Втрата - Барклей Лінвуд (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

— Ти прийдеш пізніше? — запитав я.

— Атож. А в чому річ?

— Та так… Ні в чому, власне.

Він кивнув. Він знав, про що я кажу.

— Заходь після одинадцятої, гадаю, я вже буду. А раніше мене заступатиме шкільний інспектор.

Я пішов до вчительської кімнати, зазирнув у свою шухляду, чи немає там для мене якоїсь пошти або важливих повідомлень, і коли обернувся, щоб вийти в коридор, то наштовхнувся на Лорін Велс, яка теж перевіряла свою пошту. Вона була в червоному спортивному костюмі та в білих кедах, що не дивно для вчительки фізкультури.

— Привіт, як справи?

Лорін прийшла до нашої школи чотири роки тому, її перевели сюди із середньої школи Нью-Гейвена, де вчителював її колишній чоловік. Коли цей шлюб розпався, вона не захотіла працювати з ним під одним дахом, або принаймні так подейкували. Здобувши репутацію видатного тренера з легкої атлетики, чиї учні виграли не одне регіональне змагання, вона мала змогу обирати між кількома школами, директори яких були б щасливі прийняти її у свій штат.

У цьому змаганні перемогу здобув Ролі. Він признався мені, що найняв її за ті переваги, які вона могла принести до школи, а вони включали в себе також фантастичне тіло, розкішне червоно-руде волосся й дивовижно гарні карі очі.

— Розкішне червоно-руде волосся? — перепитав я. — А яка з нього користь школі?

Певно, я також подивився на нього дивним поглядом, бо він визнав за потрібне пояснити:

— Розслабся, це просто мої спостереження. Якщо я сьогодні й здатний на якусь несамовиту витівку, то застосую її, коли ловитиму окунів.

Протягом усього того часу, поки Лорін Велс працювала в цій школі, я ніколи не був на її радарі. Проте все змінилося, після того як історію Синтії показали по телебаченню. Тепер щоразу, коли ми з нею зустрічалися, вона запитувала в мене, як посуваються справи.

— Щось є? — запитала вона.

— Ви про що?

Протягом якоїсь секунди я думав, вона запитує, чи хто-небудь не приніс до вчительської чогось їстівного. Іноді там якимсь чудом з’являлися пончики.

— Я про шоу, — пояснила вона. — Уже минуло зо два тижні, еге ж? Чи не телефонував хто-небудь і не повідомив, що знає якісь подробиці про родину Синтії?

Мені здалося дивним, що вона назвала Синтію на ім’я. Вона не сказала «про родину вашої дружини». Так ніби Лорін вважала, що знає Синтію, хоча, наскільки мені відомо, вони не були знайомі. А може, вони й познайомилися на одній із зустрічей у школі, куди вчителі приходили зі своїм подружжям.

— Ні, — сказав я.

— Певно, Синтія дуже розчарована, — припустила Лорін, співчутливо доторкнувшись до моєї руки.

— Атож, було б просто чудово, якби хтось обізвався. Неодмінно має бути людина, яка щось знає, хоч і минуло вже багато років.

— Я думаю про вас двох увесь час, — сказала Лорін. — Я розповідала про вас своїй подрузі лише вчора ввечері. А ви, як ваші особисті справи? У вас усе окей?

— У мене? — здивувався я. — Атож, у мене все окей.

— Бо, — голос Лорін полагіднів, — у вас іноді такий вигляд, не знаю, може, мені й не слід про це говорити, але іноді я бачу вас у вчительській, і ви здаєтеся мені якимось стомленим. І сумним.

Я навіть не знаю, що мене більше вразило і здалося мені більш важливим. Чи те, що я здавався Лорін стомленим і сумним, чи те, що вона спостерігала за мною в учительській.

— Зі мною все гаразд, — сказав я. — Справді, все гаразд.

Вона всміхнулася.

— От і добре, що все гаразд. — Вона прочистила собі горло. — Ну, мені час до гімнастичної зали. Ми ще поговоримо іншого разу.

Вона простягла руку, знову доторкнулася до мого ліктя й на мить затримала на ньому свої пальці, перш ніж забрала руку й вислизнула з учительської.

Прямуючи на свій перший урок, — а це був урок із писемної творчості, — я знову подумав про те, що той, хто побудував шкільний розклад у такий спосіб, тобто поставив уроки, під час яких учні мають набувати «творчі» навички, найпершими зранку, або нічогісінько не розумів про учнів середньої школи, або зовсім не був наділений почуттям гумору. Я вже згадував про це в розмові з Ролі, який мені відповів так:

— Саме тому ці уроки й називаються творчими. Ви повинні знайти спосіб привчити учнів до того, щоб вони починали творчо мислити на самому початку свого дня. Якщо хтось і спроможний привчити їх до такого мислення, то це ти, Тері.

Коли я увійшов до класу, то побачив там двадцять одне тіло, причому близько половини з них розпласталися на партах, немовби протягом ночі хтось хірургічним способом повидаляв їхні хребти. Я поставив свою паперову чашку з кавою і з виляском поклав сумку на стіл. Це привернуло їхню увагу, бо вони знали, що в тій сумці.

Сидячи в останньому ряду, сімнадцятирічна Джейн Скейвуло так низько нахилилася над своєю партою, що я майже не бачив її забинтованого підборіддя.

— Отже, — сказав я, — я перевірив ваші письмові твори, й серед них є дуже непогані шматочки тексту. Декотрі з вас навіть спромоглися написати по кілька абзаців, жодного разу не вживши таких слів, як «бляха» або «дупа».

Почулося кілька здушених хихотінь.

— А що, за це можуть вигнати зі школи? — запитав хлопець на ім’я Бруно, який сидів біля вікна і в якого з вух звисали білі дротинки, зникаючи під його курткою.

— Сподіваюся, бляха-муха, що ні, — сказав я і показав на свої вуха. — Бруно, ти можеш витягти ці затички з вух бодай на хвилину?

Бруно витяг свої навушники.

Я погортав стосик аркушів, здебільшого набраних на комп’ютері, але серед них було й кілька написаних від руки, й дістав один:

— Гадаю, ви пам’ятаєте мої слова, що вам не обов’язково писати про те, як люди стріляють одне в одного, або про ядерних терористів, або про прибульців з інших планет, що виламуються з людських грудей, аби створити цікавий твір? І я також казав вам, що цікаві сюжети для своїх творів можна знайти в найбанальнішому середовищі.

Я побачив підняту руку Бруно.

— Баналь… і як там далі? Це що таке?

— Банальне середовище. Тобто середовище звичайне, повсякденне.

— Чому ж ви тоді не сказали «у повсякденному середовищі»? Навіщо ви вживаєте чудернацьке слово, якщо й звичайне годиться?

Я усміхнувся.

— Запхай оті штуки знову собі у вуха.

— Е ні, я можу проґавити щось бан-анальне, якщо їх запхаю.

— Дозвольте вам прочитати кілька рядків з одного твору, — мовив я, піднявши один з аркушів.

Я побачив, як Джейн трохи підвела голову. Можливо, вона впізнала свій розлініяний аркуш, адже аркуші, списані від руки, мають зовсім інший вигляд, аніж папір, що вислизає з лазерного принтера.

«Її батько — чи принаймні чоловік, який спав з її матір’ю достатньо довго, щоб думати, ніби він має право називатися її батьком, — дістає з холодильника картонну коробку з яйцями, розбиває двоє з них однією рукою й виливає їхній вміст у миску. Бекон уже шкварчить на сковорідці, й коли вона заходить до кімнати, він киває, ніби запрошує її сідати за кухонний стіл. Він запитує, чи смакують їй яйця, й вона каже йому, що їй байдуже, бо не знає, що можна відповісти на це запитання, бо раніше ніхто ніколи її не запитував, чи смакують їй яйця, чи ні. Мати ніколи не готувала для неї нічого схожого на яйця, і вона думає, хоч би в який спосіб цей чоловік їх зготував, вони будуть смачнішими, аніж ті паскудні солодкі вафлі, якими мала звичай годувати її мати».

Я урвав читання й підняв голову.

— Коментарі?

Хлопець, який сидів за Бруно, сказав:

— Я люблю пити яйця сирими.

Дівчина з протилежного боку класу мовила:

— Мені подобається ця розповідь. Цікаво було б знати, що то за чоловік. Якщо він готує для неї сніданок, то він, мабуть, не зовсім дірка-в-дупі. Усі чоловіки, з якими спить моя мати, — дірки-в-дупі.

— А може, той чоловік готує для неї сніданок тому, що йому буде мало матері? — припустив Бруно.

Сміх.

Через годину, коли всі посунули до виходу, я покликав:

— Джейн!

Вона неохоче боком протиснулася до мого столу.