Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин (электронные книги бесплатно .txt) 📗
— Я сказала — годі! — відрізала місіс Візлі, розкладаючи на вільному стільці свої пакунки. — Вітаю, любий Гаррі! Мабуть, ти вже чув цю чудову новину? — Вона показала на новесенький срібний значок на грудях Персі. — Уже другий староста школи в нашій родині! — гордовито мовила вона.
— І останній, — ледь чутно додав Фред.
— Я в цьому не сумніваюся, — спохмурніла місіс Візлі. — Вас так і не обрали старостами гуртожитку.
— А навіщо це нам? — скривився Джордж. — Щоб ніякої радості в житті не лишилося?
Джіні захихотіла.
— Який ти приклад подаєш своїй сестрі! — обурилася місіс Візлі.
— Матусю, Джіні може брати приклад ще й з інших братів, — пихато мовив Персі. — Я піду переодягнуся до вечері...
Він вийшов. Джордж тяжко зітхнув.
— Ми хотіли замурувати його в піраміді, — прошепотів він Гаррі. — Але мама це помітила.
*
Вечеря вдалася на славу. Шинкар Том зсунув докупи три столи, і всі семеро Візлів, Гаррі й Герміона з задоволенням ум'яли обід з п'яти смачнющих страв.
— Тату, а як ми завтра доберемося до Кінґс-Кросу? — запитав Фред, коли вони наминали розкішний шоколадний пудинг.
— Міністерство дасть нам пару машин, — відповів містер Візлі.
Усі погляди втупилися в нього.
— Чого б це? — здивувався Персі.
— Завдяки тобі, Персі, — серйозним тоном промовив Джордж. — До речі, на капоті навіть будуть прапорці з написом "ВЦ"...
— ...тобто "Велике Цабе", — розшифрував Фред.
Усі, крім Персі й місіс Візлі, пирснули сміхом просто на пудинг.
— Тату, а й справді, чому міністерство надає нам машини? — поважно перепитав Персі.
— Ну-у, бачиш, власної машини ми вже не маємо, — відповів містер Візлі. — А я працюю в міністерстві, тож вони роблять мені певну послугу...
Він це сказав доволі недбало, але Гаррі помітив, що вуха містера Візлі почервоніли, точнісінько, як у Рона, коли той ніяковів.
— От і чудово, — жваво додала місіс Візлі. — Чи ви уявляєте, скільки в нас речей? Гарний вигляд ви мали б у маґлівському метро... Сподіваюся, ви вже все спакували?
— Рон ще не поскладав свої нові покупки, — зітхнув Персі. — Він їх кинув на моє ліжко.
— Роне, поскладай усе зараз, бо зранку буде ніколи, — розпорядилася місіс Візлі.
Рон похмуро зиркнув на Персі.
Після ситної вечері усіх хилило на сон, тож вони почали розходитися по своїх кімнатах — перевірити, чи все готове на завтра. Кімната Рона й Персі сусідувала з Гарріною. Спакувавши свою валізу, він почув за стіною сердиті голоси і пішов глянути, що там таке.
Двері до кімнати номер дванадцять були відчинені.
— Він був тут , на столику біля ліжка, я його зняв, щоб начистити! — репетував Персі.
— Я його не чіпав, ясно? — верещав у відповідь Рон.
— Що сталося? — запитав Гаррі.
Персі обернувся.
— Зник мій значок старости, — пояснив він.
— І Скеберсів тонізуючий засіб десь подівся, — поскаржився Рон, копирсаючись у валізі. — Може, я залишив його в шинку..
— Ти нікуди не підеш, поки не знайдеш мій значок! — заревів Персі.
— Роне, я пошукаю той засіб, я вже спакувався, — сказав Гаррі і спустився донизу.
Прямуючи коридором до тьмяного шинку, він почув ще два сердиті голоси, які долинали з вітальні, де вони вечеряли. Це ж містер і місіс Візлі! Гаррі завагався: не гарно, якщо вони зрозуміють, що він чув їхню сварку. Та раптом він почув своє ім'я і наблизився до дверей.
— ...безглуздо від нього приховувати! — палко доводив містер Візлі. — Гаррі повинен знати правду. Я намагався переконати Фаджа, але він і далі ставиться до Гаррі, як до дитини. А йому ж уже тринадцять років!..
— Артуре, правда його налякає! — пронизливо закричала місіс Візлі. — Ти хочеш, щоб Гаррі вертався до школи з таким тягарем? Повір, він щасливий , що не знає!
— Зрозумій, я не хочу його залякувати, я просто хочу, щоб він був пильний! — заперечив містер Візлі. — Ти ж знаєш Гаррі й Рона — вони постійно десь блукають! Вони вже двічі опинялися в Забороненому лісі! Але цього року Гаррі не може так поводитися! Подумай, що з ним могло статися тієї ночі, коли він утік! Якби його не підібрав "Лицарський автобус" — я певен — міністерство не знайшло б його живим!
— Але ж він живий — здоровий, тож навіщо...
— Молі, кажуть, що Сіріус Блек божевільний. Може, й так, але ж вистачило йому глузду втекти з Азкабану, хоч досі це ще нікому не вдавалося. Минуло три тижні, а про нього ні слуху ні духу! І що б там Фадж не базікав у "Щоденному віщуні", нам, мабуть, було б легше винайти чарівну паличку-самозаклиналочку ніж упіймати того мерзотника. Ми твердо знаємо лише те, за ким він полює...
— Але ж у Гоґвортсі Гаррі буде в цілковитій безпеці.
— Ми вважали, що й Азкабан цілком надійний. Але якщо Блек зумів вирватися з Азкабану, то проникнути в Гоґвортс йому...
— Але ж ніхто на сто відсотків не впевнений, що Блек полює саме на Гаррі...
Почувся глухий стукіт. Напевно, то містер Візлі гупнув кулаком по столі.
— Молі, та скільки тобі казати? У пресі про це не повідомляють, бо Фадж не хоче зайвого шуму, але він прибув до Азкабану тієї ж ночі, коли Блек утік. І вартові попередили Фаджа, що Блек останнім часом постійно бурмотів крізь сон одне й те саме: "Він у Гоґвортсі... Він у Гоґвортсі". Моллі, Блек психічно хворий, і він хоче вбити Гаррі. Мабуть, він гадає, що з Гарріною смертю до Відомо-Кого знов повернеться сила. Тієї ночі, коли Гаррі зупинив Відомо-Кого, Блек утратив усе. А за дванадцять азкабанських років він міг добряче обміркувати свій план...
Запала тиша.
Притулившись до дверей, Гаррі нетерпляче ждав, що вони скажуть далі.
— Ну, Артуре, роби, як знаєш. Але не забувай про Албуса Дамблдора. Доки він директорує в Гоґвортсі — Гаррі в безпеці. Сподіваюся, Албус про все це знає?
— Звичайно, знає. Ми просили в нього дозволу виставити азкабанських вартових при входах на всіх шкільних територіях. Він погодився, щоправда, без особливої радості.
— Без особливої радості? Чому?.. Але ж вони там для того, щоб упіймати Блека?
— Дамблдор не терпить вартових Азкабану, — зітхнув містер Візлі. — Як, зрештою, і я... Але коли маєш справу з такими, як Блек, іноді доводиться об'єднувати сили навіть з тими, кого волів би уникати.
