Капітан далекого плавання - Константин Теодор (книги онлайн полностью .TXT) 📗
Минув тиждень, а Фіуреску ні разу не заглянув до зоопарку. Марчел Коруз теж спокійно займався своїми справами. З роботи — додому, з дому — на роботу. Ні з ким жодної зустрічі. А в той час про нього було отримано деякі відомості. Глухонімий встиг уже змінити чимало професій. Колись давно був малярем, бродячим точильником. Пізніше, працюючи конюхом у цирку, продавав на ярмарку крадені килими. Спіймався, відсидів кілька років у тюрмі й лише після того потрапив на роботу до зоопарку. Мешкав у новому Бухаресті, на вулиці Доків, у своєї дружини, яка успадкувала будиночок від однієї бездітної бабусі, котру доглядала до смерті. Жінка Коруза теж глухоніма. Не маючи певної професії, вона тричі на тиждень прислуговувала одній сім'ї. Корузи, за свідченням сусідів, жили досить пристойно. Щонеділі, особливо взимку, обоє відвідували кінотеатр, а влітку, з рюкзаками за плечима, відправлялись подорожувати на далекі околиці. Корузи ні з ким не сварилися, навпаки, завжди радо, чим могли допомагали сусідам, за що ті їх шанували. Навіть те, що він сидів у тюрмі, не зменшувало до нього довір'я. Правда, дехто з сусідів подейкував, що глухонімі витрачають більше, ніж заробляють. Декого дивувало те, що вони два-три рази на місяць ходили пиячити. Ішли, взявшись під руки, в святковій одежі. Вона маленька, тоненька, симпатична. Він товстий, незграбний, з булькатими очима. Глухонімі завжди першими віталися із зустрічними: вона кивала головою, він широким жестом скидав капелюха. Вони завжди ходили пішки. Дійшовши до привокзальної площі, заходили в першу-ліпшу корчму і сідали за столик, одне проти одного. Марчел на мигах замовляв пляшку вина. Смакуючи напій, хоч би глянули одне на одного. Вона втуплювалася в дно порожньої склянки, а він, лупаючи очима, розглядав стіну, наче намагався щось там прочитати. Так тривало кілька хвилин. Потім Коруз, ніби прокинувшись, швидко наливав келихи, і все повторювалося спочатку. Коли в пляшці не залишалось нічого, Коруз клав на стіл гроші й обоє переходили до іншої корчми. Там так само випивали пляшку вина і йшли далі. За північ пішки поверталися додому.
Через тиждень Фіуреску знову подався в зоопарк милуватися мавпами. Ввечері того ж дня глухоніма пара в святковому одязі також вирушила тинятись по корчмах. У першій корчмі, куди вони забрели, не трапилось нічого особливого. Так само і в другій. У третій було чимало підозрілих людей. Густі хмари диму плавали під стелею, було гамірно, як на циганському ярмарку. Одночасно з ними до корчми ввійшов якийсь п'яний чоловік. Шукаючи собі місця, наче випадково, зупинився біля одного столика неподалік од Коруза з дружиною. Там Раду і Богдан спокійно пили кислувате пиво. За столиком, перед яким зупинився п'яний, сиділи три захмелілі молодики. До одного з них він і причепився.
— Пане, ти віриш, що я батько Д'Артаньяна?
— Як можна не вірити, дядьку, коли ти сам про це кажеш? — зареготали всі троє.
— Отже, ви мені не вірите? — образився п'яниця.
— Охоче віримо.
— Справді?
— Вже сказали. Чого пристав?
— А я вас обдурив.
— Не велика біда. Бувай здоровий!
— А я не обдурив. Я справді батько Д'Артаньяна. Щоб я вмер, коли брешу. Тепер вірите?
— Та певно… Облиш про те. Краще випий з нами.
— Справді, вірите?
— Звичайно.
— Покляніться. Кажіть: «Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна».
— Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна. Тепер задоволений?
— Ви думаєте, що це жарти, а я зараз доведу! П'яниця, похитуючись, витяг з кишені засмальцьований паспорт і тицьнув співрозмовникам:
— Читайте, дивіться — Д'-Ар-та-ньян… Написано чи ні?
Паспорт пішов по руках.
Раду глянув у той бік. Гульвіса не брехав. У паспорті стояло ім'я Д'Артаньян.
— Вип'ємо за Д'Артаньяна, хай росте здоровий! — загукали молодики.
— Моє зверху — зареготав п'яниця. — Таки повірили. А ти? — звернувся він до Коруза і пошкандибав до його столика. — Чи, може, я тобі не подобаюся?
Коруз знаками показав, що він нічого не чує й не може говорити.
— Ти глухонімий?
Той ствердно кивнув. Гульвіса повернувся до молодих.
— Сердешний… Німий і глухий… А потім до дружини Коруза:
— Тобі, мабуть, важко з ним порозумітися?
Та показала, що теж глухоніма.
— Оце так, обоє глухонімі.
Коруз із дружиною здивовано лупали на нього, не розуміючи, чого він хоче. А той налив чарку:
— За ваше здоров'я!
Німі, поблажливо всміхаючись, цокнулись з ним і випили.
Гульвіса став обмацувати кишені. Нарешті дістав коробку сигарет, але вона була порожня. Сердито зіжмакав її й кинув під стіл. Тоді Коруз дістав свою коробку, в якій виявилась єдина сигарета. Її він і запропонував гульвісі, але той відмовився:
— Де це видано, брати у тебе останню сигарету?
Коруз, енергійно жестикулюючи, таки умовив узяти. Кивком подякувавши, той повернувся до столика, де молодики допивали пляшку вина. Один з них протягнув йому запальничку.
— Дякую, у мене є своя. — І почав нишпорити по кишенях. Потім недбало засунув сигарету в нагрудну кишеньку і вийшов. За ним — Раду й Богдан. Неподалік їх чекала машина.
Попросили шофера їхати поволі слідом за п'яним. Він похитувався лише до рогу вулиці, а далі почвалав рівно.
— Бачиш, як швидко його витверезило свіже повітря, — пожартував Богдан.
Гультяй мешкав на околиці.
Організувавши нагляд за будинком, у який він зайшов, Раду попросив шофера їхати додому. Перед тим Богдан спитав:
— Яке донесення може бути в тій сигареті?
— Завтра довідаємось.
Наступного дня Нає Войку, так звали того п'яничку, вирушив з дому вдосвіта. Трамваєм добрався до автопарку, звідки незабаром виїхали чотири машини. За кермом однієї з них сидів Войку. Всі машини мали причепи. Під'їхали до складів. Там їх навантажили ящиками з верстатами для текстильної фабрики. Войку виїхав останнім. За ворітьми зупинив машину і хвилин п'ятнадцять порався з мотором. Потім, замість того щоб їхати за іншими, повернув праворуч і, пропетлявши вулицями міста, вибрався на околицю. Там його чекала інша машина, без причепа, за кермом якої сидів Марчел Коруз. У нього на кузові був ящик, схожий на той, що його привіз Нає Войку. Перекинувшись кількома словами, шофери під'їхали машинами впритул і швидко помінялись ящиками. Зразу ж обидві машини роз'їхались у різні боки. Менеїле поїхав назирці за Войку, а Богдан — за Корузом.
Войку прибув на підприємство на півгодини пізніше й пояснив, що мав зупинку в дорозі, бо зіпсувалася машина.
Богдан помітив, що Коруз не вміє вести машину, кермо в нього вертілося на всі боки. Він порушував елементарні правила вуличного руху, мало не задушив дитини й не наїхав на телеграфний стовп. На його щастя, по дорозі не зустрів жодного міліціонера. Та, нарешті, таки вскочив у халепу. На одному з перехресть, замість того, щоб пропустити зустрічну машину, вдарився об її кузов. Шофер з тієї машини почав лаятись. Коруз мовчав. Понишпоривши в кишенях, він дістав двадцять леїв і показав на телефон в одному з буфетів.
— Хочеш повідомити шефа гаража про аварію? Будь ласка… — погодився шофер.
Богдан вирішив почекати, побачити, як викручуватиметься Коруз, але сталося так, як він і передбачав. Буфет на розі вулиці мав двоє дверей. Коруз увійшов в одні, вийшов іншими й зник. Хвилин через десять прибула автоінспекція. Встановивши вину Коруза, інспектори не знайшли в кабіні ніяких документів, навіть технічного паспорта. Через годину Раду дав розпорядження відкрити обидва ящики. В тому, що Коруз отримав від Войку, були якісь деталі для машин, в другому — звичайнісіньке каміння.
