Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Він зійшов сходами вниз і опинився в темряві. Надходила четверта ранку, і мертва тиша панувала на шкільних угіддях, наче вони самі затамували дух, щоб побачити, чи здійснить він те, що мусить.
Гаррі підійшов до Невіла, що схилився над чиїмось тілом.
- Невіле.
- О Боже, Гаррі, в мене трохи серце не стало!
Гаррі скинув плащ-невидимку. Ця ідея щойно стрілила йому в голову, породжена його бажанням не схибити.
- Куди це ти зібрався? - підозріло запитав у нього Невіл.
- Усе за планом, - відповів Гаррі. - Я мушу дещо зробити. Послухай... Невіле...
- Гаррі! - Невіл раптом перелякався. - Гаррі, ти ж не надумав здатися?
- Ні, - легко збрехав Гаррі. - Авжеж, ні... це геть інше. Але якийсь час мене тут не буде. Невіле, ти знаєш Волдемортову змію? Він має таку величезну зміюку... назвав її Наджіні...
- Я чув, ага... і що з нею?
- Її треба вбити. Рон і Герміона про це знають, але про всяк випадок, якщо вони...
Жахливе усвідомлення такої можливості здушило йому горло, не даючи говорити. Але він знову себе опанував. Це було суттєво, він мусить чинити, як Дамблдор, мусить зберігати ясний розум, забезпечити дублерів, які могли б завершити справу. Дамблдор помирав, знаючи, що ще троє знають про горокракси. Тепер Невіл стане на місце Гаррі, і таємницю знатимуть знову троє.
- Про всяк випадок, якщо вони... будуть зайняті... а тобі трапиться нагода...
- Убити змію?
- Убити змію, - підтвердив Гаррі.
- Добре, Гаррі. З тобою все гаразд?
- Усе гаразд. Дякую, Невіле.
Гаррі хотів було йти, але Невіл ухопив його за руку.
- Гаррі, ми всі битимемося й далі. Ти це знаєш?
- Так, я...
Він знову відчув, як здушило горло, і не зміг договорити. Невілові це не здалося дивним. Він поплескав Гаррі по плечу, відпустив руку й пішов шукати загиблих.
Гаррі знову накинув плащ і побрів далі. Іще хтось ворухнувся неподалік, нахилившись над тілом, що лежало на землі. Підійшовши, Гаррі зрозумів, що це Джіні.
Він спинився, мов укопаний. Джіні присіла біля дівчини, яка пошепки кликала маму.
- Усе нормально, - заспокоювала її Джіні. - Усе добре. Зараз ми занесемо тебе в замок.
- Я хочу додому, - шепотіла дівчина. - Я вже не хочу воювати!
- Я розумію, - голос Джіні зірвався. - Усе буде добре.
У Гаррі мороз пішов по спині. Він хотів розірвати ніч криком, хотів, щоб Джіні знала, що він тут, поруч, хотів, щоб знала, куди він іде. Хотів, щоб його зупинили, відтягли звідси силоміць, відіслали додому...
Але ж він і був удома. Гоґвортс - його перший і найкращий дім. Усі покинуті хлопці - і він, і Волдеморт, і Снейп - знайшли тут свій дім...
Джіні стала навколішки біля пораненої дівчини, тримаючи її за руку. Величезним зусиллям волі Гаррі примусив себе йти далі. Йому здалося, що Джіні озирнулася, коли він її проминав. Можливо, вона відчула чиюсь присутність, але він не заговорив і не обернувся.
З темряви випливла Геґрідова хижа. Вікна не світилися, Іклань не шкрябався в двері й не зустрічав гостей глухим гавкотом. Гаррі згадав усі візити до Геґріда, блиск мідного чайника на вогні, тверде, як камінь, печиво і велетенських черв’яків, і його широченне бородате обличчя, і Рона, що блював слимаками, й Герміону, що допомагала рятувати Норберта...
Пішов далі, вийшов на узлісся й зупинився.
Між деревами аж кишіло дементорами. Він відчував їхній холод і не мав певності, що зможе повз них пройти. Сили вичаклувати патронуса вже не було. Він не міг стримати тремтіння. Помирати, зрештою, не так і легко. Кожен його подих, пахощі трави, подув прохолодного вітерцю на обличчі - це все таке дорогоцінне. Інші люди мали перед собою довгі роки, час, який можна марнувати, час, який тягнувся повільно - а він хапався за кожнісіньку секунду. Думав, що вже не може ступити й кроку, і водночас розумів, що мусить це зробити. Завершилася довга гра, снич уже в руках, пора спускатися на землю...
Снич. Негнучкими пальцями він намацав його в капшучку на шиї і вийняв.
Я відкриваюся наприкінці.
Швидко й важко дихаючи, придивився до нього. Зараз, коли він хотів, щоб час спливав якомога повільніше, а час, навпаки, пришвидшився, розуміння прийшло негайно, випередивши думки. Наприкінці - це ж зараз. Ця мить настала.
Він притулив золотистий метал до вуст і прошепотів:
- Я скоро помру.
Металева оболонка розкрилася. Він опустив тремтячу руку, підняв під плащем Дракову чарівну паличку й пробурмотів:
- Лумос.
Між двома половинками снича лежав чорний камінь з нерівною тріщиною по центру. Воскресальний камінь тріснув по вертикальній лінії, що символізувала бузинову паличку. Трикутник і коло, символи плаща й каменя, ще можна було розрізнити.
І знову Гаррі все збагнув, навіть не замислюючись. Не йшлося про те, щоб повернути їх сюди, бо він сам незабаром мав до них приєднатися. Не він їх витягував, а вони кликали його.
Він заплющив очі і тричі повернув камінь у руках.
Він знав, що це сталося, бо почув навколо себе легенькі порухи - і припустив, що це тендітні тіла шукають точки опори на землі, на всіяному гілочками ґрунті узлісся.
Вони не були привидами, хоч і були доволі безплотні. Радше нагадували Редла, що колись давно вирвався зі щоденника і був майже матеріалізованою пам’яттю. Реальніші за привидів, хоч і не такі, як живі тіла, вони рухалися до нього, і їхні обличчя осявали приязні посмішки.
Джеймс був на зріст точнісінько такий, як і Гаррі. У тому одязі, в якому загинув, волосся розкуйовджене, окуляри трохи перекошені, як у містера Візлі.
Сіріус був високий, гарний і набагато молодший, ніж його пам’ятав Гаррі. Він ішов легко й елегантно, тримаючи руки в кишенях і всміхаючись.
Люпин теж був молодший і не такий занедбаний, з темнішим і густішим волоссям. Видно було, що він радий опинитися в знайомих місцях, де він усе обходив юнаком.
Лілі всміхалася йому найширше. Підійшовши близько, вона відкинула своє довге волосся і її зелені очі, такі ж, як у нього, жадібно вбирали кожну рисочку його обличчя, немовби вона ніяк не могла надивитися.
- Ти такий відважний.
Він не міг говорити. Милувався мамою, не зводячи очей, і думав, що міг би дивитися на неї вічно, і все йому було б мало.
- Ти вже майже там, - сказав йому Джеймс. - Дуже близько. Ми так... пишаємося тобою.
- Це боляче?
Наївне питання зірвалося з уст Гаррі, перш ніж він спохопився.
- Помирати? Анітрохи, - відповів Сіріус. - Швидше й легше, ніж засинати.
- І він воліє, щоб це сталося швидко. Хоче покласти цьому край, - додав Люпин.
- Я не хотів, щоб ти помер, - сказав Гаррі. Ці слова злетіли самі по собі. - Ніхто з вас. Вибачте...
Він звертався насамперед до Люпина, благаючи його.
- ...якраз, коли в тебе народився син... Ремусе, мені так гірко...
- Мені теж гірко, - зітхнув Люпин. - Жаль, що я його вже не побачу... але він знатиме, для чого я загинув, і маю надію, що зрозуміє. Я намагався зберегти світ, у якому він житиме щасливо.
Прохолодний вітерець, що линув, здавалося, з самих нетрів лісу, розкуйовдив волосся в Гаррі над чолом. Він розумів, що вони не скажуть йому йти далі, що це має бути його власне рішення.
- Ви будете зі мною?
- До самого кінця, - відповів йому Джеймс.
- А вони вас не побачать? - запитав Гаррі.
- Ми - частина тебе самого, - пояснив Сіріус. - Невидима для інших.
Гаррі глянув на маму.
- Будь біля мене, - тихенько попросив.
І пішов далі. Холод дементорів на нього не діяв. Він пройшов повз них, захищений своїми супутниками, що були за патронусів. Вони разом проминали старі зарослі дерева з покрученим вузлуватим корінням, з переплетеними гілками. Гаррі міцніше закутався у цій пітьмі у плащ і заглиблювався усе далі в ліс, не маючи й гадки, де може бути Волдеморт, але знаючи, що він його знайде. Поруч з ним майже безшелесно ішли Джеймс, Сіріус, Люпин і Лілі, їхня присутність стала його відвагою і допомагала йому ступати крок за кроком далі.
