Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Зайшов у фойє. За стійкою реєстратури сиділа вже інша жінка, брюнетка років сорока п’яти з блискучим, вкритим лаком волоссям, що піднеслося над головою у формі невеликого аеростата.
Віктор підійшов до дами з високою зачіскою. Запитав, де в готелі або біля нього можна випити кави.
– В ресторані, – відповіла дама. – Але там знаєте яка кава? – Вона співчутливо посміхнулася. – Підніміться краще на п’ятий поверх у буфет, там хоч кавоварка нормальна.
Віктор, піднімаючись у ліфті, роздумував про Івіна. Йому було цікаво: де він обідав, поки жив у готелі. У ресторані чи в буфеті?
Буфет виявився досить затишним, із низькими канапами та пуфами за такими ж низькими столиками. Обідати тут було б незручно, а пити каву або вино – ідеально. Сівши на кутову канапку, Віктор миттєво розслабився. Треба було підійти до стійки, тим більше, що черги поки що не було. Взагалі нікого перед стійкою не було, хоча в буфеті сиділи з пивом чоловік і жінка. Сиділи біля віконця, пили пиво зі склянок і неголосно розмовляли.
Лінькувато підвівшись, Віктор замовив собі каву.
Бармен приніс чашку кави на блюдці та маленьку шоколадку. Поставив на столик цукорницю.
Віктор поліз у кишеню піджака за дрібняками.
– Скільки з мене? – запитав він.
– Гривня десять, ітимете – розплатитеся! – сказав бармен і повернувся за стійку.
Місце це здалося Віктору трохи нереальним, а те, що тут не брали грошей наперед, узагалі переносило це місце за відчуттям кудись за кордон.
Заїдаючи гірку міцну каву шоколадкою, Віктор думав, що хоч його звичайний світ ніби простіший і грубіший, але й цей світ із м’якими канапами, низенькими приземленими столиками з чорними скляними стільницями, з увічливими барменами – цей світ теж йому подобається. Нехай він тут рідкісний гість, але ніщо йому не забороняє перетворитися на частішого гостя. Може, він коли-небудь прийде сюди з Іриною і дочкою. Життя, хоч яким би воно було іноді важким і сірим, однаково покращується. Може, коли-небудь вони навіть обідатимуть щонеділі в ресторані всією сім’єю? Хоча навіщо? Можна й удома смачно приготувати…
Думки його почали входити в суперечність одна з одною. «Це втома», – зрозумів Віктор.
Попросив у бармена ще чашку кави. Пересів до вікна, з якого відкривався красивий краєвид на Хрещатик, на фонтани майдану Незалежності.
Бармен знайшов його очима і другу чашку з шоколадкою поставив перед Віктором вже в іншому місці.
Віктор кивнув. Якось дуже легко він звик, що хтось може чемно приносити йому каву.
Погляд його впав на рекламний дирижабль, що бовтався в повітрі на линві на пагорбі ліворуч. Дирижабль рекламував «Адідас».
«Це ж те саме місце, звідки злетів Броницький!» – зрозумів Віктор.
Ні, він із самого початку знав, що саме звідти злетів дирижабль із високопоставленим трупом. Він просто до цього моменту не мав можливості так добре розглянути це місце.
Погляд його ковзнув далі, на майдан перед Головпоштамтом. Він помітив будку ДАІ і міліціонера, що сидів у ній.
Ковтнув гіркої кави, провів між будкою та дирижаблем невидиму пряму лінію. Відстань між ними була невелика, і, напевно, з боку будки дирижабль теж був добре видний.
Вирішивши потім подивитися на дирижабль знизу, Віктор допив каву, підійшов до стійки, розплатився. Перш ніж вийти, зупинився перед меню, що стояло у вигляді розкритої книжки. Пробіг його очима і завмер здивований. У меню буфету значилися не лише цукерки, пиво, кава й інші напої. Там же пропонувалися відбивні, смажена картопля, курка та млинці з червоною ікрою.
Здивований, він підійшов до бармена.
– Іще що-небудь? – випередив його питанням молодик із метеликом.
– Вибачте, – Віктор раптом затнувся. Йому не хотілося видавати себе. Він злякався, що тільки-но почне ставити питання – вся пошана, вся чемність бармена випаруються. Адже автоматично Віктор перейде з розряду клієнта в розряд слідчого.
– У вас є млинці з ікрою? – запитав після заминки Віктор.
– Є, – кивнув бармен. – Треба тільки хвилин п’ять-десять почекати – гаряче мені піднімають із ресторану. Подзвонити?
– Ні-ні, дякую. Мало часу. – Віктор зітхнув із полегшенням. – Іншим разом.
– Приходьте ще, – всміхнувся бармен.
– Гаразд, – пообіцяв Віктор.
Униз він спустився пішки. Знову ноги повели його геть від автостоянки. Він спускався по сходах, які вели до фонтанів. Порівнявся з дирижаблем, підійшов до нього.
Майданчик, над яким витав дирижабль, був обнесений червоними дорожніми бар’єрчиками. Нижній кінець каната був прив’язаний до великого газового балона.
Поряд на землі лежали ще два такі балони, стягнуті докупи у двох місцях брезентовими пасами. Поблизу нікого не було.
Потоптавшись під дирижаблем, Віктор спустився до фонтанів, перейшов на інший бік майдану. Озирнувся на дирижабль. З цього боку він особливо сильно впадав у вічі.
Прогулюючись, зупинився поряд зі скляною будочкою ДАІ. Звідси теж був чудовий краєвид.
Із будки вийшов сержант, суворо подивився на Віктора.
– Вам що тут потрібно? – запитав він невдоволеним голосом.
– Нічого, просто прогулююся.
Віктору знову не захотілося розкриватись і ставити даішникові вже виниклі в голові запитання. Це можна буде зробити й пізніше. Навіщо зараз собі настрій псувати.
«Треба їхати в Москву і якнайшвидше, – подумав він. – Якщо несподівано приперти його до стінки, він, може, і розповість усе…»
Уночі, сидячи на кухні, Віктор зателефонував Георгію. Голос у того, на Вікторів подив, виявився бадьорий. Думку про поїздку в Москву він після недовгої паузи схвалив.
– Добре, – сказав Георгій. – Завтра поїдеш на два дні. Квитки привезуть уранці в райвідділ. Тільки запам’ятай мою пораду: якщо відчуєш, що він замазаний, домовся про наступну зустріч і негайно повертайся до Києва.
Чекаючи на квитки, Віктор не витрачав часу даремно. Він викликав свого стажиста. Відправив його в ДАІ з’ясувати, хто чергував у будці на майдані Незалежності в ніч із двадцятого на двадцять перше травня. Знайти його та допитати. Дізнатися: бачив той даішник що-небудь чи ні.
Коли окрилений новим завданням стажист Занозін майже бігом вискочив із кабінету, Віктор розслабився. Опустив у склянку з водою кип’ятильник. Дістав баночку з-під майонезу з меленою кавою, дві ложечки. Підготував і другу склянку з водою, після чого зателефонував майорові Криську.
– Товаришу майор, зайдіть до мене на каву! – промовив Віктор у трубку награно-сухим голосом.
– Ну ти знахабнів! – розсміявся у відповідь майор. – У тебе хоч цукор є?
– Так точно!
– Добре, іду.
Поки майор ішов по коридору, Віктор заштовхав свою дорожню сумку з речами під стіл – Крисько ще не знав, що лейтенант цього вечора їде в Москву.
21
Нік сам здивувався живучості своєї німецької мови. Ніби і вивчав давно, а на вокзалі Берлін-Зоопарк зумів не лише запитати в «інформації», коли і звідки йде потяг на Кобленц, але навіть зрозумів відповідь довгов’язого хлопця в нудно-синій уніформі з биркою на грудях, на якій значилися його ім’я та прізвище.
– Ну що? – запитав Сергій Сахно, що стояв із двома валізами за три метри від довідкової будки.
– Друга платформа, третя колія. Потяг через півгодини.
Повз них прокотив свій жовтий візок прибиральник вокзального сміття, одягнений у вільний комбінезон і теж із биркою на грудях.
Нік провів його поглядом. Його охопило відчуття легкої відмороженості – наче був він водолазом, опущеним у підводне царство, де і світ був іншим, і риби – небаченими. Ось-ось ті, що нагорі, смикнуть за шланг, по якому повітря йде, і витягнуть його назад, нагору…
«Ні, відразу не витягнуть, – подумав у відповідь на свої відчуття Нік. – У кращому разі, через місяць-два. А за ці місяць-два ще невідомо, що станеться…»
– Ну що, поперли? – запитав Сахно, втупившись із посмішкою в Ніка. – Ти що, перший раз за бугром? Невже у загранку ні разу не посилали?
