Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Не поспішаючи, Андрій обережно складає пожовклу вирізку й відкриває нову сторінку.
«Карельський фронт. 20 жовтня 1944 р.
Дорогі Варваро Тимофіївно і Василю Івановичу! Ваш син Володимир героїчно загинув у бою за Вітчизну.
Командування нагородило посмертно Володимира орденом Червоного Прапора.
Про подробиці не пишу, бо кілька днів тому я надіслав вам вирізку з фронтової газети.
Наступного дня після запеклого бою, 8 жовтня, група бійців повернулась до висоти 412, щоб розшукати тіла героїв, які загинули, і з почестями поховати їх.
Тіло Антона Облєпихіна ми знайшли і поховали біля підніжжя Чорної Брами, так назвали помори цю скелю. Тіло Володимира Нагорного знайти не пощастило.
Всі бійці і командири частини щиро вам співчувають. Ми свято шануватимемо світлу пам'ять Володимира Нагорного.
Парторг капітан-лейтенант
І. Дудоров».
«На цьому, Андрію, закінчується історія життя і смерті твого старшого брата.
Я вірю, що, якби Володя був живий і йому знову довелося б вирішити своє майбутнє, він обрав би той самий, хоч і важкий, але славний шлях.
Твій брат був сильний і мужній.
Я не хочу, синку, впливати на твоє рішення. Вірю, що, обираючи свій життєвий шлях, ти керуватимешся благородною метою.
Щасливої дороги, Андрійку.
Твій тато.
Кашира. 1950 р.»
Зошит прочитано.
Деякий час Андрій прислухається до того, як настирливо й призивно б'є у борт корабля хвиля…
«Шлях обрано, — думає він. — Заповітний, нелегкий… Чи вистачить сили й завзяття?..»
ПОЗИВНІ «ГЕРМЕС»
«Ганса Весселя» одвели в порт, де Шліхт підписав акт, але в пункті чотирнадцятому зробив застереження:
«Я — капітан комерційного судна. Моя справа — вигідний фрахт і чесне виконання обов'язків перед фірмою. Репутація капітана далекого плавання Вальтера Шліхта бездоганна! Додатковий магніт у ноктаузі компаса і невідомий мені пасажир у трюмі судна — кільця одного ланцюга: в мене, як у всякої чесної людини, багато ворогів».
Треба було бачити цю «чесну людину», коли вона підписувала акт. Світлі витрішкуваті очі випромінювали бюргерську добропорядність.
Після того як оглянули рюкзак потерпілого і оформили все протоколом, «геолога» відвезли швидкохідним катером на аеродром. Літак одірвався від землі і ліг курсом на південний схід.
Благову було за паспортом сорок чотири роки, але виглядав він старшим. Нездоровий, землистий колір шкіри, сітка глибоких зморщок на обличчі свідчили про нелегке, сповнене злиднів життя.
Затриманого супроводив капітан Клебанов. Піднімаючи руку Благова, що звісилася з носилок, капітан побачив на долоні сліди рубців і старі, роками натруджені мозолі. Синювата пляма на лобі, схожа і на давню татуїровку, і на слід від порохового опіку, нагадала Клебанову щось знайоме…
«Такі цяточки бувають на обличчях шахтарів, — подумав він, — коли при травмі у ранку попадає вугільний пил. Мітка, так само як і татуїровка, лишається на все життя».
Перевіривши пульс Благова, лікар почав готувати шприц для ін'єкції.
Під крилом літака пропливала тундра.
— Як ви гадаєте, Артеме Пилиповичу, — запитав Клебанов лікаря, — невідкладна вже на аеродромі?
Набираючи в шприц камфору, лікар ствердно кивнув головою.
Катер з Благовим на борту ще тільки відплив од «комерсанта», а з Мурманська вже було послано телеграфом запитання в Петрозаводськ і Ленінград. Проминувши Гудим-губу, літак ліг курсом на південь, а в цей час у Ленінграді по вулиці Бєлінського до будинку № 5, в якому, за паспортними даними, проживав «геолог», під'їхав на мотоциклі оперативний працівник.
Розвернувшись над аеродромом, літак пішов на посадку. Через сорок хвилин, подзвонивши з кабінету головлікаря, Клебанов доповів полковникові Раздольному про виконання наказу.
— Як він себе почуває? — запитав полковник.
— Дуже погано, у літаку довелося двічі робити ін'єкцію камфори. Весь час непритомний.
— Зараз приїду! — сказав полковник.
Минуло не більше десяти хвилин, і полковникова машина, скрипнувши гальмами, зупинилась біля під'їзду госпіталю.
Високий, товстий чоловік легко вийшов з машини і в супроводі Клебанова піднявся на другий поверх, де містився кабінет головного лікаря, майора медичної служби Гаспаряна.
— Доповідайте, капітане, про свої міркування, — сказав полковник, як тільки Клебанов причинив двері.
— Товаришу полковник, — почав капітан, — я думаю, що так званий Благов перед тим, як перейти кордон, займався важкою фізичною працею. Можливо навіть, довгий час працював у шахті…
Увійшов головлікар, привітався з Раздольним за руку — вони були знайомі, — і кивнув головою Клебанову.
— Це вже другий випадок.
— У вашій практиці? — спитав Раздольний.
— Ні, в історії цивілізації. — Підкрутивши короткі темні вуса, Гаспарян повторив: — Другий випадок! Кілька років тому один заповзятливий ділок на Заході виставив свою кандидатуру у губернатори штату і, щоб здобути популярність серед виборців, три години простояв на голові серед міської площі.
— Вибрали? — поцікавився Раздольний.
— Ні, забалотували. Очевидно, злякались, що коли він стане губернатором, то і ділове життя штату поставить догори ногами. Випадок з цим Благовим, як бачите, не перший. Ділок був міцніший. Простоявши три години на голові, він повів своїх виборців пити пиво. Благову не до пива, і з допитом, Сергію Володимировичу, доведеться почекати до завтра.
— Мені потрібно хоч би хвилин п'ять…
— Жодної хвилини. Хворий…
— Хворий! — перебив його Раздольний.
— Так, Сергію Володимировичу, тяжко хворий. Організм підтоптаний, серце розширене на чотири пальці, застарілий очаг в легені, всі ознаки силікозу — професіональної шахтарської хвороби…
Полковник Раздольний кинув швидкий погляд на Клебанова.
— У нашій країні, — говорив далі Гаспарян, — це явище рідке, а на Заході силікоз — справжнє лихо.
— Ми дамо хворому путівку до санаторію за рахунок профспілки! — посміхнувся Раздольний.
— Ага! — пригадав головлікар. — Товаришу капітан, мабуть, це вас розшукує начальник караулу?
— Дозвольте йти? — запитав Клебанов і, діставши дозвіл полковника, вийшов з кабінету.
Гаспарян провів капітана до порога, щільно причинив двері і тільки тоді відповів на іронічну репліку Раздольного:
— У тебе, Сергію Володимировичу, дивна манера видавати себе за гіршого, ніж ти є насправді.
— Наприклад?
— Я знайомий з тобою не перший рік. Ти гуманна людина і добре знаєш, що хворий потребує…
— Ваграме Анастасовичу, ти розумієш, скільки людських життів можна зберегти, коли дізнатися про мету цієї засилки порушника? А якщо він не один? Якщо одночасно з ним, але іншим шляхом до нас уже закинуто або готуються закинути кілька отаких Благових? Кожна хвилина дорога. І я питаю вас, товаришу майор медичної служби, коли можна допитати затриманого порушника кордону?
— Завтра ви зможете розпочати допит, — відповів Гаспарян. — Вас це влаштовує?
— Дивне питання! — знизав плечима Раздольний і попрямував до дверей. — До зустрічі! — кинув він уже з порога і вийшов з кабінету.
Рано пранці другого дня надійшла відповідь з Петрозаводська і Ленінграда.
Черговий по відділу подзвонив полковникові Раздольному на квартиру. Через кілька хвилин після дзвінка полковник приїхав в управління і розпечатав пакет. З Карело-Фінської республіки повідомляли: «У місті Петрозаводську геологічного інституту нема. В Карельському філіалі Академії наук СРСР (вул. Урицького, 92) є відділ геології, але він не займається геологорозвідувальними експедиціями. Було опитано співробітників геологічного відділу Академії наук, але встановити особу геолога Благова Василя Васильовича не пощастило. Розшукуваний Благов ніколи у відділі не працював, і ніхто тут про нього не чув».
Повідомлення з Ленінграда було теж важливим: «Паспорт указаної серії і номера справді видано 5-м відділом міліції міста Ленінграда 4 лютого 1952 року громадянинові Благову Василю Васильовичу, росіянину, 1913 року народження.
