Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин (книги без сокращений txt) 📗
Ранок перед матчем видався холодний і ясний. Коли Гаррі прокинувся й глянув на Ронове ліжко, то побачив, що той сидить, обхопивши руками коліна, й напружено дивиться перед собою.
— З тобою все нормально? — поцікавився Гаррі.
Рон мовчки кивнув головою. Гаррі яскраво пригадав, як Рон колись випадково наклав був сам на себе слимакоблювальне закляття. Тоді він теж був блідий і спітнілий, і так само не бажав розкривати рота.
— Тобі треба поснідати, — підбадьорливо сказав Гаррі. — Ходімо.
Велика зала, коли вони туди прийшли, швидко заповнювалася. Розмови лунали голосніше, а загальний настрій був бурхливіший, ніж завжди. Минаючи слизеринський стіл, хлопці почули якийсь гамір. Гаррі озирнувся й побачив, що всі слизеринці, окрім звичних срібно-зелених шарфів та капелюхів, мали ще й сріблясті значки у формі якихось корон. Багато хто, голосно регочучи, махав Ронові рукою. Гаррі намагався прочитати, що написано на значках, але не хотів надовго зупинятися — щоб Рон якомога скоріше минув цей стіл.
За ґрифіндорським столом, де всі були одягнені в червоно-золотисте, їх зустріли оплесками, проте, замість піднести Ронові настрій, це чомусь остаточно підірвало його бойовий дух. Він гепнувся на лаву з таким виглядом, ніби це була його прощальна трапеза.
— Я, мабуть, прибацаний, що взявся за це, — хрипко прошепотів він. — Псих.
— Не верзи дурниць, — рішуче заперечив Гаррі, передаючи йому кукурудзяні пластівці, — усе буде добре. Мандраж — це нормально.
— Я нуль без палички, — хрипів Рон. — Нікчема. Зовсім не вмію грати. Що я собі думав?
— Візьми себе в руки, — суворо наказав Гаррі. — Згадай, як ти недавно відбив м'яча ногою. Навіть Фред і Джордж визнали, що це найвищий пілотаж.
Рон повернув до Гаррі перекошене обличчя.
— Це сталося випадково, — жалюгідно прошепотів він. — Я не збирався... просто зірвався з мітли, коли ви всі не бачили, а тоді, вилазив назад і випадково зачепив ногою квафел.
— Ну... — Гаррі насилу отямився від цієї не дуже радісної новини, — кілька таких випадковостей — і гра наша!
Герміона й Джіні сиділи навпроти них, прикрашені золотисто-червоними шарфами, рукавичками та стрічками.
— Як настрій? — запитала Джіні в Рона, що втупився в миску з недоїденими пластівцями й молоком, ніби хотів у ній утопитися.
— Він трохи хвилюється, — відповів за нього Гаррі.
— Це добре, бо іспити теж добре не складеш, якщо перед тим не похвилюєшся, — бадьоро озвалася Герміона.
— Привіт, — почувся за їхніми спинами неуважний і сонний голос — до них від рейвенкловського столу підпливла Луна Лавґуд. Багато учнів звертали на неї увагу, а деякі відверто сміялися й тицяли пальцями. Вона примудрилася роздобути капелюх у вигляді справжньої лев'ячої голови, і він хитався, ледве втримуючись на її волоссі.
— Я — за Ґрифіндор, — сказала Луна, показуючи на капелюха. — Дивіться, що він уміє...
Вона торкнулася капелюха чарівною паличкою. Той широко роззявив рота й дуже правдоподібно заревів, аж усі поблизу підскочили.
— Гарно, правда? — радісно спитала Луна. — Я ще хотіла, щоб він жував змію, як символ Слизерину, але мені не вистачило часу. Одне слово... успіху тобі, Рональде!
І вона попливла. Ґрифіндорці ще не встигли отямитися від шоку, спричиненого капелюхом Луни, як тут з'явилася Анжеліна в супроводі Кеті й Алісії. Завдяки мадам Помфрі брови в Алісії, на щастя, знову стали нормальні.
— Як будете готові, — розпорядилася Анжеліна, — відразу на стадіон. Треба все перевірити й перевдягтися.
— Зараз підемо, — запевнив її Гаррі. — Нехай Рон поснідає.
Та через десять хвилин стало ясно, що Рон неспроможний ні їсти, ні пити, і Гаррі вирішив за краще відвести його в роздягальню. Коли вони вставали з-за столу, Герміона підвелася теж, схопила Гаррі за руку й відвела вбік.
— Постарайся, щоб Рон не бачив, що написано на слизеринських значках, — наполегливо зашепотіла вона.
Гаррі запитально глянув на неї, але вона застережливо похитала головою. До них якраз наближався розгублений і зневірений Рон.
— Успіху тобі Роне, — побажала Герміона, зводячись навшпиньки й цілуючи його в щоку. — І тобі, Гаррі...
Рон, здається, ледь-ледь отямився, коли вони перетинали Велику залу. Здивовано торкнувся того місця на щоці, куди його цмокнула Герміона, ніби не зовсім розумів, що сталося. Був такий збентежений, що нічого навколо не помічав, а ось Гаррі, проходячи повз слизеринський стіл, зацікавлено зиркнув на значки у вигляді корони і аж тепер розібрав викарбувані на них слова:
Візлі — наш король.
З гидким передчуттям, що все це не обіцяє нічого доброго, він поспіхом повів Рона через вестибюль і кам'яними сходами вивів надвір, на крижане повітря. Замерзла трава хрускала під ногами, коли вони квапливо наближалися до стадіону. Вітру не було взагалі, а небо затягло рівною перламутрово-білою пеленою, і це означало, що видимість буде добра, а сонце не сліпитиме очі. Гаррі сказав про це Ронові, хоч і не був певен, що Рон його чує.
Вони зайшли, коли Анжеліна вже давно перевдяглася і щось промовляла до команди. Гаррі й Рон вбралися в спортивні мантії (Рон кілька хвилин намагався одягти свою задом наперед, а тоді Алісія змилостивилася й прийшла йому на поміч) і сіли послухати передматчеві настанови. Між тим гамір надворі дедалі голоснішав, бо з замку на стадіон сунули юрби учнів.
— Я оце щойно довідалася про остаточний склад Слизерину,— повідомила Анжеліна, переглядаючи аркуш пергаменту. — Торішніх відбивачів, Дерика та Боула, вже немає, проте здається, що Монтеґю замінив їх такими самими горилами, а не гравцями, які вміють добре літати. Звати цих нових типів Креб і Ґойл, я про них нічого не знаю...
— Ми знаємо, — сказали в один голос Гаррі й Рон.
— Вигляд у них не дуже кмітливий, навряд чи вони відрізняють один кінець мітли від другого, — сказала Анжеліна, ховаючи пергамент у кишеню, — але я й раніше дивувалася, як Дерик і Боул знаходили дорогу на поле без поводирів.
— Креб і Ґойл виліплені з такого ж тіста, — запевнив її Гаррі.
Вони чули кроки сотень учнів, що тупотіли до глядацьких трибун. Лунали співи, хоч Гаррі й не міг розібрати слів. З'явилося хвилювання, але він знав, що його мандраж не йде в жодне порівняння з Роновим, бо той схопився за живіт і знову втупився кудись перед собою з відвислою щелепою і посірілим обличчям.
