Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
— Алісі шкідливо харчуватися консервами, — сказала Поліна.
Корабель знову здригнувдя. У буфеті задзвеніли чашки.
— І все-таки я б не був таким легковажним на твоєму місці, — заперечив Посейдон, котрий полюбляв, щоб останнє слово лишалося за ним. — Пам’ятаєш, що трапилося з контейнеровозом “Далія” торік? Пам’ятаєш те жахливе зіткнення, через яке весь Юпітер і бази на Урані зосталися без полуниць?
— А що трапилось? — запитала Аліса.
— Туристи, — мовив Посейдон. — Від них усі біди.
— Не муч, Посейдончику, — благала Аліса. — Розкажи.
— “Далія” зіткнувся з неврахованим роєм метеоритів. А при дослідженні вони виявилися штучними.
— Хто ж їх зробив?
— Туристи. Простіше кажучи, вони були вмістом помийного контейнера, який хтось викинув за борт. Очистки й об’їдки вмить перетворилися в замерзлі тверді тіла, й летіли вони з тією ж швидкістю, з якою колись летів корабель, котрий їх викинув. А “Далія” йшов зустрічним курсом. Подвій швидкість і уяви, що вийде! Яке щастя, що “Далія” виявився безпілотним автоматом!
— Але ж викидати що-небудь у космос категорично заборонено, — сказала Аліса.
— Отож! Мало того, що вони залишають на Землі непогашені багаття, мало їм, що вони списали своїми безглуздими автографами руїни міста Страждальців на Марсі, вони загидили навіть пояс астероїдів. Я б на місці людей оголосив туризм поза законом.
— Посейдоне, ти перебільшуєш, — усміхнулась Поліна, накриваючи стіл. — Це ж поодинокі винятки.
— Ось буцнемося з консервною бляшанкою, — відповів Посейдон, — тоді по-іншому заговориш. Якщо зможеш.
Поліні не хотілося сперечатися із старим,і тому вона покликала Алісу:
— Обідати!
— Посейдончику, посидиш за мене? — спитала Аліса.
Потреби в тому не було — все одно корабельний комп’ютер швидше реагував на будь-яку небезпеку, аніж людина, проте заведено було, щоб на складних ділянках траси хтось з екіпажу був за пультом керування.
— Залюбки, — відповів Посейдон і, не випускаючи книжки, попрямував до пілотського крісла.
— А от книжку доведеться відкласти, — сказала Аліса.
Усе життя дорослі напучують її: “Відклади книжку”, “Облиш читати за столом”. І як приємно, коли поруч є хто-небудь, кому можна сказати дорослі слова.
— Це не книжка, — промовив миролюбно Посейдон. — Це довідник малих планет. Вивчаю його напам’ять.
— Навіщо? Комп’ютер усе одно вже знає про це.
— У мені теж є комп’ютер, — заперечив Посейдон. — До того ж мені цікаво вчитися. Життя коротке, а так хочеться чимбільше знати! Вам, людям, добре. Ви можете обідати, пити чай, спати, у вас болить живіт, міняється настрій, ви закохуєтеся чи сваритесь. Усього цього я позбавлений. Я стара залізна бляшанка на рідних кристалах і єдина моя розвага — нова інформація. Скажи, наприклад, ти знаєш діаметри хоча б найбільших малих планет!
— Якщо мені знадобиться, я зазирну в довідник.
— Алісо, суп холоне! — нагадала Поліна.
— А уяви, що ти не матимеш часу заглядати в довідник. Приміром, діаметр Паллади, де на тебе чекає твоя мати, сягає 490 кілометрів. А Веста менша за Палладу майже на сто кілометрів…
— Дякую, — сказала Аліса, яка збагнула, що дуже зголодніла.
Вона сіла до столу в кают-компанії.
— Післязавтра прилітаємо, — нагадала Поліна. — Скучила за мамою?
— Звичайно, скучила, — призналась Аліса. — Більшість мам сидять дома й далі Антарктиди не летять. А моя придумала собі заняття: космічний архітектор! Збожеволіти можна.
— А ти ким будеш? — спитала Поліна. — Теж в архітектурний підеш?
— Ні. Я біолог за покликанням. Буду космобіологом, як батько.
— І сидітимеш удома? І далі Антарктиди ні кроку?
Аліса завважила іронію в тоні Поліни, але вирішила не ображатися. Поліна казала правду. Космобіологові доводиться літати частіше й далі за всіх інших.
— Одна річ експедиція, — мовила Аліса. — Два-три місяці — й додому.
З рубки долинув гучний регіт Посейдона. Робот вочевидь хотів звернути на себе увагу.
— Це ж треба! — рокотав він. — Ерос, бач! Хох-хо-хо-хо!
— Що сталося? — Поліна навіть підвелася з-за столу. — Який Ерос?
— Ерос має форму груші! — повідомив робот. — Груша завдовжки тридцять два кілометри. Навмисне не придумаєш.
— Ти мене злякав, — з полегкістю сказала Поліна. — Не треба так гучно реготати.
— Який вставили динамік, таким і регочу, — огризнувся Посейдон.
— Суп трішки недосолений, — перевела розмову на інше Поліна.
— Ні, дуже смачно, — відповіла Аліса. — А може, ви затримаєтесь на Палладі? А потім би ми вкупі далі полетіли. Я ніколи не була на Плутоні.
— По-перше, мене там чекають, — заперечила Поліна. — А по-друге, ти тоді запізнишся на початок занять.
— Шкода, мені з вами подобається літати, — зітхнула Аліса.
— Мені також з тобою веселіше. І Посейдон до тебе прихилився.
Посейдон, звичайно, все почув. І бажання заперечити примусило його знову втрутитися в розмову.
— Прихилистість мені не притаманна, — категорично заявив він. — Я стара залізна бляшанка…
Тут його слова заглушило виття сирени.
Тривога.
Поліна з Алісою миттю підхопилися й кинулись у рубку.
— Що сталося? — спитала Поліна.
Рука робота лежала на кнопці тривоги. Це він увімкнув її.
— Прямо по курсу невідомий корабель, — випалив робот.
— Ну й що? Тут же бувають кораблі. Навіщо було оголошувати тривогу? — запитала Аліса.
— Це учбова тривога, — відповів робот. — Я перевіряв вашу готовність.
— У першому ж порту списую тебе на берег, — пообіцяла Поліна.
Але оскільки вона погрожувала зробити це в кожному рейсі, Посейдон її слів усерйоз не сприймав.
Раз уже обід було перервано, Поліна опустилася в друге пілотське крісло. В будь-якому випадку зустріч із кораблем у космосі — розвага після довгих днів самотності. Поліна ввімкнула збільшення. Корабель поки ще здавався яскравою цяткою, та поступово він виріс, і можна було розгледіти його дископодібну форму.
На дисплеї комп’ютер почав видавати швидкість корабля, його розміри, напрямок руху.
— Турист, — сказав Посейдон, коли виявилося, що корабель невеликий. — Серце болить, відчуваю, що турист.
— У тебе не серце, а безчуттєвий комп’ютер, — нагадала Аліса.
— Комп’ютер, оснащений інтуїцією, а це щось та означає, — уточнив Посейдон.
Поліна ввімкнула зв’язок. І не встигла вона викликати корабель, як в ефірі почулися дивні, ритмічні звуки: три крапки, три тире, три крапки, три тире…
— SOS! — закричав Посейдон. — Турист заблудився. Так йому й треба.
— Справді-бо, сигнал біди, — підтвердила Поліна. — Посейдоне, ми міняємо курс.
— Ну, оце вже зайве, — пробурчав Посейдон, хоч насправді так не думав.
Він одразу ж віддав наказ комп’ютеру, і той почав вираховувати новий курс.
Поліна ввімкнула передавач.
— Корабель “Арбат” на зв’язку, — сказала вона. — Що у вас сталося? Відгукніться.
Корабель не відповів.
— Вимерли туристи, — мовив Посейдон. — А автоматика працює. Я про таке читав. “Летючий голландець” у космосі.
— Як тобі не соромно! — обурилась Аліса. — У людей біда, а ти все жартуєш.
— На жаль, я не маю почуття гумору. Звідкіля бути почуттям у залізної бляшанки, — відповів Посейдон, який чудово знав, що в нього є почуття, і почуття гумору теж.
Поліна не переставала викликати невідомий корабель. “Арбат” змінив курс і пішов на зближення.
Несподівано, коли Поліна уже втратила надію зв’язатися з кораблем, у динаміку почувся слабкий високий голос:
— У мене скінчилося пальне. У мене нічого їсти… я здаюся. Можете брати мене на абордаж.
— Він збожеволів, — мовила Аліса. — Від злигоднів він збожеволів.
— Усі туристи… — почав було Посейдон, але Поліна перебила його.
— Приготуватися до стиковки, — наказала вона.
— Я візьму стиковку на себе, — відповів Посейдон. — Тут небезпечно. Астероїди.
Посейдон мав рацію. В межах видимості екрана темними або світлими цятками вгадувались астероїди, переважно дрібні, як каміння з бруківки, але від цього не менш небезпечні.
