Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович (лучшие книги без регистрации .TXT) 📗
Хвилин через п'ять Куріпу покликали в кабінет. Тонкий, хлюстуватий офіцер з напомадженим, гладенько зачесаним назад волоссям, від якого дуже пахло одеколоном, ледь підвівся з-за столу, відповідаючи на шанобливий уклін Куріпи.
— Курите? — спитав офіцер. — Прошу вас.
Зенон відкрив лаковану коробку з сигарами, не підозріваючи, що кришка посипана тонким шаром порошку і тепер на ній лишилися відбитки пальців «гостя». Коли Куріпа піде, відбитки перезнімуть, і вони залишаться в архіві контррозвідки.
— Чим можу бути корисним? — звернувся офіцер.
Куріпа глибоко зітхнув, готуючись до довгого пояснення. Настав вирішальний момент.
— Я — щирий патріот Австро-Угорщини, — промовив він заздалегідь обдумані слова, — і вірний підданий нашого монарха і тому вирішив повідомити вас про російського шпигуна.
Куріпа чекав, що офіцер щось вигукне від здивування чи радості, — хай навіть недовіри, у всякому разі якось висловить свої почуття. Але на обличчі офіцера не здригнувся жоден м'яз. Єдиний рух, який він зробив — потер тильним боком руки щоку, пробуючи, чи добре вона вибрита.
Куріпа знітився, замовк.
— Ну? — нарешті, спитав офіцер після хвилинної паузи.
— ІЦо? — не зрозумів Куріпа.
— Прізвище, прикмети, адреса.
— Лесь Кравець. Високий, блондин. Живе на хуторі, недалеко від села Маршлів.
— Кравець? — в очах офіцера промайнув ледь вловимий вираз жорстокості й злоби. Очевидно, прізвище було йому знайоме.
«Ага, — подумав Куріпа, — пройняло тебе все-таки». Але в наступну мить погляд контррозвідника знову став байдужим, нудьгуючим.
— Гаразд, перевірю, — сказав він. — Звідки ви дізналися про це?
— Від його брата, якого я зустрів у Кленові.
Офіцер підвівся, показуючи цим, що розмову закінчено.
— Ваші патріотичні і вірнопідданські почуття, — на обличчі офіцера ясно було видно, що він анітрохи не вірить ні патріотизму, ні вірнопідданству співрозмовника, — роблять вам честь, пане Куріпа. Ви одержите відповідну грошову винагороду. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося…
І справді, через тиждень Куріпу викликали в контррозвідку.
Цього разу він зайшов у кабінет бадьоро і навіть трохи розв'язно, як давній знайомий. Але офіцер одразу зіпсував йому настрій.
— Нам відомо, що ви брали участь у гуртках, де провадилася шкідлива для уряду агітація. Вас навіть попереджала з цього приводу поліція, — сказав він. — Ви, звичайно, розумієте, що вчинки, на які ми не звернули уваги тоді, можуть бути зовсім інакше розцінені тепер…
Офіцер зробив невеличку паузу ніби для того, щоб дати можливість Куріпі повністю оцінити значення сказаного.
— Ви якоюсь мірою виправили свою помилку, вказавши на злочинця, — продовжував контррозвідник. — До речі, між нами кажучи, він не шпигун і буде суворо покараний лише для того, щоб настрашити інших. Справа не в цьому. Ви повинні скласти список тих, хто бував разом з вами і Кравцем на зборах антиурядових гуртків…
З цього часу Зенон Куріпа став штатним агентом австрійської контррозвідки.
… Про це свідчила папка, яку тримав на колінах «майор Генріх Штафф». Вона розповідала про численні злочини, що зберігалися стільки років у глибокій таємниці.
… Куріпа виявився саме тією людиною, яка була так потрібна начальникові «особливої службі» австро-угорської армії капітанові Максу Бінке.
Спочатку Зенонові давали дрібні провокаторські доручення, наказували стежити за тими, ким цікавилася контррозвідка. Він вештався по кафе і ресторанах, прислухався до розмов, часто сам брав у них участь, щоб лайнути «прокляту німчуру», розповісти новий непристойний анекдот про імператора Вільгельма II. Коли співрозмовник ловився на гачок, Куріпа знайомився з ним, втирався до нього в довір'я, сподіваючись напасти на слід таємної організації і, викривши її, прославитись. Як на лихо, «велика риба» не потрапляла. Антивоєнні настрої ширились серед найрізноманітніших кіл населення, і для Куріпи не становило великих труднощів знаходити свої жертви. Арештованих за доносами Куріпи розстрілювали, кидали до в'язниць, але все це була дрібнота, яка не приносила Куріпі жаданої популярності й авторитету серед колег і начальства.
І все-таки він мав добру репутацію. Капітан Бінке, безпосередній керівник Куріпи, відзначав його нещадність, рішучість, неперебірливість у засобах. Ось чому він рекомендував Куріпу в школу диверсантів у Берліні.
Ім'я, минуле, національність — усе зникало для тих, хто потрапляв у невеликий триповерховий будинок на околичній берлінській вулиці. Навіть зовнішність майбутніх шпигунів намагалися зробити безликою, сірою. «Ви повинні мати такий вигляд, щоб на день разів двадцять могли пройти повз ту саму людину і не привернути до себе її уваги», повчав своїх вихованців один з інструкторів школи шпіонажу Ганс Роттер.
Жили майбутні шпигуни в окремих кімнатах. Не тільки відвідувати один одного, але навіть розмовляти між собою їм суворо заборонялося. Дні минали у вивченні техніки диверсії, шифрів, фотографії, радіо.
Із школи колишній кленовський студент Зенон Куріпа вийшов «комерсантом Петром Безюком — канадським громадянином українського походження», його переправили в нейтральну Швецію, а звідти — в Канаду. Потім він поїхав в Америку.
У Нью-йоркському порту Куріпа став клерком однієї з торговельних фірм, йому доручили стежити за тим, які пароплави і коли прибувають у порт і відпливають з нього, чим їх навантажують. Відомості, зібрані ним, проходили через багато рук, але, кінець кінцем, потрапляли в німецький військово-морський штаб, а звідти — до командирів підводних човнів.
Куріпі щастило. Американська контррозвідка догадувалася про його існування, але піймати його не могла.
За ці роки в Куріпи виробилися професіональні навички шпигуна. Він був спритний, холоднокровний, швидко орієнтувався в обстановці і всією душею зневажав сищиків.
Поразка кайзерівської Німеччини приголомшила Куріпу, але ненадовго. В ті часи про нього вже знав сам «таємничий полковник» Вальтер Ніколаї — керівник німецької розвідки… Через довірених людей Ніколаї наказав Куріпі повернутися в Німеччину, жити на призначену йому пенсію і чекати дальших розпоряджень.
Дальші розпорядження не забарилися надійти з приходом до влади Гітлера. Куріпа побував на Балканах, у Чехословаччині, Франції, Туреччині. І скрізь, куди потрапляв син крамаря з-під Кленова, він приносив з собою зраду, злочинства, смерть. Шлях зрадника всюди позначався кров'ю. Кров'ю пасажирів, що загинули в пущених під укіс поїздах. Кров'ю робітників, що гинули на військових заводах, висаджених у повітря диверсантами. Кров'ю льотчиків, літаки яких зненацька розвалювались у повітрі. Кров'ю прогресивних діячів, убитих із-за рогу.
Коли Німеччина напала на Радянський Союз, Куріпа повернувся в місто, що давно перестало бути для нього рідним. Тут він став одним з головних таємних працівників гестапо.
…І ось тепер через безглузду загибель літака, через те, що не вдалося вчасно прикінчити льотчика, настав час розплати. Відомості, зібрані в папці, — точні і невблаганні, як обвинувальний акт. Куріпа знову й знову перечитував їх, а гладкий чоловік у цивільному не відриваючись дивився на нього, спокійно посмоктуючи сигару.
Поступово Куріпа почав заспокоюватись і тверезіше обмірковувати своє становище.
Для чого його викликали? Що від нього хочуть? Коли б його збиралися судити, то не починали б розмови, а цей невідомий згадав про «бесіду». Військовий суд короткий — це Куріпа знав добре. Ні, тут щось інше. Треба тільки дізнатися — що. Дізнатись і не дати маху.
— Я прочитав, — коротко сказав Куріпа, повертаючи. папку.
— Тоді почнемо розмову. Я можу дозволити вам послухати радіо і проглянути газети. Ви переконаєтесь, що гра ваших хазяїв програна. З ними не варто більше зв'язуватись. А я вам пропоную новий бізнес, далеко вигідніший, ніж той, який ви мали досі.
— Ну? — Куріпа почав догадуватися, в чому річ, і нахабнішав.
— Нам потрібна людина для важкої роботи.
