Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Сергій відчув, як гаряча хвиля щастя захлинула його, як полегшало тіло й пружнішим зробився крок: так, усе гарно, гарнішим просто бути не може — світлий ранок, сине небо, запах якихось квітів, начищені хромові чоботи, випрана Фросею гімнастерка з синіми “разговорами”, яку оперізують жовті рипучі ремені, обтяжливість нагана в кобурі…
Весь світ навколо дивовижний і прекрасний, от тільки б трохи підправити його, розбити байди й дати робітникам та селянам спокій.
Вісім років неспокою, подумав Сергій, з чотирнадцятого, коли почалася війна. Потім були припливи й відпливи, сів у Києві гетьман, швендяли Україною Петлюра й Махно, пройшли дивізії Денікіна й Врангеля, потім — біло-поляки, й тепер лишилася зовсім маленька частка — отаман Длугопольський, з яким упорається і його кавалерійський полк не сьогодні, то обов’язково завтра.
Варивода приспішив крок; кортіло скоріше дізнатися, як справи в Івана Сірка…
…Микита Чміль наближався до повороте, за яким мав зустрітися з Вариводою. Підтягнувся, відчуваючи кожний м’яз свого сильного тіла. Упіймав себе на тому, що майже зовсім не думає про наступну сутичку, захотілося навіть співати, й замуркотів притишено, хоч слова й рвалися з нього:
“Ой у полі три криниченьки…”
Немов не було йому діла до червоного командира, якого покладе зараз першим же пострілом, а думав лише про третю руду препоганую, з котрою, як твердила пісня, доведеться вінчатися в церкві.
Пісня трохи розслабила Микиту, а знав, що має бути пильним і зібраним, потер долонею підборіддя, відганяючи мелодію, і намацав у кишені руків’я нагана. Ступив ще три кроки, нарешті поворот, ступив ще й побачив за півсотні саженів постать у гімнастерці з синіми “разговорами”. Серце не тінькнуло й не заколотилося, Микита тільки відступ нив на край хідника й посунув назустріч чоловікові, аніскілечки не шкодуючи його, бо скількох уже довелося рубати й стріляти…
Раптом згадав останнього — червоного голову, якого він поклав у Краснопіллі, — він вбив його з того ж безвідмовного нагана, тепле руків’я якого стискає зараз у кишені…
Як заточився тоді червоний голова і впав у вогнище. Проте болю від вогню вже не відчув, помер одразу, як помре і цей з синіми “разговорами”, — не усвідомивши своєї смерті…
…З підворотні вискочив рудий облізлий пес, побіг поперед Сергія, озираючись і облизуючись: либонь, украв щось у неповороткого господаря й тепер тікає від розплати. Варивода свиснув собаці, заграючи з ним, та пес був навчений, недовірливий, лише озирнувся й наддав ходу — відчував свою вину і боявся покарання.
Попереду з-за рогу виринув чоловік у кашкеті з лаковим козирком і в сірій свитці. Він ішов непоспішливо, помахуючи лівою рукою, а правицю тримав у кишені. Пес, забачивши його, перебіг на середину вулиці, чоловік у свитці зробив крок убік, звільняючи Сергієві дорогу, він кинув на Вариводу важкий погляд, Сергій прочитав у ньому лють і ненависть…
Чоловік у свитці вже мало не порівнявся з Вариводою, Сергій не відвів погляд й раптом побачив, що той тягне руку з кишені, чомусь йому здалося, що зараз вихопить зброю, — і в руці чоловіка справді майнув наган. Варивода різко вхилився вбік і почув свист кулі коло вуха, справді, спочатку почув свист кулі, а вже потім бабахнуло…
Чоловік знову почав підводити руку з наганом, та Сергій випередив його, схопив за зап’ястя й стиснув щосили. Чоловік випустив зброю, але тої ж миті Варивода відчув сильний удар у сонячне сплетіння — випустив зап’ястя, захитався, проте потягнувся до кобури. Чоловік у свитці відступив, пошукав очима втрачену зброю, побачив її під ногами Вариводи, та, миттєво оцінивши ситуацію, не кинувся за нею, а рвонув на протилежний бік вулиці, де за почорнілим парканом починався кривулястий завулок.
Нарешті Варивода вихопив наган і, ще відчуваючи нестерпній біль, все ж випростався і послав кулю навздогін чоловікові у свитці.
Чоловік метнувся за паркан, Варивода, пересиливши біль, кинувся до завулка, проте час уже втратив: чоловік у свитці був уже далеко — повертав до сусідньої вулиці. Варивода вистрілив у нього, не влучив і вирішив, що далі переслідувати не варто. Вернувся до місця нападу, підібрав наган. Покрутив барабан, побачив лише один стріляний набій і раптом усвідомив, що тільки випадково щойно уникнув смерті. Зазирнув у чорне дуло нагана, з якого мав одержати кулю — холод торкнувся потилиці, похитав головою, підкинув наган на долоні й заховав до кишені галіфе.
“З банди Длугопольського, — подумав. — Вони дізналися, де я живу, й вирішили перестріти…”
Що ж, сьогодні не вийшло, і треба розпорядитися, аби з завтрашнього дня за ним заїжджав кінний патруль. Напевно, бандити не відважаться повторити напад, та слід пам’ятати: ворог не спить…
Тепер Варивода остаточно оговтався і пригадав чоловіка у свитці. Кремезний, обличчя голене, високе чоло під лакованим козирком, темні очі. А може, потьмянішали від люті й ненависті?
Але ж сильна людина, навіть дуже сильна, і якщо б Сергій не встиг схопити його за руку…
Варивода похитав головою, уявивши, що б сталося. Побачив себе в труні під червоним прапором і поруч Фросю з заплаканими очима. Себе не було шкода, а за Фросю зробилося боляче, й Сергій приспішив крок: треба виставити на виїздах з міста посилені патрулі й повідомити про чоловіка у свитці міліцію. Хоча навряд чи нападуть на слід: той бандит тепер залізе у щілину, мов тарган, відсиджуватиметься десь у контриків — їх ще в Бердичеві гей-гей, ловити й ловити…
25
— Мишко! — радісно вигукнула Тетяна Пилипівна й широко розчинила двері. — А я вже гадала…
— Що я зник навіки?
— Чесно кажучи, не чекала… Але рада, й навіть дуже. — Тетяна Пилипівна подала руку для поцілунку, проте Павлюк стиснув її щоки долонями й міцно поцілував у губи. Тетяна Пилипівна обійняла його за шию, відповіла довгим поцілунком, притиснулася міцно.
— Я скучив за тобою, — сказав Павлюк і нарешті переступив поріг. — От і знову побачились. — Він затягнув до передпокою велику валізу й саквояж, причинив за собою двері й сів на табурет.
— Втомився? — захвилювалася Тетяна Пилипівна.
— Мені б зараз дві—три години поспати. Підводою з Полонного, а шлях цей — нерівний і неблизький. — Павлюк зняв запилюжені чоботи, скинув піджак і лишився в темно-синій сатиновій косоворотці.
— Митися, — розпорядилася Тетяна Пилипівна. — Іди до ванної голитися, а я зараз нагрію води.
За півгодини вони сиділи за столом, на якому кипів самовар. Павлюк жадібно спорожнив дві чашки чаю, відмовився від їжі й завалився спати. Тетяна Пилипівна з цікавістю огледіла важку валізу, спробувала підняти, але тягар виявився їй явно не по силах. Тетяна Пилипівна обстежила замки на саквояжі й валізі, вони були замкнуті, й господиня, наморщивши гарного носика, подалася на кухню. Вона знала Мишкові смаки: зварила квасолевий суп з сушеними грибами й приготувала печеню, поклавши багато перцю й лаврового листя. Певно, Павлюка розтривожив аромат печені, бо не встигла вона добре втушитися, як просунув голову на кухню й поцікавився:
— А чарка знайдеться?
— Для тебе, любий, завжди.
Тетяна Пилипівна вже давно збагнула, що Мишко приїхав з Варшави чи принаймні з Рівного, а звідти він ніколи не прибував з порожніми руками — чекала подарунків і готова була пожертвувати не лише пляшкою.
Вона накрила на стіл, поставивши в центр карафку з горілкою, настояною на цитринових скоринках, знайшла минулорічні мариновані гриби, приготувала салат із свіжих помідорів та огірків з цибулею, й вони випили із срібних чарок, дивлячись одне одному у вічі й радіючи одне одному.
Павлюк справді скучив за Тетяною, хоча у Рівному, де перебував останні три тижні, не дотримувався чернечого способу життя. Гроші мав, не дуже великі, але пристойні, — вистачило на умебльовану кімнату й ресторан середньої руки. А в таких ресторанах завжди крутяться дівчатка, й можна вибрати на свій смак. Такою виявилась панна Магда — тоненька, мов очеретинка, зовсім ще дівча, сімнадцятирічна, але досвідчена й невтомна у вигадуванні розваг. Павлюк не перечив їй, але коли дівчина почала вимагати шампанське, дав їй рішучу відставку, то більше, що все одно вже мав повертатися до Совдепії. І відразу забув про Магду. Розкішнішої жінки за Тетяну Пилипівну, певно, не знайти у всьому Рівному. Іноді Михайло думав, чи не варто одружитися, та завжди задкував: Таня все ж старша за нього на п’ять років, та й взагалі, чи можливий шлюб у його неспокійному житті? Ніколи не знаєш, де сядеш і де злізеш, сьогодні чи завтра можеш наштовхнутися на прикордонний патруль, або, ще гірше, на чекістів, чи, як тепер їх називають, депеушників. А з ними раніше, ніж через кілька років, не розлучишся, і то дякуй богові, що трибунал не поставив тебе до стінки…
