Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
— Спали? — одразу здогадалася Тетяна Пилипівна.
— І дуже міцно, — визнав Петро. — Довго будили?
— Тільки встигла постукати, — заспокоїла його господиня й подала досить легкого кошика. — Заскочила ще на базар, купила свіжих овочів та малини. Вам подобається малина?
— Зараз мені подобається все їстівне, — одповів Петро. — А приготоване вашими руками!..
— Після обіду поїдете до Голосіївського лісу, — повідомила Тетяна Пилипівна. — Краще взяти візника, бо трамваї ходять рідко. На вас чекатимуть.
— Хто?..
— А ви швидкий! — зміряла його поглядом господиня. — Від кола, де трамвай розвертається, два квартали. Провулок Тихий, два. Він і справді тихий, самі переконаєтесь…
Провулок Тихий вів до самісінького Голосіївського лісу, і восени, певно, вітер носив по ньому дубове та кленове листя. Дуби впритул підступали до хат, у їхніх кронах цвірінькало та співало численне птаство. Райський куточок: за півгодини їзди на трамваї центр Києва, а тут зовсім патріархальне село, криниця з журавлем, і тільки жерстяні номери на хвіртках засвідчують міські амбіції мешканців.
Вовк зазирнув через невисокий паркан до садочка, що відокремлював будиночок під зеленим залізним дахом від вулиці, та нікого не побачив. Поторгав хвіртку — зарипіла жалібно, наче скаржачись на недбайливого господаря, і Петро ступив до садиби. Від хвіртки до ганку вела доріжка, обсаджена смородиновими кущами, великі ягоди висіли на них, Вовк не втримався і зірвав кілька. Чорна смородина завжди смакувала йому — примружився од задоволення, піднявся на кілька сходинок і мало не зіштовхнувся з чоловіком у білій сорочці, який стояв у напівпрочиненнх дверях.
Петро відступив на крок, а чоловік заспокійливо посміхнувся і запитав перший:
— Від Тетяни?
— Так, Тетяна Пилипівна назвала мені цю адресу.
— Проходьте, — відступив чоловік.
Був він уже літній, далеко за сорок, з сивими скронями В виразно окресленим черевом, проте ще не втратив форми — м’язи круглилися під рукавами свіжої і накрохмаленої сорочки.
Петро оглянув світлу веранду, що починалась одразу за танком, і сказав, як вчила його Тетяна Пилипівна:
— Вісімдесят сім…
— Шістдесят п’ять, — відповів господар і пропустив Вовка до приміщення.
Вони влаштувалися на веранді, господар посадив Петра на жорсткий віденський стілець з гнутою спинкою, сам сів на диван і попросив:
— Розповідайте: хто ви й звідки, бо Тетяна сказала тільки, що з Житомирщини від отамана… Як його?.. — удав, що забув прізвище.
— Загін Длугопольського й Грунтенка контролює кілька повітів на Поліссі, — відчайдушно збрехав Вовк.
— Овва! Якби так, всі київські газети писали б про це. А я щось не читав такого…
— Однак факт лишається фактом, — не здався Петро. — Наш загін здійснив кілька великих операцій і набирає сили.
— Чекайте, це не ви наскочили на поїзд?
— Ми. І небезуспішно…
— Про цю акцію писала “Пролетарська правда”. Вітаю отаманів з успіхом!
— Повторюю: загін тільки зміцнюється. І отамани шукають зв’язків та підтримки.
— Ми з Тетяною все зрозуміли, — благодушно мовив чоловік. — Те, що лишилося від Тютюнника, плюс місцева самодіяльність. Так?
— Не зовсім згоден з вами… — спохмурнів Вовк. — Якщо ви називаєте народне зрушення місцевою самодіяльністю…
— Облиште, — нетерпляче зупинив його чоловік, — настав час, коли вже слід називати речі своїми іменами. Будемо відверті: петлюрівські ідеї та петлюрівські гасла не спрацювали, селянство не пішло за вами, й це обумовило поразку Тютюнника.
— Кажете, наче радієте з цього.
— Ні, молодий чоловіче, не радію. Якби радів, не сидів би тут і не розмовляв з вами. Але категорично тверджу — і це не лише моя думка, а всіх розсудливих людей, — що націоналістичні гасла зараз не популярні.
Вовк подумки погодився з ним, та заперечив:
— Ідея національного відродження України, добродію, ніколи не може вмерти.
— До речі, це ж твердять більшовики, — тонко посміхнувся господар. — Вони також за національне відродження, тільки іншими методами. Й народ, здається, швидше згоден з ними, ніж з вами.
— Куди народ поженуть, туди й піде, — згадав Вовк одне з найулюбленіших тверджень поручика Якубовича.
Господар сказав, поморщившись:
— Зрештою, прапорщику, ми зустрілися з вами не для того, щоб обговорювати програми й гасла. Це й без нас уміють робити політики. Сподіваюсь, маєте конкретне дорученпя отаманів…
— Нам потрібно встановити зв’язок з Центральним штабом. За умови, що він ще існує, — додав Петро, бо ДПУ цікавили зв’язки київської контрреволюції не тільки з Петлюрою. — Нам потрібен вихід на закордон, і законі контакти з київським підпіллям, якщо воно ще остаточно не зліквідоване. А в тому, що більшовикам не все вдалося знищити, переконуюсь, розмовляючи з вами.
— Петлюрівського підпілля у Києві фактично нема, — охолодив його чоловік. — До речі, називайте мене Богданом Юліановичем. Мухін Богдан Юліанович. І я представляю тут сили значно впливовіші за ваш Центральний штаб.
— Якщо не секрет, що ж це за сили?
— Я не уповноважений повністю інформувати вас. Либонь, знаєте, що останнім часом чекісти зуміли завдати нам відчутних ударів, тож тримаймо язика за зубами…
— Але я приїхав до Києва не для того, щоб погратися з вами в мовчанку. Врахуйте: зараз створюються умови для об’єднання порівняно невеликих загонів у цілком боєздатні військові частині! — бачите, я значно відвертіший з вами, — тобто ми можемо стати цілком реального силою, незважаючи на ваш песимізм. Прогавити час, не використати таку козирну карту — просто злочин.
— Маєте рацію, — кивнув Богдан Юліанович. — Цілком згоден з вами, бо політики тільки плещуть язиками, а ми розмовляємо з совдепами зовсім іншою мовою: кулею, багнетом і гранатою. Визнаю: цей лексикон особисто ліг ні більш до вподоби, принаймні, він значно конкретніши. Спробуйте переконати в цьому й політиків. На тому тижні ми перекинемо вас за кордон. Спочатку Варшава, а потім Париж. Одержите явки й паролі, сподіваюсь, матимете там зустрічі на найвищому рівні. Паралельно виконаєте і наше завдання: перекинете за кордон матеріали для журналу, який зараз створений у Парижі. Доведеться лише кілька днів почекати, поки ці статті та кореспонденції готуватимуться.
— Заради такої справи… — Пожвавішав Вовк, та Богдан Юліанович зупинив його енергійним жестом. Він трохи подумав і додав:
— Буду з вами гранично відвертим. У пакеті, який ви одержите, будуть не тільки матеріали для закордонних видань. Самі розумієте, ми тут існуємо для того, щоб завдавати совдепам удари у спішу. З ворогами все дозволене, отже, везтимете інформацію, за передачу якої по голівці не гладять.
— Хочете сказати — шпигунську? — спокійно уточнив Вовк. — Військового характеру?
— Приємно мати справу з розумним чоловіком.
— Я людина військова й без забобонів ставлюсь до розвідки й контррозвідки.
— От і домовились… — Посвітлішав обличчям Богдан Юліанович. — Сподіваюсь, і ви їдете не з порожніми руками: стан справ на Поліссі дуже цікавитиме другий відділ польського штабу.
— “Двуйку”? — уточнив Вовк. — Отамани підготувала для неї досить широку інформацію.
— Було б непогано й мені познайомитися з нею, — сказав Богдан Юліанович.
Вовк прикинув: поки в ДПУ підготують для нього вірогідну дезінформацію, мине доба чи дві. Нема рації критися від цього шпигуна. Навпаки, одвертість може зіграти важливу роль у встановленні тісніших зв’язків з Богданом Юліановичем: можливо, навіть вдасться вийти на його інформаторів. А в тому, що саме через цей непомітний будиночок у Тихому завулку йде до Польщі шпигунська інформація, Петро тепер майже не сумнівався. Удав, що трохи повагався, й сказав:
— За два дні я міг би систематизувати матеріали, підготовлені для поляків.
— Завтра, — сказав Богдан Юліанович тоном, що виключав заперечення, — завтра ввечері до вас на Гоголівську прийде людина, якій і передасте ваші папери.
