Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина (бесплатные версии книг .txt) 📗
Тільки цей був великий, живий і не мав дзеркала.
— На, візьми цей камінець!
Дівчинка взяла плиточку і приклала до долоні. Одразу ж перестало пекти.
— Я дуже радий, що ти сюди приїхала. І так вчасно…
Доня не вміла розмовляти з хлопцями, бо ті полюбляють штурхатися і лаятись. А ще їй важко було повірити, що статуї оживають. Краще піти і все обміркувати.
Дівчинка затисла в жмені камінець і пішла. Сіла на ґанку, як учора, і, якби не світило сонце й вітер не лоскотав лице, вона подумала б, що той хлопець їй наснився.
З хати вийшла мама і спитала, чи в неї часом не болить голова. Доня сказала, що їй уже нічого не болить. Вона відпочиває.
— Ти часом не боїшся лісу? Дивись, як тут гарно.
— А чому я не бачу звірів? — обурилася Доня.
— Бо вони бояться людини. Навіть якщо вона без рушниці. Може, з часом звірі звикнуть до тебе.
— Мамо, а хто тут жив раніше? Ну, той, хто залишив книжку і дзеркало?
— Старий лісник. Він давно вже помер.
— А в нього були діти?
— Не знаю, він жив сам.
— У мене трохи болить голова.
— Ходи, ляжеш. Певно перегрілася.
Доня лежала на маминому й татовому ліжку й дивилась, як мама варить на плиті борщ.
— Чому ти так дивишся? — спитала мама. — Краще заплющ очі й подумай про щось приємне — наприклад, як восени підеш до школи. Ти ж хочеш до школи?
— Не знаю… Того разу мені не дуже сподобалося.
— А це чому?
— Нецікаво.
— Біда мені з тобою, — зітхнула мама. — Але що вдієш: мусиш ходити до школи, як інші діти.
— Підклади ще дров, — нагадала Доня. — І чому я мушу робити те, чого не хочу, та ще й тут?
— Ах, ти мала хитрунко! Думаєш, якщо ми живемо в лісі, то вже й до школи ходити не треба?
— Нічого ти не розумієш, мамо, — сумно сказала дівчинка й крадькома зиркнула на свій камінчик: він був звичайнісінький і теплий. — Колись я тобі розповім…
— Що?
— Одну казку.
Доня роздивлялася книжку, а за вікном падав дощ. Такий рясний і дзвінкий, що вона не чула шелесту сторінок. Шкода, що малюнки були некольорові. Тоді б ця книжка взагалі не мала ціни.
… Ось білий кінь поклав голову на плече дівчині в довгій сукні, але чомусь у того коня ріг на лобі.
Він коневі, правда, пасує.
… А далі птах, схожий на обскубану курку, роззявив дзьоба; біля його ніг лежить голий чоловік — напевно, вбитий. І кругом полум’я.
… Далі ще страшніше: слон топче людей і вже заніс ногу над маленькою дитинкою.
… Пси напали на ведмедя: власне, не пси, а безліч маленьких песиків.
… Олень зі стрілою в боці їсть траву.
… Лев несе в зубах дитину, а за ним біжить, простягаючи руки, жінка.
Ось які вони, звірі… Доні стало аж трохи лячно. Добре, що мама в хаті. Та однак хотілось би прочитати цю книгу.
Тато не вміє, мама теж. Колись Доня вважала, що у всіх людей є одна мова, а отже, можна прочитати будь-яку книжку. Той дідусь, що жив тут раніше, певно умів читати по-ненашому. Тепер доведеться когось шукати, хто ще не вмер і знає мову, якою вона написана.
А ще був такий малюнок: хлопець у довгій сорочці грає на сопілці. Кругом стоять звірі: олені, овечки, леви. Цікаво, якби Доня мала таку сопілку, чи зібрались би звірі її послухати?
Дощ перестав. Мама прокинулась:
— Тобі ж темно читати!
— Я не читаю, — відрізала Доня. — Цю книжку ніхто не вчитає.
І спересердя відклала книжку, хоч там ще було багато малюнків.
— То взуй чобітки і виглянь, чи не йде тато.
— Як ти гадаєш, мамо, він добрий?
— Хто, тато?
— Ні, отой хлопчик з дзеркалом, Каспар…
— То ти вже знаєш, як його звати?
— Я? — здивувалася Доня. — То мені так здається, ніби хтось на вухо шепнув: «Каспар».
— Дивина… Знаєш, у нього й справді добре лице, тільки трохи сумне. Але це лише підставка для дзеркала. Хоча, може бути, колись жив такий хлопчик.
— Він і зараз живе!
— Але це дуже давня річ і має щонайменше сто років!
— Ні, мамо, він собі живе і живе. Може, зараз сидить за хатою і труситься, бо змок під дощем. Давай його покличемо?
— Не вигадуй! Треба реально дивитися на світ.
— Як-як?
— Реально! Тобто знати, що статуетки не оживають.
— Але в казках оживають!
Доня рішуче підійшла до порога, взула гумові чобітки.
— Якщо його там нема, не будеш плакати? — поцікавилась мама.
— Я не маленька!
Доня вийшла з хати й побачила, що сонце ясно світить, а хмари поволі мандрують собі геть. І дихати стало легко. Каспар, мокрий як хлющ, стояв за хатою і обсушувався на сонці.
— Ходи до хати, бо застудишся!
Каспар похитав головою:
— Дякую, але я обсохну й так.
— Ти боїшся?
— Ні. Не хочу злякати твою маму.
— Чому злякати? Моя мама смілива.
— Якщо я прийду до тебе в хату, увесь світ тоді втратить лад. Люди тисячі років намагалися зробити його простішим. їм так легше. Ти теж злякалася б, якби була доросла.
— Мама подумає, що ти їй снишся.
— Не турбуйся за мене: я вмію давати собі раду, та й між чотирьох стін почуваюся кепсько. Колись я розповім тобі історію свого життя, тоді ти мене зрозумієш. А зараз не заважай, будь ласка.
— А що ти робиш?
— Пильную Єдинорога.
— А-а…
— Доню! — загукала мама.
— Тікай швидше звідси! — просичав Каспар.
І Доня втекла, забувши закрити рота.
— Слухай мене уважно, — наказав Каспар. — Пообіцяй, що не будеш задавати запитань, аж доки я закінчу розповідь.
— Добре, але я можу забути, що хотіла спитати.
— Це не страшно. То слухай! Спитай нині кого-небудь, навіть освічену людину, що вона знає про Каспара Гаузера, — людина лише здвигне плечима. А був час, коли моє ім’я гриміло по всій Європі й багато поетів присвятило мені вірші. Моя історія дуже сумна, але я не хочу приховувати її від тебе. У мене дитячий вигляд, але насправді я дуже старий. Таке трапляється з тими, хто мав нещасливе дитинство. Я не знаю своїх батьків, кажуть, то були дуже знатні особи, інакше, чого б мене ховали в підземеллі? Я нічого не пам’ятаю, бо опинився там ще немовлям. Мене хтось годував, купав, доки я не міг цього робити сам. Я певний, що то був чоловік, бо інакше я відчув би хоч натяк на материнську ласку. Жінка не втримається і приголубить дитину. Найперше моє враження — світло. Вогник свічки — це єдине світло, яке я бачив упродовж багатьох років. Коли той чоловік, лице якого було в масці, приходив, з’являлося світло, а коли він ішов, я залишався у темряві.
Не думай, що я плакав чи боявся. Я знав, що нічого не зміню. Єдиною моєю забавкою була дерев’яна ложка: я заривав її в солому, а потім шукав. Ніщо мене не хвилювало, бо я не знав іншого життя. Стіни підземелля не пропускали ні світла, ні звуку, ні часу. Людської мови я не чув і не вмів розмовляти. Але я співав — сидів і розгойдувався, співаючи як пташка. Були в мене якісь сни, але жодного я не пам’ятаю, бо прокидався раптово, наче від удару, дуже переляканий. Я, мабуть, забагато розповідаю про свої відчуття…
Я вже був величеньким хлопцем, коли мене випустили звідти і я вперше побачив людей без масок. Кілька років мене показували наче якусь дивовижу. Дивно, як я не осліп від сонця і не збожеволів, побачивши світ без стін. Мною опікувалися лікарі, вчителі. Деяких я навіть полюбив. Вони навчили мене одягатися, розмовляти, писати й читати. Але найголовнішого мене не навчили: бути людиною, тобто таким, як усі. Я сам трохи винен, бо не прагнув поріднитися з людьми. З мене не можна було зліпити нікого, окрім хлопця, що був у підземеллі. Запізно.
А потім мене убили. Хтозна-чому. Я ж однак не пам’ятав, звідки взявся і хто мої батьки. Ставши вільним, я обрав собі життя без людей: серед звірів і птахів. Намагаюся захищати й пізнавати тих, кого люблю. Усе інше не має значення. А тепер можеш запитувати!
— Я не хочу, — глухо відказала Доня і сльози закапали їй з очей.
— Якби ти знала! — вигукнув Каспар, притискаючи руки до серця. — Який я щасливий, що стрівся з тобою! Ти перша людина, яка мені поспівчувала! Може, я більше не бачитиму снів про оте кляте підземелля.
