Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович (лучшие книги без регистрации .TXT) 📗
Проте незабаром сталася подія, яка спростувала всі припущення Воробйова.
… У п'ятницю ввечері в ощадкасу ввійшов огрядний чоловік і, пред'явивши ощадну книжку, сказав, що хоче одержати вклад. Контролер подивився на номер книжки: так і є, та сама, про яку треба повідомити.
— Повністю вклад зняти хочете?
— Так, — коротко відповів невідомий.
— Доведеться зачекати. Таку велику суму зараз видати не можемо. Грошей невистачить. Зайдіть годинки через три.
— Добре, — глянув на годинник. — Буду рівно о пів на шосту.
— Будь ласка.
Про вкладника негайно повідомили Воробйова. О п'ятій годині вечора він сидів за великим столом у залі ощадкаси і зосереджено заповнював якийсь бланк. Помічник його примостився на лавці в кутку, байдуже поглядаючи навколо. Він явно нудьгував. Ще двоє вартували на вулиці.
Час линув швидко.
Хоч Воробйову не раз доводилось бувати в такому становищі, він усе-таки починав нервуватися, мимоволі поглядав на великий електричний годинник.
Чверть на шосту. Пів на шосту.
Розвідник потроїв увагу, непомітно і пильно вдивляючись з кожного нового відвідувача, намагаючись визначити, котрий з них «він».
Тридцять п'ять хвилин на шосту. Сорок на шосту.
О п'ятій годині сорок хвилин до Воробйова підійшов начальник ощадкаси.
— Щойно подзвонив пред'явник. Роздумав брати гроші сьогодні, просив приготувати на завтра.
— На завтра! — вигукнув Воробйов. — А ви певні, що це він? Ні з ким не сплутали?
— Ні, він назвав номер книжки і суму, яку хоче взяти.
— Дивно.
Воробйов замислився, силкуючись розгадати, що криється за несподіваною зміною планів злочинця. Чи не відчув небезпеки? Це найгірше. Або хитрує, намагається якомога надійніше забезпечити себе від провалу.
— Коли зачиняється ощадкаса? — спитав Воробйов начальника.
— О восьмій.
— Добре, ми ще побудемо тут.
Розрахунок його виявився правильним.
Через дві години, за п'ятнадцять хвилин до закриття ощадкаси, коли вже Воробйов остаточно втратив надію, до віконця контролера підійшов огрядний чоловік з невеликим чемоданчиком і простягнув ощадну книжку на пред'явника.
— Видайте гроші, — зажадав він, — Усі.
Голос у нього був трохи уривчастий, нервовий.
«Боїться, — подумав Воробйов. — Душа в п'яти сховалася. Убили Ситника, мерзотники…»
Воробйов не квапився. Почекав, поки невідомий виконав усі необхідні операції, касирка відрахувала належну суму. Тільки тоді звернувся до незнайомця.
— Громадянине, ваші документи.
— Га? Що? Які документи? — злякано спитав невідомий, і гладкі щоки його дрібно затремтіли. Але вже наступної миті він зумів узяти себе в руки, дістав паспорт, простягнув Воробйову. — Ось, прошу.
— Федір Прокопович Силаєв, — прочитав Воробйов. — Пройдіть зі мною.
— Одну хвилиночку.
Силаєв перевірив видані касиркою пачки, взяв одну на вибірку, перелічив кредитки, поклав гроші в чемоданчик і звернувся до Воробйова, який спокійно стежив за ним:
— Будь ласка.
Воробйов запросив його в маленьку службову кімнатку ощадкаси, жестом запропонував сісти. Той примостився скраю на стільці. Зовні сектант був спокійний, видавав його тільки м'яз на гладкій щоці, який раз у раз смикався, та ще боязко-запобігливпй вираз круглих, олов'яного кольору очей. Це знову наштовхнуло Воробйова на думку, що Ситник загинув, убитий.
Назвавши себе і показавши документ, працівник карного розшуку спитав:
— Свої гроші одержали?
— Ні, — відповів Силаєв.
— А чиї?
— Знайомого.
— Прізвище?
— Ситник Семен Григорович.
«Що за чортовиння, — вилаявся в думці Воробйов. — Навіть не збирається відмагатись… Але ж він боїться, дуже боїться… Яку підлоту, яке шахрайство ховають ці круглі очі?»
_ Так, — замислено промовив Воробйов. — Ситника, значить, гроші? А де ж він?
— Живе у нас у молитовному домі.
— В якому це молитовному домі?
— «Слуг сьомого дня». Господь привів його в нашу сім'ю.
— А ви?
— Мені випала честь бути керівником секти, — гордо відповів Силаєв.
— Ситник і зараз у вас?
— Так.
Воробйов бачив, що Силаєв не бреше. Але чому ж він боїться? Він увесь напружений, як струна, за точністю і лаконічністю його відповідей криється страх, боязнь проговоритися, виказати себе необережним словом, навіть інтонацією.
— Він доручив вам узяти з ощадкаси гроші?
— Так, ось доручення, — Силаєв дістав з бумажника аркуш паперу.
Воробйову здалося, що в круглих олов'яних очах спалахнуло єхидство.
Справді, документ, пред'явлений Силаєвим, був дорученням на одержання грошей. Складений він був за належною формою і датований вчорашнім числом. Унизу стояв незграбний підпис С. Ситник.
«Живий, подумав Воробйов. — 1 для чого тільки я заварив цю кашу». Повертаючи доручення Силаєву, спитав:
— А навіщо доручення? Адже по пред'явницькому вкладу гроші можна одержати і без нього?
— Для певності, — посміхаючись — страх його вже минув — відповів Силаєв, — Сума занадто велика, от на всякий випадок і запасся папірцем.
«Знову резонне пояснення», подумав Воробйов.
— Що ж, — простягнув він паспорт. — Пробачте, громадянине Силаєв, за турботи.
— Нічого, нічого! — Силаєв не міг стримати радості, але одразу ж взяв себе в руки і вже іншим, солідним тоном повторив — Нічого. Хіба я не розумію — служба.
— Авжеж, служба.
— Так можу йти? Будь ласка…
Здавалось, усе було гаразд: Ситник живий, гроші одержано за його доброю згодою, на законній підставі.
І все-таки Воробйов не заспокоївся. Багатолітній досвід підказував йому — тут криється злочин, старанно замаскований, уміло виконаний! Довести його поки що було нічим, але Воробйов був певен, що Силаєв знає і про спекуляцію Капрова, і про «літературу», яку той одержував з-за кордону. В свою чергу Капрову було відомо про Ситника та його гроші. А відвідини Блеквуда? Про них, звичайно, Силаєв розповів Капрову. Взагалі всі вони зв'язані між собою невидимими, але міцними нитками. Треба ці нитки розплутати.
Дізнавшись, що Силаєв, Капров і Ситник належать до секти «слуг сьомого дня», Воробйов вирішив з'ясувати, хто ще входить у цю секту.
Сектантів виявилося в Енську небагато — близько двадцяти «слуг сьомого дня» та дванадцять адвентистів. Майже всі вони малограмотні, темні люди. Багато з них з травмованою психікою: хворі, що не вірять лікарям і шукають «чудесного» зцілення, самотні невдахи, як Ситник, недоумкувато-наївні, ладні прийняти на віру першу-ліпшу байку; нарешті просто істерики та істерички. Всю цю жалюгідну компанію очолював Силаєв.
А Блеквуд? Яке відношення мав до них Блеквуд?
Щодо цього у Воробйова були припущення, якими він до певного часу ні з ким не ділився. Чого Блеквуд їздив до Грошенкова і Силаєва? Тільки із цими двома він бачився в Енську, у всякому разі легально. Грошенков, до всього байдужий, хворий, втомлений, підозри у Воробйова не викликав. Незаплямованим було і його минуле: дрібний службовець, працював завжди чесно, в армії не служив через хворобу, евакуювався на Урал, працював в артілі, добре працював. Кінчилась війна, повернувся до рідного Енська.
Іншим був Силаєв. Воробйов не мав сумніву: його сектантство — в кращому разі засіб жити за рахунок інших, в гіршому — ширма для більш підозрілих махінацій.
«Мурашківець» Гуровий показав на слідстві, що познайомився з Капровим перед від'їздом у Новосибірськ, саме тоді у них і зародився план спекуляції закордонними товарами… Силаєв лишився осторонь. Однак Блеквуд відвідав саме його…
А що, коли Блеквуд — хазяїн Силаєва?
І Воробйов вирішив не залишати справи Ситника, хоч, по суті, справи вже не було — нікого не обдурено, ніхто не постраждав.
…Несподівана зустріч Воробйова з шістнадцятилітнім парубчаком Жорою Чередниченком, учнем слюсаря на судноремонтному заводі, підтвердила правильність його намірів.
