Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
— А я що кажу? — удав здивування Вовк.
— Доведеться освіжити твою пам’ять, — зловтішно мовив Онищенко. — Давайте, хлопці, допоможіть йому, якщо він такий нетямущий!..
Раптом Петро відчув, що втрачає рівновагу: хтось ззаду спритним ударом ноги вибив з-під нього табурет. Вовк спробував скочити на ноги, та сильний удар знову повалив його на підлогу. Потім Славко вцілив йому носком чобота у груди, другий хлопець піддав ззаду, воші били його сильно й боляче, але Петро відзначив — берегли обличчя, і це ще раз переконало його в правильності свого висновку: поки зійдуть синці, мине час, а час не терпить — банді Длугопольського потрібен зв’язок з Києвом, а через нього і з Центральним штабом.
Нарешті припинили бити, підняли за комір і поставили на ноги. Чоловік у шкірянці підійшов упритул, ухопив Вовка за підборіддя, закинув йому голову назад. Утупився в нього безжалісними очима, запптавг
— Будеш зізнаватися? Бо зараз рішимо.
— У чому зізнаватися, товаришу комісаре? — скривився Петро. Нараз подумав: звичайний непман-заготівельник давно б принижувався і канючив, може, зіграти цю роль? Аби тільки не переграти, аби й крихти сумніву не зародилося в цього бандита. Запитав сльозливо: — Скажіть, товаришу комісаре, у чому зізнаватися, бо й справді гаплик…
— У тому, що ти контра і йдеш від бандитського загону з якимось завданням. Від якої банди й що тобі доручили?
— Товаришу комісаре, ви приймаєте мене за когось іншого. Їй-бо!
Чоловік у шкірянці раптом дав Вовкові два гучних ляпаси. Загорлав несамовито:
— Свиня! Ти брудна й смердюча свиня, бандит недобитий, а з такими негідниками в нас одна розмова: до стінки!
— Але ж я справді працюю на непманів Гольдройза і Тимченка з Бердичева. Радянська влада дозволяє, є закон…
— Я тобі дам закон. Нема у нас для контри законів, ви всі поза законом!
“Точно, — похвалив себе Вовк, — який я молодець, що відразу відчув пастку. Ну який же чекіст так поводитиметься?”
А чоловік у шкірянці відступив на крок, потягнувся до дерев’яної кобури маузера.
— Востаннє питаю, — просичав, — хто тебе послав і куди? Даю ще півхвилини, а потім… — виразно поплескав по кобурі. — На місці!..
— Не маєте права! Я вимагаю суду!
— Тут тобі і суд, і я замість прокурора. Пойняв?
— Незаконно!
— Рахую до трьох: раз…
— Ви справді помиляєтесь!
Чоловік у шкірянці потягнувся ще раз до маузера, але передумав і махнув рукою хлопцям:
— Виведіть і там… Біля клуні…
Вовк рвонувся.
— Ви відповідатимете за це!
— Відповімо… — байдуже відказав чоловік у шкірянці. А хлопці знову викрутили Петрові руки за спину, зв’язав й підштовхнули його до дверей.
Під ганком стояв черевань і з цікавістю дивився на Вовка.
— Середо! — удав, що мало не плаче Петро. — Скажіть їм, що я справді до вас по ділу. За худобою і по віск…
Господар примружився, і хитрі очі його заховалися під бровами.
— Нічого не знаю, — одповів хрипко. — Набрид мені ваш отаман, я і звернувся до рідної влади. До Чеки тобто, і вона виловлює різних недобитих бандитів…
— Сам ти бандит недобитий! — люто вибухнув Вовк. — Дочекаєшся: отаман повісить тебе на твоїй же груші!
— Ану! — замахнувся Середа. — Ходять тут всякі… Вороги рідної червоної держави!..
Хтось із хлопців ударив Вовка у потилицю, той не втримався і скотився по східцях ганку. Почав підводитися л побачив, що Славко подає господареві гвинтівку.
— Доведи, що добровільно прийшов до нас! — зареготав. — Пристрели цю контру — й спокутуєш вину!
Середа взяв гвинтівку, злостиво посміхнувся і потав повільно підводити.
“А якщо, — подумав Вовк, — а якщо я помиляюсь і це справді мої останні секунди?”
Ствол гвинтівки вперся йому в очі — Петро випростався й ступив йому назустріч, та двері хати голосно хряпнули, мов постріл. Вовк перевів туди погляд і побачив чоловіка в шкірянці. Той владно підняв руку.
— Досить… — сказав розважливо. — Розв’яжіть його, хлопці.
“Ну от, спектакль закінчено”, — подумав Вовк і відчув таку знемогу, що мимоволі опустився долу. Проте мав дограти свого роль до кіпця.
— Не розумію… — пробелькотів, — я нічого не розумію…
Чоловік скинув з себе шкірянку, повісив її на бильце ганку.
— Прапорщику Вовк, — сказав, посміхнувшись, — ти витримав перевірку.
— Який я вам прапорщик? — удавано обурився Петро. — Я ж сказав: працюю на Гольдройза…
— Годі! — зупинив його рішучим жестом чоловік. — Ти такий же непман, як я чекіст Онищенко. — Збіг східцями, сам розв’язав Петрові руки. — Йди, прапоре, — вказав на двері, — там на тебе чекають…
За столом, на тому самому місці, де сидів самозванець-чекіст, тепер розташувався Грунтенко. Підвівся, вибачально розвів руки:
— Сподіваюсь, ви не дуже ображатиметесь на нас? — зазирнув Петрові у вічі.
— Мені ледь не поламали ребра! — обурився Вовк.
— Якщо б хлопці тільки полоскотали вас, ви б одразу все зрозуміли. А так знатимете, що на вас чекає в ДПУ.
— Я й без вас здогадувався, — похмуро пробелькотів Вовк.
Грунтенко подав йому руку.
— Цупком і Козача рада прогоріли на тому, що забули про пильність.
— Але ж у вас методи… — Петро потер зап’ястя.
— Однак тепер ми знаємо, що ви — вірна людина. Й можемо справді довіритися вам.
“Отож, — усміхнувся про себе Вовк, — заради цього я готовий стати до стінки. Під ваші бандитські кулі!”
— Отже, до діла, — вів далі Грунтенко. — Переночуєте у Жиловцях, тут, у Середи…
— Хай йому грець… — Мерзлякувато знизав плечима Вовк. — Я вже думав, що настала моя остання хвилина. Як хочете, а одержати кулю від такого… — затнувся, шукаючи слова, — опецька…
— Гарний чоловік, вірний і чуйний, — заперечив Грунтенко. — З його допомогою ми виявили шпигуна, якого червоні намагалися заслати до нашого загону.
— Розколовся?
— Не до кінця. Але поводився вельми підозріло, остаточної певності в нас не було, от і довелося розстріляти.
— Тут, у селі? — не повірив Вовк. — До речі, це ваш недогляд: депеушішки не розстрілюватимуть отак серед білого дня на очах у людей.
Грунтенко погодився:
— Маєте рацію. Перебір є, але ж ви не думали про це? Та й хто думає про це в останні свої секунди?
— Я гадав, що умру достойно, — з пафосом відповів Вовк. — Зрештою, це мав іншого виходу: все одно депеушники докопалися б до мого минулого…
— Це зобов’язує вас бути вдвічі обережнішим, — зауважив Грунтенко. — Ми довіряємо вам, прапорщику, наше майбутнє, і я не дуже перебільшую, кажучи так. Переночуєте тут, а завтра вранці Середа довезе вас до Попельні й посадить на Козятинський поїзд. У Києві перевірите, чи нема “хвоста”, і на Гоголівську, двадцять один. Там у третій квартирі мешкає, як мені казали, досить симпатична особа — Тетяна Пилипівна Шарій. Скажете: ви по об’яві й хочете вивчати латинь, а потім назвете пароль: “У Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло”. Вона заперечить: “Не Михайло, а Тимофій”. Ця Тетяна Пилипівна й одведе вас до потрібних людей. Ваше головне завдання: налагодити контакти з Польщею. Канал зв’язку має працювати безперебійно, його започаткував сам Савинков. Щоправда, доведеться платити — і Тетяні Пилипівні, і взагалі будуть витрати. Ось тут, — подав гаманець, — вистачить на все з гаком. Не обмежуйте себе, гроші маємо. Бажано, щоб ви самі, прапорщику, поїхали за кордон і доповіли у Центральному штабі про наші справи. Крім того, передасте підготовлену нами інформацію — нею цікавиться не тільки Центральний штаб, а й польська військова розвідка. Повідомте Симона Васильовича чи генерал-хорунжого Тютюнника, що загін Длугопольського діє. Юрій Йосипович знає і мене, і Длугопольського. Ми плануємо поширити свій вплив на все Полісся. Й восени чи наприкінці літа влаштувати напад на Коростень чи якесь інше місто. Можливо, на… — затнувся, — втім, про це говорити передчасно. Головне: нам потрібно одержати згоду Центрального штабу, скоординувати дії, аби акція збіглася з новим вторгненням генерал-хорунжого. Полісся спалахне, повстане проти червоних, а Париж обіцяв, що в такому разі допоможе. Ви розумієте, прапорщику, що залежить від вас?
