Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
— Петлюрівці є у вашому загоні? — поцікавився.
Тарган задоволено примружився.
— Здається, ви маєте мене й моїх хлопців за звичайних бандитів? — посміхнувся. — А в моєму загоні воюють ідейні бійці. До речі, одного з них ви знаєте. Казав, що знайомі ще по Києву. Військовий лікар Грунтенко.
— Володимир Антонович! — Риси обличчя в отця Леонтія пом’якшали. — Золота людина, розумник і чудовий хірург. Однак, пригадую, він відступив з Петлюрою.
— І повернувся з Тютюнником, Юрій Йосипович хотів доручити йому департамент охорони здоров’я в своєму майбутньому уряді.
— І як йому вдалося врятуватися?
— Котовський, оточивши Тютюнника, спрямував головний удар на Базар, а Грунтенко перебував у обозі генерал-хорунжого. Він із своїм помічником Длугопольським та співробітником розвідділу Центрального штабу Зубченком спочатку переховувався в Карпівцях під Полонним, десь там і здибались із хорунжим Маслюком, що осів у селі Трощі. А Маслюк — моя людина, так ми й спіткалися з Грунтенком та Длугопольським. І скажу щиро: не шкодую.
— Вип’ємо за ваші успіхи, — урочисто проголосив отець Леонтій, — за вас, отамане, ви єдиний у наших краях, хто ще тримає прапор визвольної боротьби. До речі, — запитав уже по-діловому, — до Високої Печі не збираєтеся навідатись?
— Чому ні? — Тарган випив свою чарку до дна. — У вашій гостинній хаті…
— У моїй хаті ви завжди бажаний гість, — перебив отець Леонтій. — Маю на увазі інше: з загоном?
— Остобісіли червоні?
— Треба було б дати лад… Когось до стінки, а когось і нагаями… — Отець Леонтій уявив, як стоїть біля стінки голова сільради — в самій білизні, з понівеченим обличчям, і серце сповнилося радістю. Так і треба, аби знав, як агітувати проти святої церкви, підбивати парафіян не відвідувати її.
— Це я вам зроблю, — пообіцяв Тарган. — І досить скоро. Із вдячності за поштовий вагон.
— Це отаманові раз плюнути, — подав нарешті голос Федір. — Аби тільки в селі не було червоної засідки. Повідомиш, що все спокійно, — налетять і повчать незаможників. Щоб сиділи тихо й не рипались. На Київщині, чув я, загін Гайового об’явився — знову підіймається народ проти більшовиків!
— Гайовий? — здивувався священик. — Мені казали, він загинув.
— Вцілів отаман Гайовий, — ствердив Тарган. — Тяжко поранили його взимку, та відлежався, вже й поїзд під укіс пустив між Фастовом і Козятином.
Отець Леонтій підвівся, урочисто осінив себе хрестом.
— Бог все знає і все бачить, — проголосив. — Слава тобі, господи, благослови нас на священну боротьбу з червоними!
5
Горобці цвірінькали задерикувато й нахабно стрибали біля самісіньких ніг Миколи Прокоповича.
— Киш… — Помахав він ліниво рукою, бо горобці вносили якусь дисгармонію в його спілкування з природою: хотілося спокою і умиротворення, здавалося, сидить не на зручній лавочці в Миколаївському парку в самісінькому Центрі Києва, а десь на лісовій галявині за Броварами, на хвилю йому навіть запахло грибами й медвяними травами, й Микола Прокопович жадібно втягнув ніздрями повітря, намагаючись упевнитися в реальності цього відчуття.
Але повз нього алеєю прошкандибала, спираючись на ціпок, бабуся з крикливим хлопчаком, і Микола Прокопович подумав, що слід було б заборонити в цьому парку навпроти університету гуляти з такими бешкетниками, плаксивими й галасливими істотами — заборонено ж тут вигулювати собак…
Майнула думка: може, й негарно порівнювати дітей з собаками, та жодних докорів сумління Микола Прокопович не відчув — розгладив пальцями акуратно підстрижену професорську борідку й заплющив очі, насолоджуючись сонцем і весняними пахощами. Проте відчув: галасливе дитя таки повернуло його до життєвих реалій — дістав пенсне, протер скельця носовичком і почепив на ніс. Кажуть, пенсне й борідка робили його схожим на Чехова. Миколу Прокоповича завжди дратувало таке порівняння — зрештою, хто такий Чехов? Ну, відомий письменник, але ж і його п’єса провалювалася в Олександринці…
А він, професор Василенко, був товаришем міністра освіти в уряді Керенського і одним з міністрів першого вільного уряду України.
Це ж треба, відродили свою державу, знову поставили на чолі народу гетьмана, проте цей невдячний народ — бидло, хами, брудні пролетарі, від яких за версту тхне машинним маслом і спаленим вугіллям, та сільська незаможна босота — чомусь не підтримав гетьмана, навпаки, виступив проти нього, виступив із зброєю, став на бік червоних, об’єднався з росіянами…
І де тепер гетьман, де українська незалежність, де національні інтереси?
Микола Прокопович відчув: хвиля роздратування підкотила до горла й заполонила його гіркотою та злістю. Адже могла б існувати незалежна Україна — то пусте, що створена з дозволу й завдяки підтримці німців, — суверенна країна з гетьманом Скоропадським на чолі і власним урядом, де тон задавали вони з Дорошенком.
Боже мій, скільки сил та енергії доклав він особисто, аби примирити запеклих націоналістів з кадетами, якось, хоч теоретично, зблизити різні погляди.
Микола Прокопович невдоволено поплямкав губами. Особисто йому зовсім байдужа ідея відокремлення України від Росії. Він не прихильник лівогетьманських екстремістів та петлюрівців, навпаки, йому більш до серця існування України у складі Російської Федерації, але федерації буржуазно-демократичної, без більшовиків. Зрештою, можна було б змиритися з невеличкою більшовицькою опозицією.
Микола Прокопович іноді ловив себе на думці, що розчулено згадує так звану царську реакцію, коли його, члена кадетської фракції у Думі, після вбивства Столипіна заарештували й допитували в жандармерії.
Однак хто допитував! Не якийсь там чекіст у шкіряній куртці, а сам начальник губернського жандармського управління підполковник Кулябко. І допит скоріше нагадував бесіду двох інтелігентів, котрі чомусь не знайшли спільної мови. Щоправда, він тоді нервував і наговорив Кулябкові багато несправедливого, обурювався і навіть ображав підполковника, але той сприйняв це спокійно, більше того, з відтінком іронії, як і належить освіченій, розумній і стриманій людині.
Тепер вони з підполковником Кулябком стояли б по один бік барикади, тим паче що невдовзі після вбивства Столипіна Кулябка звільнили зі служби й він очолив якусь контору по продажу в Росії швейних машин “Зінгер”.
Миколі Прокоповичу зробилося сумно. Так, життя дивна штука, то розкидає людей, то знову об’єднує. Вони з рідним братом Костею колись гризлися, як пси. Костя ходив навіть у “нелегалах” — хоч і меншовик, проте соціал-демократ, а царська охранка тоді не дуже розбиралася в політичних відтінках: соціал-демократи були для неї навіть небезпечнішими за лівих есерів, у есерів усе на виду, ну, кинуть бомбу чи застрелять якогось губернатора, то на його місце давно зазіхають двоє чи троє, а соціал-демократи злигалися з робітниками, у них — організація, страйки з політичними гаслами, демонстрації, свої газети — спочатку “Искра”, потім “Правда”.
Микола Прокопович згадав, як колись лаяв Костю, намагався напоумити, як сперечалися до піни на губах, мало не билися. Потрібен був час, невблаганний час, аби брат опам’ятався — і у всьому винні більшовики з їхнім догматизмом, впертістю та прямолінійністю.
Микола Прокопович побачив Костю здалеку. Переходить Велику Володимирську від університету — у вишиванці, піджак наопашки, вітер куйовдить чуприну, ще не старий, хоч і густа сивина у вусах.
Микола Прокопович не втримався від злостивої посмішки: прийшла коза до воза. Тепер у них спільна платформа, тепер Костя сам готовий мало не лягти за кулемет і чергами косити більшовиків — де ви були раніше, шановний, з вашим лідером Плехановим? У демократію гралися, промови проголошували, вдавалися до красивих жестів, коли Борис Вікторович ставив питання руба: демократія або більшовики, іншого шляху нема, і більшовиків треба усунути з історичної арени. Застосовуючи аж крайні заходи!
Тоді Плеханов злякався, не проголосував за збройне усунення більшовиків, ну, а тепер облизуйтеся! Більшовики зміцніли, задурили голови масам своєю демагогією, село посунуло за ними — звичайно, не все село, переважно голота, проте, виявилось, у Росії голота — більшість…
