Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Дуже тяжко засмучувати вас, Маріє Миколаївно! — знову заговорив Миша. — Але, повірте, якби не треба було, я б не приїхав!
Якийсь час Марія Миколаївна збиралася з думками… Потім стомлено зітхнула і кивнула, ніби згоджуючись. Соловйов поспіхом розкрив записну книжку, готуючись робити необхідні замітки.
— Що знаю — розповім! — сказала Марія Миколаївна. — Невже ця людина жива? Це велике нещастя! Скільки лиха встиг натворити він з того часу? Погані люди гірші за вовків… Ні, ні, ви куріть, будь ласка. Мене це не турбує. Зараз я вам усе розповім… А коли я щось зайве скажу, ви мене зупиніть… Тільки для того, щоб зрозуміти цю людину, треба багато чого знати! Ось треба розповісти вам про Сосновськ. Звичайно, адже там, власне, все й почалося… Ні, що ви, я себе добре почуваю… Задишка зараз мине. Це іноді буває, це не страшно… Так я розповідатиму, а ви все докладно запишіть. Я розумію, треба. Добре, що ви приїхали.
— Мій батько, товаришу Соловйов, був шофером, людиною доброю і легковажною. Найбільше на світі він любив далекі рейси і веселі компанії. Він купив патефон і зібрав понад тисячу пластинок. Я зробила йому каталог пластинок, і за це він купив мені нові туфлі на білій каучуковій підошві. Перша красива річ, яка належала мені. Пам'ятаю, лягаючи спати, я взяла їх з собою в постіль.
Найперше, що зробили німці, захопивши наше містечко, — розстріляли вісімдесят два чоловіки з міського партійного активу і відкрили в клубі залізничників кафе-бар з веселими дівчатами і окремими кабінетами. Людей розстрілювали вночі, і говорили про це пошепки. Бар гримів на все містечко і не закривався цілу добу.
Моєму батькові бар сподобався. Мати в сім'ї голосу не мала, вона, як завжди, боялась, що в одну з поїздок батько зустріне ще більш незлобиву, люблячу жінку, ніж вона, і покине нас. З часу приходу німців вона перебувала в стані безперервного страху за мене, тому що в місті наполегливо поширювалась чутка, ніби німці заберуть усіх дівчат: найкрасивіших пошлють у бар, а решту — на роботу до Німеччини. Як і кожна мати, вона вважала мене красивою і боялася. Крім того, перед приходом німців під час бомбування маму контузило, і вона іноді поводилася трохи дивно. Вона вмерла хорошою смертю.
Вийшла по тріски у двір, сіла на ґанок, сказала: «Марійко, батько…» — і вмерла, казали, від розриву серця.
Мені було тоді чотирнадцять років. Школа закрилась, я сиділа дома. Батька мобілізували возити німецькі вантажі. Одного разу він випив зайве, щось переплутав і нагрубіянив німцеві. Трапилося це на подвір'ї автобази при народі. Батька роздягли і висікли на очах у людей.
Усю ніч батька трясло від болю і злості. До нього зайшов товариш. Він переконував, що батько легко відбувся, німці за менше розстрілювали. Батько бився головою об спинку ліжка і лаявся страшними словами. Над ранок від випив усю горілку, яка залишилася в домі, і сказав мені:
— Я, дочко, звичайно, не цукор. Але холуєм не був і не буду! Я йду в одне місце, в ліс, де люди вільніше живуть, а ти видряпуйся сама, як можеш. Пристань до тітки Полі і живи, вона добра.
Тепер я розумію: у нього не було батьківських почуттів. Я зв'язувала його, і він не задумуючись покинув мене, мов кошеня, на добрих людей. Тоді я дуже ображалася, плакала і уявляла собі, як ми з ним знову зустрінемось і я все йому висловлю. Пізніше мені розказали, що він загинув у партизанському загоні в першому ж бою, зчепившись врукопашну з гітлерівцями.
Так от… Батько пішов у ліс, а я міняла речі на картоплю і вечорами сиділа без світла, бо «на вогник» заходили гітлерівці.
У мене був знайомий хлопець Гена Волков. Ми вчинися в одній школі, він був старший за мене на один клас, не боявся купатись під мостом, де була найсильніша течія, і сам вигадував довгі історії про пригоди різних людей, і вони мені здавалися цікавішими за будь-які книги. Ми дружили, і я з деякого часу почала помічати, що у Гени з'явився від мене секрет. Я догадувалась, у чому справа: партизани посмілішали в нашому районі, і гітлерівці вечорами боялися носа на вулицю висунути, а їхнє начальство їздило тільки в броньованих машинах. Якось я сказала: «Гено, невже ти мене не візьмеш допомагати партизанам?» Він пояснив, що допомогти мені не може. Сам тільки допомагає декому, та й потім він сказав, що я до цих справ непридатна, характер у мене м'який. Ну що ж, я посоромилась наполягати, хоч мені дуже хотілося допомагати партизанам.
Незабаром я потрапила в облаву на базарі. В комендатурі німець під час обшуку повівся зі мною нахабно, і я вчепилася йому нігтями в обличчя. Півроку мене держали в тюрмі на Забродинці, в підвалі, де гнила вода стояла майже до колін. Між ув'язненими був один дідусь із селища, Федір Іванович. Гітлерівці забрали його на городах, він торішню картоплю копав, ну, вони й посікли старого лопатою. Рани у Федора Івановича не заживали, перев'язувати не було чим, а умирати старому не хотілося. Дуже він просив, щоб ночами розмовляли з ним, тільки ув'язнені у нас були трудні, здебільшого смертники, люди не хотіли ятрити себе розмовами, мовчали і чекали або випадку втекти, або смерті. А ще, звичайно, запах ішов важкий від дідуся, і сидіти з ним рядом було неможливо. Але я незабаром звикла, рани йому очищала, перевертала його разів зо три на день, щоб тіло не мертвіло. А ночами він мені про своє життя розповідав. Він працював театральним перукарем і багато бачив цікавого…
При гестапо був відділ по боротьбі з партизанами, і в цьому проклятому відділі сидів росіянин, на прізвисько Жаба; прізвища його ніхто не знав.
Що вам сказати про цю людину? З дев'яти ранку до години дня він допитував. Потім обідав і спав. Увечері грав на більярді в барі і там же десь до третьої години ранку напивався так, що солдат, який виконував різні доручення, привозив його додому наче мертвого.
Жабу в місті страшенно ненавиділи і кілька, разів робили спроби вбити. Тільки він, як той звір, учував замах і в найостаннішу хвилину тікав з небезпечного місця.
Він був не просто жорстокою людиною. Адже, товаришу Соловйов, навіть у найжорстокішого є своя, хай мерзенна, а все ж логіка — злитися і мучити. Жаба ніколи не злився. Він мучив спокійно і за якимсь одному йому відомим вибором. Бувало арештує людину, яка й близько до партизанів не підходила, іноді навіть пройдисвіта якогось наглядить і не поспішаючи, повільно замучить на допитах. Навіть самі гітлерівці не любили його і боялись, були чутки, що він нікому з них не підвладний і зв'язаний з якимось дуже високим начальством.
Ось так ні з того ні з сього замучив дідуся Федора Івановича. А потім викликав мене. Який він був на вигляд? Добре, я вам його опишу. Чому він залишив мене в живих? І досі не розумію. А залишив. Навіть із тюрми звелів викинути.
Мене привели до нього рано-вранці, десь о дев'ятій годині. Охорона вийшла, на його допитах ніхто ніколи не був присутній. У кабінеті були сірі стіни і дуже пахло карболкою, тютюном і спиртним перегаром — могильний запах. Посередині кабінету стояв чоловік років тридцяти шести, високий, худий, мускулистий, з дуже широкими плечима і вузькими стегнами. Можливо, він був п'яний, може хворий, тільки очі в нього були безбарвні і майже не відбивали світла. Брови, густі, світлі, сходилися на переніссі, і від них тягнувся до губів тонкий довгий ніс з плоским м'ясистим кінчиком. Він стояв, обхопивши себе за плечі руками, і дрібно-дрібно тремтів, — видно, його дуже знобило.
Він довго мене не помічав, а коли від напруження у мене в коліні хруснула кісточка, сіпнувся і запитав, чи знаю я, що мій дід здох. Я зрозуміла, що він запитував про Федора Івановича, і пояснила, як була справа. Він ще раз перепитав чи справді я не внучка йому, а потім запитав: «Де зараз Федір Федорович Гордін?» Я, кажу, не знаю і ніколи про такого не чула. Він покликав солдата і звелів викинути мене з тюрми. Я з ним розмовляла спокійно тому, що була переконана в своїй смерті. А коли мене вигнали з тюрми, я довго не відходила од воріт, усе боялась… Все здавалось, що знову схоплять, арештують і тоді вже кінець…
