Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович (серия книг TXT) 📗
— Чую стукіт всередині човна, — повільно сказав він у трубку.
— Спитайте хто! — почув у телефон наказ.
Водолаз вистукав азбукою Морзе запитання, у відповідь одержав кілька слів, з яких розібрав лише одно: «швидше». Мабуть, той, хто стукав, втрачаючи сили, вже не міг відповідати.
— Відповіді розібрати не можу, — сказав Варивода. — Лише одне слово «швидше».
— Готуйтесь до підйому, зараз підійматимемо вас на поверхню і спускатимемо двох інших, — переказав йому зв'язківець слова інженера.
— Товаришу командир, — відповів Варивода, — дозвольте мені затриматися тут, допомогти товаришам.
Хвилину тривала мовчанка. Наверху радились.
— Старшина Варивода, готуйтесь до підйому нагору! — прозвучав голос капітан-лейтенанта Трофімова.
IX. ДЕКОМПРЕСАЦІЙНА КАМЕРА
Хіба могла команда «Колумба» залишитися байдужою, коли довідалася у Лузанах, куди пішли «Буревісник» і «Пенай». Лише уповноважений Рибтресту затвердив Марка виконуючим обов'язки шкіпера шхуни, а Ясю тимчасовим юнгою, як новий шкіпер звернувся з проханням дозволити замінити черговий рейс на місце рятувальних робіт. Звичайно, їм, учасникам тих подій, це дозволили. Ранком «Колумб» уже стояв за двісті метрів від «Буревісника», і Марко каюком перебрався на есмінець. Назад повернувся разом з двома червонофлотцями, розмотуючи за собою ізольований провід та везучи телефонний апарат з репродуктором. Комісар есмінця послав цей тимчасовий подарунок рибалкам, щоб сповіщати їх про хід розшуків та рятувальних робіт. Одночасно «Колумб» дістав дозвіл тримати одного свого представника на борту есмінця, який мусив сповіщати по телефону своїх товаришів про всі новини.
Колумбівці по черзі вартували на палубі есмінця. Розподілили між собою тригодинні вахти, і Левко перший поїхав на есмінець відбувати чергу.
На «Буревіснику», та й на «Пенаї» чимало хвилювалися, поки Варивода обслідував свою знахідку. Нарешті, коли сповістив, що почув довгождану відповідь, хвилювання зросло неймовірно. Спокійні були тільки начальник експедиції, інженер Епропу, сигнальник та черговий старшина, які цілком були зайняті спостереженнями Вариводи.
Коли переконалися, що в човні ще залишився хтось живий, інженер попросив начальника експедиції вислухати його план.
— Якими б ми темпами не працювали, — сказав він, — навіть при наявності підводного танка, що ось-ось має прибути, нам треба 3–4 дні на підйом підводного човна. З повідомлення Вариводи я роблю висновок, що той, хто ще живе у підводному човні, не зможе стільки вижити. Врятування живих людей вимагає зробити все протягом години. Ось план здійснення цієї операції, яку, мені здається, дозволить зробити тиха погода, технічні можливості, а головне — ентузіазм наших людей. У нашому розпорядженні на «Пенаї» є декомпресаційна камера, яка служить для лікування водолазів, коли вони слабують на кесонну хворобу. В тій камері можуть вміститися троє, навіть четверо людей. Коли водолаз після підйому з глибини відчуває напади кесонної хвороби, його вміщують в цю камеру разом з лікарем. В камеру накачують повітря під таким тиском, якому дорівнював тиск на глибині, відкіля підняли водолаза. Потім, поволі випускаючи повітря, зменшують той тиск до нормального. Таким чином водолаз поволі позбавляється розчиненого в крові азоту… Камера зачиняється герметично, може витримати великий тиск, устаткована телефоном, освітленням і приймає та випускає повітря. Я пропоную занурити цю камеру під воду з допомогою затоплених понтонів, посадити туди лікаря та водолаза-електрозварника. Під водою водолази спрямують камеру до підводного човна, прикріплять її електрозваркою. Водолаз у камері електропилкою розпиляє отвір у човні і тим самим пустить туди свіжого повітря. Тільки таким способом можна врятувати людей, коли вони проживуть там ще кілька годин.
Командир помовчав, а потім сказав:
— Згода! Давайте швидше!
Трофімов розумів ризикованість плану, запропонованого інженером. Невдале приварювання камери до човна, розрив трубопроводу, обрив якогось понтона, виліт камери з глибини на поверхню — все це могло призвести до загибелі тих, хто ще жив у човні, і тих, хто мусив спускатись у камері. Але це був єдиний спосіб врятувати людей у підводному човні.
Протягом двох годин готували камеру для спуску. Військовий лікар з есмінця добирав ліки та потрібний інструмент. Командування ще не вирішило, хто з водолазів спускатиметься в декомпресаційній камері. Кращої кандидатури, ніж Варивода, не було, але водолаз у цей час знаходився на глибині десяти метрів і раніше, як за півтори години, на поверхню вийти не міг. Крім того, після глибоководного спуску йому треба було довгий час відпочивати Перебираючи імена інших водолазів, командир вирішив порадитись із своїм водолазним старшиною. Останній зразу ж почав наполягати, щоб у декомпресаційній камері спустили його.
— Я зовсім не так втомився, як вам здається, товаришу командир, — говорив Варивода, а гелійове повітря — чудесна річ. Мені здається, ніби я спускався не глибше сорока метрів.
— Але вас ще підійматимемо півтори години
— Накажіть підняти одразу, запакуйте мене в камеру, а там легко загнати дві атмосфери, і я знов потраплю на «глибину» десяти метрів.
Після короткої поради з інженером та лікарем, командир «Буревісника» погодився на пропозицію Вариводи. Тим часом на дні вже працювало два водолази, готуючи місце для приварювання камери до човна. На поверхні визирали з води призначені для затоплення понтони, на палубі «Пеная» стояла готова для спуску декомпресаційна камера.
— Підвести водолаза до пароплава і підіймати! — сказав Трофімов інженерові.
За хвилину мідний шолом показався на поверхні, протягом наступної хвилини з водолаза зірвали скафандр і вкинули, майже сторопілого, в декомпресаційну камеру. За ним зачинився люк, і він почув, що камеру герметично закупорювали. Варивода сів долі, озираючись навколо. Колись, ще навчаючись у водолазному технікумі, він якось вилетів з глибини тридцять п'ять метрів і тоді пересидів години дві в подібній камері.
Над водолазом схилився лікар і намацав на руці живчик. «Починається», — подумав, посміхаючись, Варивода. Він не помилився: лікар вислухав його уважно і заспокоївся лише тоді, коли манометр у камері показав тиск у дві з половиною атмосфери. Тоді лікар протелефонував, щоб зменшили швидкість накачування повітря та почав поволі випускати те повітря, що було в камері.
Наповнені водою понтони потягли декомпресаційну камеру на дно. Спуск тривав хвилин двадцять — двадцять п'ять. Це був надзвичайно відповідальний момент. Мусили спускати камеру точно за вказівками водолазів, що перебували на грунті. Ні Варивода, ні лікар в цьому участі не брали, а залишалися пасивними спостерігачами, навіть не спостерігачами, а пасажирами, ждучи прибуття на «станцію вісімдесят п'ять метрів», як. жартуючи, назвав водолаз місце їхнього спуску.
Відчули легкий струс і тиск.
— На грунті, — сказав, прислухаючись, Варивода, і не помилився, бо про те саме їх сповістили телефоном з «Буревісника».
Старшина попрохав телефоніста з'єднати його і водолазами, що мали приварювати камеру до човна. Розпитав, де саме спинилася камера, з яким місцем човна з'єднується, і дав кілька порад. Йому обіцяли, що через кілька хвилин він почує дзижчання електрозварного апарата.
— Із човна відповідають? — спитав Варивода.
— Протягом години не чути ні слова.
— Тоді, хлопці, швидше до роботи! — крикнув старшина в телефонну трубку.
Та в ту ж хвилину Варивода й лікар почули дзижчання за камерою. На глибині вісімдесяти п'яти метрів почалося електрозварювання. Зачинені в камері готувалися до своєї роботи. Приблизно за годину мусило змінитися три черги водолазів-електрозварників. То був час гнітючого вичікування. Все ж Варивода за той час відпочив, а лікар зменшив тиск у камері до однієї атмосфери, тобто до нормального тиску, до якого звик людський організм.
