Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (серия книг TXT) 📗
Ставши в бухті проти Соколиного висілка, корабель салютував гарматними пострілами. У відповідь залунало з берега «ура», загула ручна сирена, що її крутили молоді рибалки, члени Тсоавіахіму, і почулося кілька пострілів з ракетних пістолетів. На «Колумбі», що стояв під берегом, нашвидку вивішували весь наявний комплект сигнальних прапорів, не додержуючи ніяких правил сигнального коду, і даремно сигналісти з «Буревісника» намагалися щось прочитати. Команда «Колумба» вирішила це зробити для більшої пишності.
З «Буревісника» спускали шлюпки. У першій на берег з'їхав командир, другу зайняв оркестр, одразу ж, на радість соколинцям, гримнувши гучний марш.
Командування посилало «Буревісник» на свято на Лебединому острові тому, що Соколиний виселок шефствував над «Буревісником», хоч насправді виходило так, що «Буревісник» шефствував над висілком. До того ж майже всі молоді рибалки з Лебединого відбували військову службу у флоті, і соколинці славилися як боцмани, торпедисти та штурвальні, що часто займали перші місця в різних змаганнях.
Стояла ясна сонячна погода. Білі хмарки, мов укриті снігом скирти, повільно пливли по небу, сповіщаючи рибалок про тривалу чудову годину. На острові пахло травами, співали пташки, ледь-ледь, мов пустуючи, шурхотів прибій. Всі рибальські хати прикрасилися, біліли помазані крейдою стіни; подвір'я прибрані чисто й охайно. На стежках хрумтів свіжий пісок. Ближче до моря стояли столи, вкриті грубими білими скатерками, з великими хлібинами, сільницями, ложками, виделками й ножами. Біля столів порались дружини й матері рибалок.
Напроти, на невеликому майдані, де звичайно відбувалися танці, натягнені були брезентові тенти над лавами для музикантів.
Свято почалося мітингом, закінчення всіх промов вкривалися тушем і гучним «ура». Далі учасники свята перейшли до столів, де їх ждав смачний обід. З-поміж багатьох поданих. страв найсмачнішою вважалась камбала, приготовлена способом, відомим лише господаркам Лебединого острова. Кухнею керував вісімдесятилітній Махтей, найстаріший мореплавець з Лебединого, що колись об'їздив увесь світ матросом та коком, а тепер дожинам віку тут, на маяку.
За столом кожен займав наперед визначене місце. Люда помітила, що місце Марка не найняте. Вона не бачила хлопця з самого ранку, і це її дивувало. Можливо, він десь затримався, але на обід він мусив прийти. Мабуть, старий Махтей викликав юнгу собі на допомогу, бо вважав його єдиним хлопцем на острові, який може колись бути коком на великому пароплаві. Це сталося після того, як юнга одного разу почастував діда обідом на^ «Колумбі».
Найбільше потрапляв на очі Анч. Він вештався в натовпі і навколо, клацаючи фотоапаратом, часом прохаючи нахилитися, повернутися, засміятися і ставлячи безліч інших вимог, як це звичайно роблять фотографи. Охочих фотографуватися знайшлось багато. Усім Анч обіцяв знімки, старанно записуючи прізвища сфотографованих, особливо червонофлотців. Нарешті скінчив і сів за столом, ближче до професора та командира есмінця. Він жартував із своїми сусідами, але в той же час пильно прислухався до розмов.
Незабаром з'явився Марко і, вітаючись, зайняв своє місце напроти Люди. Був він чогось стриманий і насторожений, навіть постійна його веселість десь зникла, і він посміхався лише зрідка, та й то якось невлад.
— Марку, — гукнув до нього Левко, — в тебе живіт не болить?
Юнга заперечливо похитав головою.
— Мабуть, ти там біля діда Махтея об'ївся чогось смачного.
Марко на цей жарт не відповів.
Між тостами за кращих рибалок, за багаті улови кефалі та скумбрії говорили про розпорядок сьогоднішнього дня. Анч довідався, що після обіду почнуться танці, а пізніше, по заході сонця, поїдуть кататися на човнах та на «Колумбі» в море. Коли ж повіє вітерець, то вийдуть усі шаланди.
— Ніч тепер місячна, чудово покатаємо! — говорив Стах Очерет, запрошуючи до себе на шхуну капітан-лейтенанта Трофімова та професора Ананьєва.
Професор одразу погодився, а командир подякував, обіцяв пустити на прогулянку свої шлюпки, але сам він залишиться на «Буревіснику», бо має роботу.
По обіді Марко зник так само непомітно, як і з'явився. Люда розсердилась на нього, але почалися танці, Анч запросив її на вальс, і вона забула про Марка. Особливо ловко Анч танцював румбу, танго, фокстрот, яких майже не знали в Соколиному. Зливою оплесків нагородили глядачі Анча й Люду за венгерку та лезгінку. Не зміг Анч протанцювати лише гопака. Тут його замінив Левко. З землі полетіли грудки, знялася курява, коли моторист пішов навприсядки навколо Люди. Скінчивши, він теж помітив, що нема Марка, бо юнга, на думку моториста, танцював гопака та й інші танці вдесятеро краще за нього.
Тим часом Анч знов захопив Люду, на превелику досаду багатьох червонофлотців. Під час танців фотограф спитав дівчину, чи їде вона кататися на «Колумбі».
— Безперечно, — відповіла вона. — Рівно о дев'ятій вечора ми виходимо в море. Ви з нами теж?
— Обов'язково. Але мені ще треба побігти додому перезарядити касети.
— Робіть це швидше, бо надвечір погано фотографувати.
Минуло години зо дві по обіді, старші соколинці вже встигли подрімати й повернулися подивитися на танці. Знов прийшов і професор. Біля нього стояв старий Махтей, курив свою люльку і щось розповідав. Танці не припинялись. В хатах, мабуть, не залишилося жодної людини. Анч сказав Люді, що йде по касети, і залишив танці.
Додому він пішов через виселок, несучи в руках апарат, футляр з касетами й портфель, який привіз йому Ковальчук з Лузан.
Люда потанцювала з червонофлотцями, але вже відчула втому й вирішила спочити. Вона сіла на камені поруч інших глядачів і почала озиратися, шукаючи поглядом Марка. Поблизу Грицько пробував танцювати в компанії однолітків. Дівчина покликала хлопчика й спитала, чи не бачив він Марка.
— Лежить під вербою, коло хати дядька Тимоша — ондечки, — хлопець показав на вербу, метрів за триста від них.
Справді, Люда знайшла там самітного Марка.
— Чого ти скис? — спитала вона, підійшовши до нього. Хлопець зрадів, побачивши її біля себе. Проте видно було, що йому чогось досадно.
— Добре фотограф танцює? — спитав він.
— Чудово. Але сам він якийсь неприємний; мара його знає чому. А чого ти не танцюєш і взагалі став якийсь сам не свій? Весь Лебединий острів святкує, а тебе не видно.
— Положим, не весь. Батько мій маяка не покинув. Ну, і ще двох людей не видно.
— Кого?
— Знайди, хоча це й не так дивно, і рибного інспектора. Ти бачила його?
— Ні.
— Слухай, Людо, я от лежу й думаю про Шерлока Холмса. Ти ж читала про нього? Мені хотілося б зараз на якийсь час Шерлоком Холмсом стати. Як ти думаєш, чому цей фотограф у Ковальчука спинився?
— Не знаю.
— Я теж не знаю. Але мені не подобається ні він, ні Ковальчук. Кілька днів тому…
І Марко розповів про свої спостереження над поведінкою Ковальчука в Лузанах та про випадок з іноземцем і газетою.
— Отже, я вирішив наглядати за цими людьми.
Люда сіла біля Марка, і вони балакали понад годину, перебираючи в пам'яті різні випадки підозрілої поведінки Анча й Ковальчука. Власне, нічого такого вони не пригадали, але сумнів зростав.
— Треба й далі стежити, — зробив висновок Марко.
— Знаєш що, — сказала Люда, — я думаю, нам допоможе Знайда.
— Це правда.
— Хочеш, підемо зараз до Ковальчука й запросимо Знайду на свято. До речі, довідаємось, де інспектор.
— Гаразд.
— Тільки давай іти так, щоб не зустріти Анча. Він пішов туди перезаряджати касети.
— Щось довго його немає, — зауважив Марко. — Скоро сонце зайде, яке ж тоді фотографування?
— То пішли.
— Єсть, капітан!
XIX. АНЧ ЗДІЙСНЮЄ СВОЇ ПЛАНИ
Фотокореспондент влучно вибрав потрібний йому час. У висілку він не зустрів жодної живої істоти, а коли зайшов на подвір'я Стаха Очерета, то лише злякав курку, яка щось дзьобала коло дверей хати. Анч поторгав двері — вони були зачинені на засув. Відчинити їх було не важко. Він витяг з портфеля дротину, загнув її у формі літери «Г», встромив коротшим кінцем у дірку в дверях і одсунув засув. Колодочка на дверях у кімнату професора теж подалася легко. Замість ключа до неї підійшла вузенька бляшка.
