Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (онлайн книга без .TXT) 📗
— Не завадить трохи розім'ятися, — пропонує американець. — Трохи чистого повітря й трохи руху — це рекомендують навіть лікарі.
Рушаємо до дерев, що темніють на тлі ще ясного неба. Пахне свіжим сіном — певно, десь поблизу косили. Під крислатими деревами зовсім темно, але не настільки, щоб не побачити лаву край алеї. «Незаймана» німецька природа скрізь і завжди оздоблена лавами й кошиками для сміття.
Детально переповідаю розмову з Райєном. Американець уважно слухає, встромивши в рот незапалену сигарету. Коли я закінчую, він недбало кидає:
— Хитрий дурень. Передбачив усе, крім найголовнішого.
— Виходячи від нього, я зустрів Ерліха. Той натякнув, що збирається провчити Томаса.
— Цього можна було сподіватися.
— Після обіду ми з Ерліхом зустрілися знову. Домовились про деталі транспортування. Якщо вас цікавить…
— Ви знаєте, що це мене не цікавить.
— Все-таки дивно — витрачаєте такі гроші, щоб одержати двісті ящиків зброї, яка буде кинута…
— Гадаю, ви не забули попередити німця, що треба перевірити на складі товар. Це дасть нам найбільше часу для дії.
— Звичайно, попередив його.
— В такому разі все гаразд.
— Не знаю, як ви, а я починаю побоюватися саме тоді, коли здається, наче все гаразд, бо немає підстав, щоб усе було так добре. Не виключено, як ви кажете, що ми передбачили все, крім найголовнішого.
Американець ледь чутно сміється — коротко й невесело.
— Це атавізм, друже, звичайнісінький атавізм. Ми й досі несемо в собі примітивний страх ще від тих часів, коли людина не знала зв'язку між причиною й наслідком. — Він замовкає, потім — вже іншим тоном — веде далі: — Я не кажу, що в даному випадку ми врахували навіть і те, чого не можна передбачити. Як на мене, ми доклали надто багато зусиль для такої нікчемної комбінації. Адже, погодьтесь, ця комбінація справді нікчемна.
— Це не заважає вам триматися за неї.
— Іноді незначна причина дає великі наслідки, — бурмоче Сеймур. — І потім, ми з вами на канікулах. А коли ти на канікулах, й спосіб життя відповідний — плавання, гольф, гра в карти. То чому б не зіграти в дрібний шантаж!
— Згідно з вашою обіцянкою, мої канікули мали б завтра скінчитися.
Він підводиться з лави, кладе руки на пояс і легенько потягується.
— Скінчаться. Після зустрічі з Райєном у готелі вас чекатиме Мод. Вона передасть вам документи на автомобіль і проведе до вокзалу. Якщо вам потрібні гроші…
— Не потрібні. Та коли про них зайшла мова…
— Долари одержите від Мод, — уриває мене Сеймур. — Гадаю, вона вже встигла перенести їх з мого «мерседеса» в свій. Ну, сподіваюсь, ми з вами більше не побачимось.
— Я теж палко цього бажаю.
— Ви мене неправильно зрозуміли. Якщо ми не побачимось, це означатиме, що все пройшло добре. А взагалі я б не проти випити з вами по чарці під час наступних канікул. Щоправда, ви дуже нелегкий співрозмовник, але, скажіть мені, що легке на цьому світі?
Рипіння піску на алеї свідчить про те, що він віддаляється. Добре хоч, що привиди рано чи пізно зникають.
Великий день. Мод, здається, вважає, що початок такого дня неодмінно слід відзначити щедрим сніданком — вона двічі бігає до столу, де для відвідувачів викладено булочки, конфітюр, сири й ковбаси. А я, навпаки, такої думки, що мозок краще працює на порожній шлунок, тому задовольняюсь звичайною кавою. Не знаю, чи треба про це казати, але каву и «Парк-готелі», так само, як і в «Європі», готують переважно ч цикорію.
— За кермо сядете ви, Альбере, — по-материнськи напучує мене Мод, коли ми трохи згодом виходимо з готелю. — Відтепер кожному слід сидіти на своєму місці.
— Я вважав, що моє постійне місце — місце мерця. Та якщо ви наполягаєте…
— Не треба починати день розмовами про мерців, — гак само по-материнськи радить дама.
А коли я мчу Гауптштрассе надто швидко, вона додає:
— І не треба ризикувати перетворитися на мерців отут, на шосе.
Я зменшую газ і повільно проїжджаю повз хмарочос діамантової біржі й ряд магазинів.
— Вирулюйте вгору, — наказує жінка, коли ми дістаємося до перехрестя на околиці.
Вискакую головною трасою на верхів'я горба, потім звертаю вбік і їду вздовж цементної огорожі, поминувши суворий напис: «Заборонена зона. Армія США».
— Мабуть, оце і є Томасові володіння, — кидаю я.
— Так, тут склади, — підтверджує Мод. — Тепер завертайте праворуч, я вийду на повороті.
— А де я вас заберу назад?
— Про мене не турбуйтесь. Зустрінемося в готелі.
Дорога стрімко біжить угору, потім завертає й знову піднімається на горб, засаджений сосновим лісом. Жінка, щойно; вийшовши з «мерседеса», одразу зникає з очей.
Ще два повороти, і я досягаю верхів'я. Галявина з низькою травицею й бетонним стовпчиком, на якому позначено висоту. Оце і є місце призначеної зустрічі. Вимикаю мотор і виходжу подихати чистим повітрям, як радять лікарі й Сеймур.
Ліс залишився внизу, отже, ніщо не заступає краєвиду, приємного, але досить одноманітного — освітлені липневим сонцем лісові горби, синюватий серпанок небокраю.
Звідси, мов з висоти пташиного польоту, я можу оглянути Томасові володіння. Досить просторі володіння, окреслені спереду й з боків прямими лініями бетонної огорожі, ззаду вони упираються в ліс. Три вкриті іржавою бляхою великі ангари, що стоять один від одного на досить значній відстані, і ще одноповерхова будова, де, певно, міститься канцелярія, — оце і всі архітектурні споруди забороненої зони. Населення її поки що обмежується одним солдатом у білій касці, який вартує, а може, куняє в рідкому затінку будки біля входу в зону.
Трохи згодом кількість населення подвоюється. Коло будки зупиняється темно-синій «опель». Між чоловіком з «опеля» й вартовим відбувається розмова, після чого автомобіль під'їздить до одноповерхової споруди. Чоловік, що вийшов з «опеля», судячи з усього, Томас.
Ще через п'ять хвилин перед будкою варти з'явилася брудно-зелена крита вантажна машина. Вона пригальмовує, а після того, як вартовий махає рукою — мовляв, проїжджай, — також рухається до канцелярії.
Певно, вже одинадцята година, бо за спиною я чую гуркіт мотора. З-за повороту вискакує новенький сріблястий «б'юїк». Він під'їздить до мого «мерседеса» й зупиняється поруч. З «б'юїка» виходить Райєн, ледь помітно киває мені й також дивиться униз.
— Мабуть, то ваша людина, — зауважує він, коли з кабіни вантажної машини висовується голова Ерліха.
Голова висовується, але Ерліх не виходить — від канцелярії до нього прямує Томас. Низенький чоловік спритно стрибає на приступку, й машина рушає до того ангара, що під лісом.
— Мабуть, то ваша людина? — повторює Райєн.
«Наче ви її не впізнаєте!» — крутиться в мене на язиці, але я тільки ствердно киваю.
— Отож ви бачите, що вони поїхали вантажитись?
— Здогадуюсь.
— Нема чого здогадуватись. Якщо я вам кажу, так воно і є. Я дав Томасові потрібні вказівки.
Я й далі милуюся пейзажем, тому шеф трохи роздратовано говорить:
— Не марнуймо часу. Вони роблять свою справу, а нам треба робити свою.
Я дивлюся на нього й пересвідчуюсь, що тут, надворі, він якийсь ще більш недоладний, ніж у конторі. В конторі хоч є стіл, що трохи прикриває цей масивний непропорційний тулуб, увінчаний маленькою голівкою, що похитується на довгій шиї.
— Я б волів дотримуватись певної послідовності, — кажу я, щоб виграти час. — Спершу побачимо, як розвиватимуться події там, унизу, а потім і ми візьмемося за свою справу.
— Цього не буде, — відрубує Райєн. — Якщо ви вирішили зволікати, мушу вас запевнити, що протягом трьох секунд я можу покласти край усій цій історії.
— Невже почнете кричати?
— Мені не треба кричати. В мене є радіозв'язок.
Він відступає на два кроки до «б'юїка». Я йду за ним, побачивши, що там, унизу, ті двоє загнали машину в ангар.
— Не хотів робити вам зауваження, але ви грубо поводитеся з клієнтами, містере Райєн.
