Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗

Федько підвівся на тачанці, свиснув по-розбійницькому, заклавши два пальця до рота, пустив коней вчвал, а за ним, гергочучи й стріляючи в повітря, понісся весь загін.

Грунтенко притримав коня, порівнявся з Длугопольським, мовив, скосивши на нього око:

— Перший раунд виграно, Миколо Костянтиновичу.

— Й без жертв.

— Усе ще попереду.

— За Федьком слід постежити, певно, не змириться.

— Чміль поклав би його, якби не здався.

— 1 правильно б учинив.

— Усіх не покладеш, когось треба й лишити.

— Повинні перетворити банду на загін ідейних борців.

— Та повинні… — якось невизначено погодився Грунтенко. — Сьогодні ще нехай погуляють, а завтра почнемо затягувати попруги.

— Слід когось послати за кордон.

— Почекай трохи, хай утвердимося. Маю відомості — під Коростенем наші гуртуються. Панаса Петрика пам’ятаєш?

— Інженер, що йшов з Тютюнником?

— Так, член адміністративної “трійки” — мали встановлювати нову владу на місцях. Об’явився в селі Дідковичі Татарнавичівської волості. Пошлемо на зв’язок Микиту Чмеля, а потім шукатимемо вихід на Центральний штаб.

— Згоден, — Чміль усюди пролізе — хитрий, недарма його сам полковник Чеботарів пригрів.

— І Тютюнник узяв із собою, а він на людей нюх має.

— Шкода… — похитав головою Длугопольський, — чогось не врахував Юрій Йосипович, ось і розбили нас.

— Момент вибрав невдалий, — переконливо мовив Грунтенко. — Більшовики тільки-но продподаток запровадили, селяни ще не розкусили, з чим його їдять, приглядалися, а тут ми мов сніг на голову. Так, — додав з болем, — не підтримали нас селяни, а ще й оцей клятий Котовський з червоними ескадронами, і сам розумієш: сила солому ломить.

— Нічого, ще покажемо себе, — одповів Длугопольський. — Згуртуємось і виступимо, рано ще здаватися.

— Колись же мають схаменутися! — вигукнув Грунтенко люто. — Гречкосії кляті, отак завжди: чухають потилиці, розмови ведуть, хилитаються туди-сюди — вайлувата ми нація. Аби вареники були, та ще й самі в сметану стрибали. А поки варениками ласуємо, більшовики хомута натягли й засупонили.

— Не згущуй барви, Володимире Антоновичу, — вишкірився Длугопольський. — І не вали все на народ. Темний він і затурканий, ще мін дід на пана горба гнув, ну, мені пощастило, вивчився, однак я один на ціле село. А тут більшовики — земля й свобода, а хто про землю й свободу не мріє? От і взялися за вила. Коли продрозкладкою задавили, схаменулися, та пізно. Знову до зброї вдалися, вже проти більшовиків, а ті, демагоги, будь ласка, самі продрозкладку й ліквідували. А тут ми з Тютюнником, звичайно, невчасно…

— Справжні господарі ніколи за більшовиками не йшли, — авторитетно заявив Грунтенко. — Але ж босоти більше. Ось і виходить: треба перетягти її на свій бік, втовкмачити, чим більшовицька влада для неї обернеться.

— Втовкмачиш! Босота тому й босота, що розуму не має, на майдані галасувати легше, ніж землю орати, чи не так?

— Ні, — заперечив Грунтенко твердо, — нема в нас часу, щоб агітацією займатися та з незаможниками загравати. На жаль, кажу, нема часу, отже, єдиний вихід лишається: примусити! Пан завжди примушував — і слухалися. То пусте, що твій дід на панщину ходив. Адже ти сам став паном, добродію Миколо Костянтиновичу Длугопольський, паном отаманом, ось і роби з цього висновки. Хлоп має схилятися перед тобою. Не схоче — спочатку нагаями, а потім — до стінки. Одного — двох навчимо, інші візьмуться за розум.

— Твоїми б вустами та мед пити, — серйозно мовив Длугопольський. — У принципі я згоден: декого й постріляти можна, навіть треба, проте на самому терорі зараз далеко не поїдеш. Взяти в більшовиків їхні гасла, підфарбувати трохи, надати національного відтінку — тоді, може, хоч середняк за нами піде. Врахуй, босота одержала від більшовиків землю, стає статечнішою, вона неминуче хитнеться вправо, а тут ми зі своїми гаслами. Майже такими, як у більшовиків — знайомими й зрозумілими, з якими вже встигли зріднитися, мало хто замислюватиметься над відтінками, а потім, коли, спираючись на них, візьмемо владу, поговоримо по-іншому.

— Так, аби тільки владу взяти! — Грунтенко зняв кашкета й перехрестився. — Цими днями поїду до Високої Печі, там є один хитрий піп, до речі, через нього Тарган на сьогоднішній поїзд вийшов, так от через отця Леонтія Костюшка маю надію зв’язатися з Петриком. А далі — як бог дасть: пан або пропав, така вже наша доля.

8

Олег Данилович перетнув Думську площу й через завулок вийшов до гаража, що притулився поза пасажем. У воротах його ніхто не зупинив, та й взагалі вони були незамкнуті, гойдалися на вітрі й жалібно скрипіли, немов скаржилися на своє становище та безгосподарність.

Яновський постояв біля воріт, роззираючись. Засмічений якимсь металобрухтом двір, довгий дерев’яний сарай з протилежного боку й вантажівка біля нього. Фактично тільки ця машина й свідчила, що тут розташований гараж виконкому. Щоправда, пахло ще мастилом та бензином, і Олег Данилович принюхався тремтячими ніздрями. Побачив біля вантажівки самітню постать і попрямував туди.

Чоловік у промасленому комбінезоні копирсався в моторі, він ковзнув по Яновському цікавими очима, та не припинив роботи, здається, ще більше заглибився в неї, проте Олег Данилович відчув, що незнайомець не байдужий до нього, спіймав його погляд з-під руки. Нарешті чоловік у комбінезоні не витримав, озирнувся і запитав:

— Чого треба? Бо стороннім сюди заборонено. — Вказав чорним від мастила пальцем на ворота. — Там написано.

— Завгар де? — поцікавився Яновський.

— Ну, я завгар.

— Гаврило Пилипович Шубравський?

— Точно.

— Я від Горожанина, — сказав Яновський.

Очі Шубравського засвітилися цікавістю. Уважно обдивився Яновського, обтер руки брудною ганчіркою, подав правицю й потиснув міцно руку Яновського.

— Чекаю на тебе, — мовив, не приховуючи радості. — Казали, механік ти і у машинах кумекаєш.

— Трохи.

— Трохи… — посмутнішав Шубравський. — Трохи і я петраю, а вона, стерво, не заводиться.

— Заведеться, куди подінеться, — пообіцяв Олег Данилович, можливо, надто оптимістично.

Шубравський посміхнувся недовірливо.

— Зранку б’юся, — пояснив. — Не хоче.

Він подивився на Яновського якось жалісно й навіть запобігливо, і Олегові Даниловичу стало шкода його. Ще раз пильно глянув на Шубравського, мов хотів запам’ятати й зрозуміти з першого погляду. Наче нічим не примітний, око сковзне по ньому й не затримається ні на мить, але в цій людині щось було. Яновський мимоволі згадав солдата саперного батальйону Лопухова і одразу збагнув, чим саме привабив його Шубравський. На такого можна покластися. Не хапає зірок з неба, не дуже грамотний, але ніколи не зрадить, дасть слово — виконає. У виразі обличчя є щось дитяче, щось ніби прохальне, однак водночас очі тверді, рішучі й, головне, доброзичливі. Кремезний і, видно, сильний, — точно, такий не підведе.

Яновський ще раз посміхнувся Гаврилові Пилиповичу й почав знімати піджак.

Одягнувся він, як вважав, до роботи. Ношені, та ще міцні ялові чоботи з заправленими в них суконними штанями, чорна косоворотка й бавовняний піджак. Поклав піджак у кабіну вантажівки й почав закочувати рукави сорочки.

Шубравський зміряв його недовірливим поглядом.

— Ти що, одразу?.. — не повірив.

— Та ж не заводиться, самі казали…

— Чекай, шкода сорочки. Та й штани запаскудиш… — Він зробив нетерпеливий жест і зник у сараї не чекаючи заперечень. З’явився мало не одразу, несучи оберемок якогось лахміття. Подав Яновському.

— Штани, мабуть, завеликі, та мотузком підпережешся.

Штани й справді були розраховані принаймні на двох Яновських, залатані й цупкі від мастила, вони спочатку викликали в Олега Даниловича відразу, та він подолав її й таки натягнув штани, присівши на автомобільну приступку. На сорочку надів якусь кацавейку, підперезався пеньковим мотузком і подумав — що б сталося, якби його зараз побачила Наталка?