Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (серия книг TXT) 📗
Коли б Марко знався на військових формах цілого світу, то він би дуже здивувався, розглядаючи одяг свого вартового. Він нагадував військову форму багатьох флотів, але жодному з них не належав. Командування підводного човна, що в мирний час з'явився з ворожими цілями у чужі води, вжило про всяк випадок різних заходів маскування, а також зняло всі написи й типові-позначки на стінах, дверях і машинах, замінивши їх різними іксами, рисками та зірками. Все було зроблено для конспірації, для того, щоб не викрити своєї держави в разі провалу. Лише Анч випадково одягнув кітель з форменими ґудзиками. І Іри найскладнішій конспірації з поля зору конспіраторів завжди випадають якісь дрібниці, що пізніше можуть прислужитися пильному розвідувачеві. Так, наприклад, в імперіалістичну війну трапився випадок, що радист, передаючи важливу шифровану радіограму, бувши іншої національності, зробив маленьку граматичну помилку. Ця помилка призвела до того, що ворожий розвідувальний шифрувальний відділ розшифрував радіограму. Противник вжив заходів, і важлива бойова операція була зірвана.
Марко стояв, прихилившись до стінки, бо відчував втому і слабість після жорстокого биття та непорушного лежання зв'язаним. На руках він побачив червоні смуги, що залишились від мотузка. Мабуть, такі самі сліди були й на ногах. Вартовий, що стояв біля нього з досить байдужим виглядом, потяг за планку, прикріплену до стіни, і відтіля відійшов на пружині приставний стільчик, подібний до тих, що бувають у коридорах м'яких вагонів, тільки не дерев'яний, а з тонкого алюмінієвого листа. Він показав хлопцеві, щоб той сів. Марко з подякою звів очі на вартового, йому здавалося, що на обличчі моряка промайнув вираз співчуття.
Коридором пройшов Анч. Він був без бороди, і юнга тепер одразу впізнав шпигуна. Значить, Анч чіпляв бороду, боячись, щоб його хто-небудь з острів'ян не впізнав. Анч не глянув хлопцеві в очі, сковзнув по ньому поглядом, але, здавалося, не бачив його і ввійшов у приміщення командира човна.
Підводний корабель ішов кудись не зупиняючись. «Мабуть, у відкрите море, щоб там протягом дня ховатися», — подумав Марко. Він уже не відчував хвилювання: замість того його охоплювала сонливість. То було наслідком короткого сну вночі, а потім втоми від напруження та хвилювання. Позіхаючи, знов попросив вартового показати, котра година. І вартовий негайно, але також мовчки зробив це. Виявилось, він перебував у коридорі вже сорок п'ять хвилин. Крім Анча, за цей час ніхто сюди не заходив. В човні панувала тиша, коли не вважати шуму електромоторів та якихось постукувань за стіною. Де перебували в цей час Люда і Яся, Марко не знав.
Вартовий теж, мабуть, стомився стояти, бо одвернув собі такий самий стілець, як перед тим Маркові, і сів на нього, непорушний і байдужий. Лише іноді Маркові здавалося, що погляд вартового затримувався на нім, ніби той до чогось придивлявся, і в очах його ледве просвічувала цікавість.
Двері з командирського приміщення відчинилися. Відтіля висунулась голова Анча.
— Марко Завірюха, зайдіть сюди, — наказав шпигун.
Вартовий схопився на ноги і завмер під стіною. Юнга встав і пішов у двері. Анч пропустив його перед собою.
Марко стояв перед командиром підводного човна.
XI. ДОПИТ
Приміщення командира поділялося на дві частини: спальню і кабінет. В спальні стояла пружинна койка, умивальник, тумба і невеличка гардеробна шафа. Все це відокремлювалось від кабінету завісою з товстого темно-синього бархату. Кабінет був маленький, у ньому могло заразом вміститися щонайбільше шість чоловік, але сісти їм усім було ніде. Маленький письмовий стіл служив наполовину сейфом, наполовину комодом. Верх столу огороджував сантиметровий бар'єрчик. Це зроблено як запобіжний захід від можливих неприємностей під час качки. Речі на столі мали про той же випадок спеціальні заглибини та притримувані.
Меблі кабінету складалися ще з двох стільців і коротенької софи.
Крім електрики, каюта освітлювалась і денним світлом через ілюмінатор.
Марко побачив у кріслі за столом лисого чоловіка з синюватим кольором обличчя і рудими бровами. Хлопець догадався, що то був командир човна — уже немолодий, але кремезний, жилавий, з безбарвними очима, що нагадували своїм виразом очі гадюки. Це той вираз гадючих очей, яким змії паралізують пташок і маленьких звірят, і вони, охоплені жахом, неспроможні поворухнутися.
Можливо, командир знав цю властивість своїх очей, бо він з хвилину вдивлявся в Марка, ніби сподівався побачити на його обличчі той самий паралізуючий жах. Юнга витримав цей погляд, хоч відчув таку огиду, ніби за пазуху йому вкинули пацюка.
Не діждавшись сподіваного ефекту, командир перестав дивитись на хлопця і звернувся до Анча. Шпигун без особливої поваги до командира, — він, очевидно, не був безпосередньо йому підлеглий, — вислухав, що той казав, і потім переклав Маркові:
— Командир корабля просить вас сісти й відповідати на його запитання.
«Руда гадюка», як мислено прозвав юнга людину за столом, легким рухом руки показав на стілець проти себе. Марко сів на вказане місце, а шпигун влаштувався на софі збоку, трохи позаду хлопця.
Пірати перемовились між собою кількома словами, не спускаючи очей з полоненого. Останній, намагаючись бути спокійним, з удаваною байдужістю розглядав свої коліна.
Анч поклав руку Маркові на плече і сказав:
— Ви розумієте, що потрапили разом з вашими супутницями в обставини не зовсім звичайні. Вам також зрозуміло, що про ваше перебування тут ніхто з ваших друзів не знає, і ви, можливо, думаєте, що вам загрожує небезпека. Але ті, до кого ви потрапили, зовсім не збираються чинити вам чогось злого.
— Де Люда Ананьєва і Яся Знайда? — спитав Марко.
— Який дбайливий кавалер! — усміхнувся Анч. — Вони обидві тут, на кораблі, в цілковитій безпеці.
— Чому їх не привели сюди? Можуть вони бути тут при нашій розмові?
— Бачите, тут тіснувато. Якби в нас було просторіше приміщення, ми б це, безперечно, зробили. Але дозвольте закінчити мої зауваження, які я хотів би висловити, раніш ніж ми перейдемо до основного в нашій розмові. Насамперед не вимагайте жодних пояснень, бо їх вам не даватимуть. Відповідайте без жодних заперечень на всі запитання і давайте ясні й зрозумілі пояснення, коли вас попросять. В нагороду, через деякий час, ви дістанете можливість повернутися на свій острів і до своїх друзів, правда, давши зобов'язання мовчати про те, що ви тут побачите, що почуєте і що самі говоритимете.
— А коли я не відповідатиму?
— Це не в ваших інтересах: мовчання обійдеться вам занадто дорого.
Юнга подивився на командира. Той не зрозумів їх, але, безперечно, знав, про що говорить Анч. В гадючих очах проглядали цікавість і чекання.
— Ну, а тепер перейдемо до того, для чого вас сюди покликали, — сказав Анч. — Пам'ятайте, я лише перекладач між вами і командиром.
Анч знову звернувся до командира. Той хитнув головою і щось запитав, звертаючись до Марка.
— Командир цікавиться, чому ви сьогодні ранком опинилися в бухті і куди ви пливли?
Марко помовчав, з ненавистю подивився на обох і тихо, але рішуче відповів:
— Я відповідати не хочу. Я вимагаю, щоб мене і моїх друзів негайно висадили на берег.
— Я так і знав, — глузливо викривляючи губи, сказав Анч. — Бачте, товаришу герой, висадить вас на берег ми не можемо, бо ми серед моря, а пустити вас відціля вплав — завжди зможемо. Що ж до ваших подруг, то ви ж не знаєте, чи згодні вони залишити наш корабель.
Марко сидів мовчки на стільці і, зціпивши зуби, розглядав картину на протилежній стіні. Картина була новітнім переспівом легенди про Саломею, пасербицю іудейського царя Ірода, що вимагала за свій танець голову проповідника Іоанна. На цій картині трьом танцюристкам, що стояли на столах, троє мужчин: моряк, кавалерист та елегантний цивільний, — кожен подавав на блюді по одрізаній людській голові.
