Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗
Навiть Даваня i той не втримався вiд усмiшки. Але тут же обличчя його знову стало серйозним i зосередженим.
— Тихiше! — вигукнув вiн. — Ми що — смiятися сюди зiбралися?.. Так от: надiйшли вiдомостi, що цi дiтлахи не сьогоднi-завтра проведуть гру пiд назвою «Похiд по гриби». Що ви скажете на це?
— Вийдемо їм назустрiч! — закричали опеньки з рижиками. — Вийдемо всi до одного!
Даваня зморщив i без того зморщене личко.
— Ну, це нецiкаво, — зауважив вiн. — Нi для вас, нi для дiтей. Вони прийдуть вас шукати, а не рвати, мов ту траву. Шукати, розумiєте?
— Ага, тепер зрозумiло, — здогадалися опеньки. — З ними потрiбно грати в пiжмурки?
— Правильно, — сказав Даваня. — А коли так, то наказую негайно приготуватися до грибного навчання. Називається воно «Щезни — з'явись!»
Даваня обвiв владним поглядом грибне зборисько i скомандував:
— Щезни!
Гриби щезли з такою швидкiстю, мовби їх нiколи й не було на цiй галявi. Залишився тiльки один маслючок. Вiн так поринув в солодкi спогади про зустрiч з дiтьми, так замислився над тим, чим же чотириногi дiти вiдрiзняються вiд людських, що не дочув слiв команди. I тепер маслючок розгублено крутив навсебiч своєю блискучою голiвкою. Вiн намагався збагнути, куди ж це так раптово щезли його брати i сестрички.
— З'явись!
I в ту ж мить галявина вкрилася рiзнокольоровими грибними беретиками.
— Щезни!
— З'явись!
Гриби з неабияким задоволенням виконували команди лiсового господаря. Лише маслючок, той, що так невчасно загавився, робив все навпаки: ховався, коли гриби вигулькували iз своїх схованок i з'являвся, коли на галявинi вже нiкого не було. Довелося лiсовому господаревi злiзти з свого командного пункту i власноруч дати маленькому розтелепi легенького щигля. Лише потому той збагнув, що до чого.
Вiтько розшукує ручку
Пiд вечiр небо облягли низькi темнi хмари i почав накрапувати дрiбний дощ.
— О, дощ! — зрадiв Сергiйко. — Це чудово!
Раз iде дощ — значить, незабаром Бухтик з'явиться знову.
— Що ж тут доброго? — заперечив Вiтько, який про Бухтика ще нiчого не знав. — Одна нудьга, i бiльше нiчого.
Сергiйко лише посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн вiдчинив вiкно i поклав на пiдвiконнi таблетку. Потiм подумав i вирiшив зачинити дверi на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвiр.
От, здається, i все. Тепер лишилося тiльки чекати бажаного гостя.
Сергiйко сiв бiля столу, поглянув на приятеля i знову посмiхнувся. Ох, i здивується, певно, Вiтько, коли побачить, хто до них зараз завiтає!
— Чого радiєш? — похмуро поцiкавився Вiтько. — I навiщо це ти дверi зачинив?
— Зачекай трохи, — загадково вiдповiв Сергiйко. — Незабаром дiзнаєшся.
У Капустiна, мiж iншим, був кепський настрiй. Справа в тому, що через тиждень повинен вiдбутися спектакль, а на роль бiсенятка нiхто не зголошується. Може, попрохати Сергiйка? А що — вiн товариш вiрний, не вiдмовить.
В цю мить за вiкном почувся шурхiт. Вiтько знехотя пiдвiв заклопотаний погляд, i…
На пiдвiконнi сидiв усмiхнений Бухтик.
— Добривечiр вам, — привiтався вiн. — Тьотя Клава не зайде?
— Якщо й зайде, то не вiдразу, — сказав Сергiйко. — Я замкнув дверi на ключ.
— Тодi ще раз добрий вечiр, — сказав Бухтик i зiстрибнув з пiдвiконня. — Ти чекав на мене?
— Добрий вечiр, — вiдказав Сергiйко. — Ну, звичайно, чекав! Вiтю, знаєш, хто до нас прийшов?
Проте Вiтька в кiмнатi не було.
— Куди вiн мiг подiтися? — щиро здивувався Сергiйко. — Хвилину тому вiн же отут сидiв, на цьому ось стiльцi. Може, в коридор вийшов?
Проте дверi були зачиненi, а ключ, як i до того, стирчав у замковiй шпарцi.
— Ти когось шукаєш? — запитав Бухтик.
— Еге ж, — вiдповiв Сергiйко. — Товариша шукаю. Нiяк не зрозумiю, куди вiн подiвся.
— Може, перетворився на невидимку? — припустив Бухтик.
— Хто — Вiтько? — в Сергiйковому голосi чувся сумнiв. — Та вiн же така невидимка, як i я!
Проте що не кажи, а Вiтька в кiмнатi не було. I пояснити, куди зник його товариш, Сергiйко не мiг. Скидалося на те, що Капустiн i справдi став невидимкою.
Тiльки як це йому вдалося?
— Диви, тремтить, — зненацька сказав Бухтик.
— Що тремтить?
— Лiжко тремтить.
I Бухтик показав на Вiтькове лiжко.
Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. «Тремтить» — це було зовсiм не те слово, яке визначало стан Вiтькового лiжка. Воно не тремтiло — нi, воно просто ходором ходило! Так, нiби на нього нi з того, нi з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Пiдстрибував матрац, пiдстрибували нiкельованi нiжки. А подушка — та взагалi злiтала вище вiд бильця!
Якусь мить Сергiйко зачудовано дивився на лiжко.
— Вiтю, що з тобою? — нарештi запитав вiн. — Чого ти туди залiз?
Вiтько не вiдповiв. Проте лiжко стало труситися не з такою силою, як ранiше.
— Вилiзай, Вiтю, — сказав Сергiйко. — Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бiйся, вiн зовсiм не страшний.
Вiтько повiльно виповз з-пiд лiжка i, не дивлячись нi на кого, став струшувати пилюку на колiнах.
— А я i н-не б-боюся… — затинаючись, вiдказав вiн. — З-звiдкiля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди… ручку впустив. От i полiз за нею.
Вiтько нарештi покiнчив з пилюкою i з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слiд, вiн вже надзвичайно досадував на себе. I з якого такого дива вiн, Вiтько Капустiн, мав так лякатися? В цьому зайдi не було нiчого страхiтливого, звичайний собi хлопчисько, лише загримувався непогано. А хiба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скiльки разiв! Часом навiть мама не могла впiзнати.
— Пхе, — приходячи до тями, пирхнув Вiтько. — Теж менi, загримувався пiд… — Капустiн на мить замислився, — пiд бiса i гадає вже, що всi його злякаються!
— Пiд якого бiса? — запитав Бухтик. — I для чого менi гра… гримуватися? Я тiльки-но вiд затону прибiг.
— Вiтю, Бухтик правду каже, — пiдтримав Сергiйко нового приятеля. — Вiн не гримувався, вiн такий i є.
— Га, теж менi — дурника знайшли! — вигукнув Вiтько i зобразив на своєму обличчi найпрезирливiший з виразiв, на котре лише був спроможний. — А як ти можеш довести, що ти бiсеня?
— Як?
Бухтик в задумi посмикав себе за вухо.
— Ну… Хочеш, до стелi дострибну? — запропонував вiн. — З мiсця. I не просто так, а ногою дiстану. Хочеш?
— Ну-ну, — недовiрливо посмiхнувся Вiтько. — Хотiв би я подивитися!
— То дивись!
Бухтик пiдстрибнув, спритно перевернувся в повiтрi i залишив на стелi чiткий слiд.
— Ух ти-и! — вихопилося у Вiтька. Проте вiн одразу взяв себе в руки. — Ну й що з того? Таким штукенцiям i в цирку можна навчитися. Нi, ти менi iнше щось покажи!
— Вiн може випити скiльки завгодно води, — втрутився Сергiйко. — Я сам бачив.
— О, це я завжди можу, — згодився Бухтик.
I не встигли хлопцi й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столi, була порожньою.
— Ну як? — запитав Бухтик i перевернув карафку догори дном. — Бачиш — нi каплi не лишилося! Що тепер скажеш?
— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вiтько. — Я, коли захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось таке… таке…
I вiн помахав у повiтрi пальцями.
Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?
— Я… я ще можу стати невидимкою, — нарештi запропонував Бухтик.
— Так я тобi й повiрив, — усмiхнувся Вiтько. — Ану стань!
Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь, що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi зiтхнув i розвiв руками:
— Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає.
— Га, йому вже й вiтамiнка заважає! — вигукнув Вiтько. — А ще що тобi заважає?
Вiтько Капустiн вже вважав, нiби вiн вивiв цього самозванця на чисту воду. Вiн навiть до того осмiлiшав, що дав щигля ледве помiтним рiжкам Бухтика.
