Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать хорошую книгу TXT) 📗

Юрій Ячейкін

МОЇ І ЧУЖІ ТАЄМНИЦІ

Фантастично-гумористичні повісті

Малюнки Анатолія Василенка

ВАЖКЕ ЖИТТЯ І НЕБЕЗПЕЧНІ ПРИГОДИ ПАВЛА ВАЛЕРІАНОВИЧА ХВАЛИМОНА

Правдива історія з побрехеньками

Розділ І,

в якому докладно оповідається, з чого почалася уся ця дивна історія

Почалася вона на Русанівці, заселеному дніпровому острові у Києві.

Був вересень, і було ще тепло.

Павлусь сидів на строкатій, мов веселка, лаві в маленькому скверику, що ховався від вуличного гамору за найближчим до школи гастрономом, і неквапом їв крижане морозиво, яке на повітрі аж парувало.

Якби ви побачили його тоді, ви б нізащо не звернули на нього жодної уваги. Ну, сидить собі на лаві таке звичайне-звичайнісіньке хлоп’я: кашкет на вухах, веснянки на носі (вони у нього не сходять навіть серед зими), а над носом — окуляри в круглій чорній оправі. То й що з цього, запитаєте ви? Хіба ми не бачили отаких ласих до морозива хлопців? Усе життя їх бачимо! Вони, можна сказати, уже набридли нам! Вони сидять і їдять морозиво навіть у найпекельніші морози, а що вже казати про погідний вересневий день бабиного літа?

Воно справді так. Маєте цілковиту рацію. Але якби ви придивилися до нього пильніше, то неодмінно звернули б на нього увагу. У Павлуся був такий зосереджений і вдумливий вигляд, що якби йому під ніс з веснянками та окулярами припасувати ще вуса та сиву бороду, то цілком можна було б помилитися і подумати, що перед вами сидить не школяр, а принаймні заслужений пенсіонер.

Отож Павлусь сидів на лаві у затишному скверику (навколо ані душі) і їв морозиво.

Думаєте, він їв морозиво тому, що полюбляв усе солодке?

Х-ха! І ще ха-ха!

То дівчатка люблять солодке — різні там цукерки і тістечка. Одне слово, солодке — то дівчача справа, а життя у хлопця — не цукор. І тому, коли Павлусь їсть морозиво, він його зовсім не їсть, а гартує свій організм, привчає його не жахатися лютих морозів. Хтозна, можливо, йому колись доведеться героїчно працювати на суцільній кризі аж на Північному полюсі або в задубілій, мов у холодильнику, Якутії. А до трудових подвигів серед моржів та білих ведмедів слід готуватися змалку, бо інакше за всеньке життя тільки й побачиш їх, що за гратами у звіринці. Ось чому Павлусь ніколи й не жахався зайвої порції найкрижанішого морозива. Х-ха!..

Але не про це у нас мова.

Мова про те, що саме в цей час невідомо звідки з’явився старий-престарий дід і вмостився на лаві поруч з Павлусем. І якби ви побачили отого діда тоді, ви б теж нізащо не звернули на нього жодної уваги. Дід як дід: капелюх на вухах, окуляри на носі, а під носом вуса та біла борода двома клинцями. Хіба ж ми не бачили таких? Надивилися досхочу! Але якби придивилися до нього пильніше, то неодмінно звернули б на нього увагу. Річ у тім, що, якби дідові зголити вуса й бороду, можна було б цілком помилитися і подумати, що перед вами сидить не пристаркуватий пенсіонер, а міцний чолов’яга середнього віку. Чого тільки на світі не трапляється!

— Добрий день, — мовив незнайомець.

Але Павлусь, невдоволений появою діда (що йому — інших лав мало?), удав, нібито привітання не зрозумів, і відповів зухвало:

— Ага, дуже гарний сьогодні день. Аж уроки не хочеться йти слухати…

(По секрету повідомлю вам, що Павлусь отак негарно іноді чинив, коли його ніхто із знайомих на бачив і не чув. А коли були присутні знайомі свідки, то — ого! — він усе пречудове розумів! Аби потім удома не слухати довжелезних, як пасок, нотацій батька…)

Аж тут старий лагідно промовив:

— Мій юний друже! Якщо тобі до вподоби соромити самого себе, то не сором своєю невихованістю принаймні власних батьків. Вибач на слові, якщо воно видалося тобі за зле.

Ви чули?

У дорослих просто-таки капосна звичка — повчати нещасних дітей на кожному кроці! Навіть тоді, коли ти смирно сидиш і тихо їси собі морозиво… Жах! Та хай знає непроханий навчитель, що Павлусь теж на чотири ноги кутий!

— Ой, та я вас не так зрозумів! — з удаваним розпачем вигукнув він. — Я й не подумав, що ви зі мною вітаєтесь. Адже ми зовсім-зовсім не знайомі! Але ви теж помилилися. Бо я вам не юний друг, а можливо, набагато старіший од вас дід. А то, може, й прадід…

— Як так? — вражено запитав старий.

У нього від щирого подиву аж окуляри зсунулися на кінчик носа.

— А дуже просто, — спокійно збрехав Павлусь. — Я такий старий, що вже й сам не злічу своїх довгих років. Уже й сам не знаю, скільки їх у мене — чи сто, чи сто десять.

— Не може цього бути! — вдруге вразився дід. — Таке гарне дитяче обличчя, жодної тобі зморшки, як на райському яблучку…

— При чому тут обличчя? Що, не вірите мені? Та я ніколи не брешу! — брехав Павлусь далі, а робив він це на відмінно. Бувало, він до того вправно брехав, що, коли б у школі вчителі оцінювали його брехню за п’ятибальною системою, він би ще з першого класу ходив у відмінниках і його портрет вже давно красувався б на Дошці пошани.

— Ну, щоб ви повірили, — неквапом просторікував він, — я відкрию вам страшну таємницю мого життя. Колись я був видатним ученим-академіком і одного разу вирішив винайти такі ліки, які б усім людям повертали молодість. Ну, коли вирішив, то й винайшов — це для мене були дрібниці. А потім подумав, що найкраще буде спочатку перевірити їхню дію на собі. Щоб з усіма людьми нічого поганого не сталося. Я ж хороший! Узяв ліки і пішов до колодязя, щоб запити джерельною водою… Що, цікаво?

— Ще б пак! І що ж сталося?

— Страх! Ковтнув ліки, нахилився до цебра, щоб напитися, аж тут зробився такий малий, що впав у цебро. А цебро впало у колодязь. Там мене і знайшли батьки… Як не вірите, запитайте у тата або у мами. Вони ні перед ким не криються і всім кажуть, що знайшли мене в колодязі. От і мушу я, видатний академік Павло Валеріанович Хвалимон, ходити до школи, як усі діти, хоч знаю геть усе чисто… Я навіть знаю, що борода у мене була втричі довша, аніж у вас… Нещасна я людина!..

— О! — захоплено мовив дід. — Я бачу, твої батьки вміють вигадувати казкові історії!

— І ніяка це не вигадка! — обурився Павлусь. — І не казка! Все так і було! Щоб мені на цьому місці провалитися, коли я брешу, — збрехав він, анітрохи не червоніючи.