторінці «Всеукраинских ведомостей» кросворд, Нік узяв ручку і раптом упіймав себе на думці, що сам зараз перебуває в «кросвордній» ситуації. Він озирнувся на всі боки. Згадав останні слова полковника, що пішов. «Детально вивчи житло, перш ніж розслабитись!» Його погляд сам собою поповз під стелю. Він уважно оглянув верхні кутки вітальні. Біла штукатурка, ідеальний ремонт.
Йому згадалися монітори в мікроавтобусі. Три монітори в квартирі, й людина могла від них зачинитися тільки в туалеті.
Інакше він просто переходив із одного монітора в інший. Коридор, кухня, кімната…
