Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (серия книг TXT) 📗
Невідомий пароплав наздоганяв їх все швидше й швидше. Скоро вони впізнали військовий корабель, а незабаром пересвідчились, що то їхній давній друг — есмінець «Буревісник». Він теж тримав курс на острів, випередив «Колумба» і ввійшов у бухту перед самим заходом сонця. Рибалки заздрісно дивилися, як швидко йшов есмінець. Стах Очерет, розуміючи, що його пасажири хочуть швидше прибути додому, наказав Левкові включити мотор. Це було вчасно також тому, що вітер затихав і швидкість шхуни починала зменшуватись. Коли мотор зататахкав, у рибалок одразу піднісся настрій. Вони навіть заспівали пісень, відчуваючи близькість своїх хат і родин, куди принесуть радісну звістку про вилов скумбрії, цієї найціннішої в їхньому районі риби.
Марко тепер порався біля бачків з пальним, допомагаючи Левкові. Люда підійшла до стернового і теж запропонувала свої послуги, але той подякував і попросив приготувати чай, бо Очерет не збирався пускати команду на берег. Він вирішив затримати шхуну в бухті лише до світанку, а тому що вони підійдуть до берега досить пізно, то їм лишиться пождати якихось чотири-п'ять годин. Тільки почне розвиднятись, шхуна піде в Лузани. Отож команда «Колумба» у висілку вечеряти й снідати не буде. Люда теж збиралась залишитися на «Колумбі», бо їй треба було до міста. Вона знала, що батька у висілку зараз нема, і вважала краще на берег не сходити, а наступного вечора вони повернуться з Лузан, тоді її плавання на «Колумбі» закінчиться.
Дівчина заходилась готувати чай на прохання Андрія Камбали. Власне, Андрій не стільки полюбляв справжній чай, як різні фальсифікації, що їх спеціально готував для нього Марко. Люда знайшла на Марковому камбузі «чай» морквяний, шипшиновий, трояндовий і навіть лавровий. Цей останній «чай» Марко виготував з перепаленого лаврового листя. Звичайно Андрій просив для себе спеціальної заварки, куди входили в різних пропорціях усі ці спеції та трошки справжнього чаю. Тим часом як Люда поралась з цим складним напоєм, до неї підійшов Марко і сказав, що в бухті вони застануть есмінець «Буревісник».
— Шкіпер обіцяв послати на есмінець подарунок — мішок скумбрії, — говорив Марко. — Отже, треба одібрати найкращої. Ти мені допоможеш, Людо. Сьогодні ми вже не зможемо одвезти, бо до корабля вночі нікого не підпускають, зробимо це завтра перед відходом. Сонце уже зайшло. Зайшло, як сказав шкіпер, на туман, його це стурбувало, але після тривалої дискусії всі рибалки прийшли до висновку, що хоча завтра туман буде, та продержиться він недовго, і «Колумб» зможе його переждати, а можливо, навіть не зустріне.
В бухту зайшли, коли зовсім уже стемніло, користуючись світлом вогника на плавучому бакені та світлом ліхтаря на причалі при березі. Рибалки попрощалися з командою і залишили шхуну. Їх ніхто не зустрічав, усі вже спали: було десь опівночі. В глибині бухти, ближче до безлюдного південно-східного берега, стояв есмінець. Його вкривала темрява, та він виказував себе, час від часу кидаючи навколо могутній струмінь світла з прожектора. Під тим світлом чорніла вода в бухті та біліли хатинки на березі.
«Колумб» зупинився віддалік од берега. Шкіпер поставив шхуну на якір і наказав команді лягати спати. Ніхто з них нічого не знав про події останніх двох днів у Соколиному.
Першим на вахту став Марко. Не спала також і Люда. Вона одбирала кращу скумбрію, щоб удосвіта передати свій подарунок «Буревіснику». Срібна луска блискотіла під світлом рибальського ліхтарика. Юнга й дівчина розмовляли тихо, щоб не заважати трьом старшим товаришам, які зразу заснули на кормі, бо рубку тепер віддали в розпорядження Люди. Та, вкрившись кожухами, на палубі чудово спати і в холодні ночі, навіть у листопаді.
В бухті відчувалася зиб; вона то підносила, то опускала шхуну й похитувала її трохи з боку на бік, бо хвиля йшла, як казав Марко, у праву скулу, а бриз повівав по лівій стороні корми. Люда качки не боялася. Марко ж давно звик до всіх неприємностей морського життя, до яких належить також качка, і відчував її тільки в одинадцятибальний шторм. Л тепер до шторму не тільки було далеко, а навпаки: зиб вщухала, бриз ось-ось мав стихнути до самого ранку. Шхуна гойдалася все менше й менше.
Обоє вартових встигли виспатись удень і тепер, не почуваючи втоми, швидко працювали.
За час свого недовгого знайомства Марко і Люда здружилися. Цьому чимало сприяли пригоди та небезпеки, яких обом їм довелося зазнати. Проте Марко в глибині душі заховав ревність до її знань і спортсменських здібностей. Вона була освіченіша за нього. Вправляючись у спорті, Люда швидше за нього бігала й плавала (хоч останнього разу в рішучий момент він випередив її), вміла грати в численні ігри, про які він не знав.
Безперечно, на його боці була абсолютна перевага в знанні морської справи, у витривалості і, можливо, в одчайдушності. Обоє вони були надзвичайно вперті в роботі, але сторонньому спостерігачеві важко було б визначити, хто більше відзначався цією якістю. — Мені треба б на берег поїхати, — говорила Люда.
— Чого?
— Побачити Ясю. Левко думає одвезти її наприкінці місяця в Лузани і влаштувати в школу переростків. Вона хоче й не хоче. А Тимошева дружина відмовляє від цього, каже, що їй зараз у місті нічого робити, що з нею може окремо провадити заняття наш учитель.
— А чому вона не хоче до міста?
— Боїться опинитися серед людей, яких не знає.
— Я порадив би інше, — сказав Марко. — Чому б… не забрати її до твого міста? Через два тижні я їду туди складати іспити в технікум. Наприкінці місяця ти теж їдеш туди. Очевидно, ми проживемо там цілу зиму. З нами вона, напевне, згодиться поїхати.
— Мабуть, хоча — хто знає. Я натякала про це Левкові, але він і слухати не хоче. Каже, що ви там усі зберетеся, вам добре буде, а я залишусь тут з дядьком Стахом та Андрієм… Я таки погоджуюсь з тобою, Марку, що краще забрати її з нами, не залишати її ні тут, ні в Лузанах. Отже, ми зможемо під час зимових канікул приїхати сюди втрьох. А коли за цей час як слід попрацюємо з Ясею, то її тут ніхто не впізнає. З її здібностями вона за півзими принаймні три перших класи пройде.
Марко недовірливо похитав головою, але Люда, охоплена бажанням взяти з собою Ясю, не звертала на це уваги.
— Ти знаєш, — захоплено говорила вона, — я шкодую, що цей мерзотник Ковальчук раніше не загинув. Скільки Яся втратила часу, перебуваючи у нього! От негідник!..
— Ну, знаєш, я Ковальчука вже забув і ніколи про нього й не згадую. От той фотограф — це інша річ… Здається, нема того дня, щоб я його не згадував. Головне, куди пін зник? Адже наступного дня було виходжено весь острів, переглянуто кожен кущик, перевірено кожен човен, чи на своєму місці. Він якось-таки втік або втопився в болоті.
— О, то страшний ворог. І саме через нього я боюся залишати батька самого тут. Адже він хотів убити тата. І, безперечно, він же викрав його портфель з документами. Правда, батько каже, що найголовніші документи він ховав у потаємному місці, а в портфелі нічого дуже важливого не було. Тільки ж батько запевняє, що Анч не посміє тепер з'явитися гут.
— Можуть іншого прислати. Мені здається, нам слід тепер пильнувати, щоб не з'явився хтось інший замість Анча. Кому належить, звичайно, теж пильнують, а ми — самі по собі…
— А як же буде, коли ми поїдемо до міста?
— Про це треба подумати.
Можливо, що вони щось і надумали б, коли б над кормою не з'явився шкіпер і не наказав їм лягати спати. Він скрутив цигарку, викурив її поволі, міркуючи про завтрашні справи в Рибтресті, потім розбудив Андрія на вахту, а сам ліг досипати.
Тепер на носі шхуни сидів стерновий. Роботи не було ніякої, і він куняв, ждучи світанку. Зиб майже стихла, вітру не було, відчувалася свіжа прохолода серпневої ночі.
Левкові, мабуть, снився якийсь сон, бо він кілька разів перевертався з боку на бік і щось бурмотів.
Наближався світанок.
V. КРИК У ТУМАНІ
