Втрата - Барклей Лінвуд (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

Розділ сорок сьомий

До Вінстеда?

Ми були у Вінстеді. А Синтія і Ґрейс їдуть до Вінстеда? Я подивився, коли вона передала мені своє повідомлення. Близько трьох годин тому. Вона телефонувала мені ще раніше, ніж ми з’їхали з гори Массачусетс, мабуть, тоді, коли ми були в тих долинах між Олбані та кордоном Массачусетсу.

Я зробив швидкі підрахунки. Було цілком можливо, що Синтія й Ґрейс уже у Вінстеді. Вони могли дістатися сюди вже годину тому, прикинув я. Синтія, певно, перевищила всі обмеження швидкості дорогою сюди, та й хто б цього не зробив у чеканні такої зустрічі?

У цьому був якийсь сенс. Джеремі надсилає електронного листа, можливо, ще до того, як він покинув Мілфорд, а може, він має портативний комп’ютер або щось таке, і чекає, коли Синтія зателефонує йому. Її дзвінок застає його в дорозі, й він пропонує Синтії поїхати на північ для зустрічі з ним. Він викликає її з Мілфорда, щоб йому не повертатися туди знову.

Але чому він призначив їй побачення саме тут? Які причини могли спонукати його викликати її в цю частину штату, крім бажання скоротити собі дорогу?

Я набрав номер мобільного телефону Синтії. Я повинен був зупинити її. Звичайно ж, вона їде на зустріч зі своїм братом. Але не з Тодом. Це брат лише по батькові, про чиє існування вона ніколи не знала, — Джеремі. Вона не була в дорозі до довгоочікуваної зустрічі. Вона прямувала в пастку.

Захопивши із собою й Ґрейс.

Я приклав телефон до вуха й став чекати, коли мій дзвінок прийде до свого призначення. Глуха тиша. Я вже хотів був перетелефонувати, коли раптом зрозумів, у чому моя проблема.

Мій телефон здох.

— Прокляття!

Я озирнувся навколо, шукаючи поглядом платний телефон, побачив один нижче по вулиці й побіг до нього. З автомобіля Клейтон хрипко погукав:

— Куди ви?

Я проігнорував його запитання, дістав на бігу свій гаман і витяг звідти телефонну картку, якою рідко користувався. Я встромив картку в телефон і, згідно з інструкціями, набрав номер мобільника Синтії. Відповіді не було. Телефон відразу переключився на голосову пошту.

«Синтіє, — передав їй я. — Не зустрічайся зі своїм братом. Це не Тод. Це — пастка. Зателефонуй мені — ні, стривай, мій телефон здох. Зателефонуй Ведмор. Зараз я тобі дам її телефон. — Я понишпорив у кишені, знайшов її ділову візитівку й продиктував номер її телефону. — Я з нею зв’яжуся. Але ти повинна повірити моїм словам. Не їдь на цю зустріч! Не їдь!»

Я поклав слухавку, прихилив голову до телефону, виснажений, у розпачі.

Якщо вона приїхала до Вінстеда, вона ще може бути десь тут.

Де можна знайти зручне місце для зустрічі? У Макдоналдсі, біля якого ми були припарковані, безперечно. Було ще кілька закусочних швидкого приготування їжі. Прості, модерні, символічні знаки. Не помітити їх важко.

Я побіг назад до автомобіля, сів за кермо. Клейтон навіть не намагався щось з’їсти.

— Що відбувається? — запитав він.

Я заднім ходом вивів «Хонду» з місця її стоянки, перетнув паркувальний майданчик Макдоналдса, пильно придивляючись, чи не стоїть десь тут її машина. Коли я не зміг її там знайти, то знову виїхав на головну дорогу й поїхав униз по вулиці до інших закладів швидкого приготування їжі.

— Тері, скажіть мені, що відбувається? — знову запитав Клейтон.

— Я одержав повідомлення від Синтії. Джеремі зателефонував їй, сказав, що він Тод, попросив, що вона з ним зустрілася. Саме тут, у Вінстеді. Вона, певно, приїхала сюди десь годину тому, а може, й трохи раніше.

— Чому саме сюди? — запитав Клейтон.

Я під’їхав до ще одного паркувального майданчика, подивився, чи немає там автомобіля Синтії. Знову не пощастило.

— Макдоналдс, — сказав я. — Це найперша прикметна будівля, яку ви бачите, коли звертаєте з шосе, що біжить на північ. Якщо Джеремі обирав місце для зустрічі, то він мав обрати його тут. Це найочевидніший вибір.

Я завернув «Хонду» назад, знову під’їхав до Макдоналдса, вистрибнув із машини, не заглушивши двигун, підбіг до віконця, з якого продавали сніданки автомобілістам, ставши перед водієм, який саме хотів заплатити.

— Гей, чоловіче, вам тут не можна стояти, — сказав продавець у віконечку.

— Протягом останньої години або десь так ви не бачили жінки в «Тойоті», з нею була мала дівчинка…

— Ви глузуєте з мене, — сказав продавець, подаючи черговому водієві пакет із їжею. — Ви знаєте, скільки переді мною проходить людей?

— Ви дозволите? — сказав водій, простягаючи руку, щоб узяти пакет.

Автомобіль від’їхав, черкнувши дзеркальцем заднього виду мене по спині.

— А чоловіка зі старою жінкою ви не бачили? — спитав я. — У коричневому автомобілі.

— Відійдіть від цього вікна!..

— Вона в інвалідному кріслі. Тобто інвалідне крісло могло бути на задньому сидінні. У складеному вигляді.

З’явився якийсь проблиск.

— О, так, — сказав він. — Мені справді згадується така пара, але вони проїхали тут давно, мабуть, годину тому. Вікна в них були затемнені, але я пам’ятаю, що бачив крісло. Вони замовили каву, якщо не помиляюся. Поїхали он туди.

І він показав рукою в напрямі загального потоку.

— «Імпала»?

— Чоловіче, я не знаю. Ви заважаєте мені працювати.

Я побіг назад до «Хонди», сів поруч із Клейтоном.

— Схоже, Джеремі й Ініда тут були. Чекають.

— Але ж тепер їх тут нема, — сказав Клейтон.

Я стиснув кермо, відпустив його, знову стиснув, ударив по ньому кулаком. Моя голова була готова вибухнути.

— Ви знаєте, де ми тепер, чи не так? — запитав Клейтон.

— Що таке? Звісно, я знаю, де ми.

— То ви повинні знати, що ми проминули, коли сюди їхали. На північ звідси, на відстані кількох миль. Я впізнав дорогу, коли ми проїздили повз неї.

То була дорога до кар’єру Фела. З виразу мого обличчя Клейтон зрозумів, я знаю, про що він каже.

— Ви досі не зрозуміли? — запитав Клейтон. — Тут треба знати, в який спосіб Ініда мислить, а мислить вона цілком логічно. Синтія зі своєю донькою має нарешті, закінчити своє життя в тому самому місці, в якому, на думку Ініди, їй треба було бути протягом усіх цих років. І, можливо, цього разу Ініда навіть не боїться, що тіла в автомобілі будуть відразу знайдені. Нехай поліція їх знайде. Люди тоді подумають, що Синтія збожеволіла, що вона почувала себе винною, була в розпачі через те, що сталося, через смерть своєї тітки. Тож вона поїхала туди і спрямувала автомобіль у провалля.

— Але ж це божевілля, — сказав я. — Якщо одного разу це спрацювало, то тепер не спрацює. Адже є кілька людей, які про це знають. Ми. Вінс. Це справжнє божевілля.

— Саме так, — сказав Клейтон. — У цьому вся Ініда.

Я мало не врізався в якийсь «Бітл», коли виїздив із майданчика, прямуючи туди, звідки ми приїхали.

Я довів швидкість до дев’яноста миль за годину з лишком, і коли ми наблизилися до кількох крутих поворотів, де дорога звертала на північ до Отіса, я мусив натиснути на гальмо, щоб не втратити контроль над машиною. Коли ми проїхали ці повороти, я знову зняв ногу з гальма. Ми мало не вбили оленя, який перебіг перед нами дорогу, мало не зачепили передню частину трактора, коли фермер вивів його з-за повороту.

Клейтон лише здригався.

Він з останніх сил тримався правою рукою за ручку дверцят, але жодного разу не попросив мене стишити хід і їхати повільніше. Він розумів, що, можливо, ми вже запізнилися.

Я не знаю, скільки в нас забрало часу доїхати до дороги, яка вела на схід з Отіса. Півгодини, а може, й годину. Мені здавалося, що минула вічність. Я не міг бачити нічого очима своєї свідомості, крім Синтії й Ґрейс. І уява не переставала малювати їх мені в автомобілі, який зривається зі скелі й летить у озеро на дні провалля.

— Бардачок, — сказав я Клейтону. — Відкрийте його.

Він потягся вперед, із певним зусиллям, відкрив бардачок.

Там лежав пістолет, який я взяв із Вінсового пікапа. Він дістав його, коротко оглянув.

— Тримайте його, поки ми туди не доїдемо, — сказав я.