Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи (читать книги полностью txt) 📗

— Так.

— Ну, то гайда!

Вони знову побігли.

— Найважливіше, — сказав Йон, — направити пошкодження… якось дати собі раду…

— З чим?

— Та з тим “чимось”!

— Зрештою, нам нічого так дуже квапитись, — мовила Алька.

Йон не зразу збагнув, що Алька мала на думці, а коли збагнув, то з радості так ляснув її по спині, що вона мало не впала.

— Правду кажеш, — вигукнув він.

— Звичайно, правду, — насилу вимовила Алька, — але навіщо мені ламати з цього приводу ребра?

Йон пропустив її слова повз вуха.

— Адже, — думав він уголос, — важливо те, що ми доженемо Чорну Ріку. Якщо ми не встигнемо врятувати їх тепер, то зробимо це трохи пізніше. В крайньому разі попросимо з Бази нову програму. Адже…

Дівчина знову глянула на Йона досить неприємно.

— Адже, адже… — передражнила вона його. — Адже це було зрозуміло з самісінького початку.

Раптом Йон став як укопаний. Він мав такий вираз на обличчі, наче побачив щось жахливе.

— Справді, це було зрозуміло з самого початку, — прошепотів він.

Алька перелякано побачила, що хлопець зблід. Що його так вжахнуло?

— Що сталося? — спитала вона.

Йон стріпнув головою, наче йому зненацька хтось забив памороки.

— Це неможливо.

— Що? Скажи, що? — підганяла його дівчина.

Хлопець боляче стиснув її за плече. Алька вирвалася від нього і аж крикнула:

— Кажи!

Він глянув на неї, як на зовсім чужу. Погляд у нього й досі був якийсь несвідомий і переляканий.

— Ходи, — мовив Йон. — Зараз скажу.

Навколо них квітла найкраща лука на “Розвіднику”. Вгорі щебетала якась пташка, в траві без упину цвірінчали коники, крикливі, неугавні, зовсім як на Землі, десь на півдні.

— Боюсь, — сказав Йон. — Дуже боюсь, що доведеться просто кричати “рятуйте”.

— Що ти сказав? — спитала Алька. — Кричати “рятуйте”?

Хлопець мовчки йшов далі. До Камери залишилось кілька кроків.

— Розумію. — сказала Алька. — Я вже кричала “рятуйте”, але це не допомогло.

А що за цей час відбувалося в Алика й Робика?

Треба вернутися до тієї хвилини, коли Алька і Йон у Головній Камері стали на блакитний квадрат швидкісного ліфта.

Алик дивився на них і тільки кліпав очима. Вони просто в одну мить зникли.

Тоді хлопець штовхнув ліктем Робика й сказав:

— Ну, артилеріє, струнко!

— Вільно! — засміявся Робик і кумедно скривився.

Алик здивовано приглядався до зморщок і веснянок на Робиковому обличчі.

— З вами, сатурнянськими роботами, — сказав він, — ніхто не може змагатися. Я б ніколи не сказав, що ти не людина.

— А це добре? — спитав Робик.

— Хіба я знаю? — відповів Алик.

Робик усміхнувся трохи сумно:

— Все залежить від обставин.

Саме ту мить “Розвідник” повідомив, скільки часу залишилось до початку їхнього наступу на Чорну Ріку.

— Шістдесят хвилин, — сказав голос.

— Їдьмо, — звелів Алик.

Транспортер, на який вони стали, повільно рушив з місця, але відразу ж почав набирати швидкості. Він поніс їх у підземний тунель Оксамитова губка стін мигтіла світловим візерунком. Транспортер легенько погойдувався під ногами. Алик, усміхаючись, глянув на Робика.

— Ти завжди був такий симпатичний? — спитав він.

— Ні, — заперечив Робик. — Ти ж знаєш, що ми, роботи-опікуни, по-своєму ростемо разом з вами. Але… — завагався він, — думаю, що нам краще поговорити про…

— Поки що не треба, — перебив його Алик. І зразу ж ввічливо пояснив, чого він хоче: — Сподіваюся, що такими питаннями я не завдаю тобі прикрості. Адже я вперше в житті бачу сатурнянського робота. Наші, земні, набагато гірші. Отож вибач мені, проте…

— Будь ласка, — усміхнувся Робик. — Нічого. Ти хочеш знати, який вигляд мав я раніше? Дуже просто. Коли Йон був ще зовсім маленький, я скидався на рухому іграшку: замість носа мав співучого дзьоба, замість очей — рухомі світлячки, замість рук — брязкальця.

— Мабуть, був дуже гарний! — захоплено засміявся Алик.

Робик скромно кивнув головою.

— Непоганий. Я був дуже спритний і кумедний, Йон страшенно любив мене.

— Ну, він і тепер тебе любить, — сказав Алик.

— Я став схожий на людину з того часу, коли Йон почав розрізняти людей. Відтоді ми разом “ростемо”, тільки що я… — Він не скінчив, бо ту мить транспортер, раптово гальмуючи, вніс їх до просторої круглої зали.

— Це артилерійська позиція, — сказав голос “Розвідника”.

— Доповідаємо: ми прибули, — засміявся Алик.

Він згадав ці смішні слова з якогось фільму про так звані “армії” доісторичних часів.

— Приймаю накази, — мовив голос, що явно не зрозумів Алика.

Хлопець кивнув головою.

— Будь ласка, покажи кермо, а також екран прицілу головного вогнемета, — мовив він.

— Це наказ?

— Наказ.

— Слухаю. Прошу до середнього пульта.

— Розумію, — сказав Алик.

У залі, де містилася головна позиція проти-метеорної батареї “Розвідника”, було три пульти для артилеристів.

— Це не педагогічно, — поскаржився Алик. — Раніше мені забороняли гратися ручним реактором, а тепер відразу доручили найпотужніший позитроновий вогнемет.

Робик пирснув сміхом, але зразу ж споважнів.

— Ти, здається, блазнюєш, Алику, — дорікнув він йому.

— Не здається, — зітхнув Алик, — а напевне.

— Чому?

Алик безпорадно глянув на Робика.

— Тому, мій любий Робику, що я трохи боюся. Розумієш?

— Не зовсім, — чесно признався Робик.

Алик усміхнувся і сів до середнього пульта. Перед ним зразу засяяв великий круглий екран.

— Отже, це вона, — шепнув Алик.

— Хто?

— Чорна Ріка.

— П’ятдесят хвилин, — почувся голос “Розвідника”.

Алик показав у глибині екрана на маленьку й ще туманну, але вже цілком виразну стежку метеорової Чорної Ріки. Якусь мить обидва мовчки вдивлялися в далеку, імлисту смугу.

— “Розвіднику”! — гукнув Алик.

— Слухаю.

— Прошу дати мені пробний постріл.

— Даю.

На екрані з’явилося світле кружальце ручного прицілу. Правда, звідси ще годі було досягти метеорового потоку. Проте Алик вибрав на смузі скупчення маленьких крапок. Він хотів перевірити, чи швидко він зуміє скерувати на них кружальце прицілу. І переможно усміхнувся. Досить було ледь помітного руху, навіть не всієї руки, а лише двох пальців, щоб яскраве кружальце зразу ж слухняно накрило те скупчення на смузі.

— Чудово, — сказав Робик.

Алик легенько натиснув на педаль. На екрані мигнув яскравий блиск — швидше, ніж спалах зірки, що падає на землю.

Алик хотів радісно засвистати — він згадав, нарешті, мелодію одної забутої, але дуже гарної пісеньки. Та не встиг засвистати, бо Робик зненацька весь затремтів, почув щось жахливе.

— Що сталося? — спитав Алик.

— Не знаю, — відповів Робик.

— А чого ж ти?

— Стривай, — махнув рукою Робик. Видно було, що він до чогось прислухається. Але до чого?

“Хіба людина може перевірити, до чого він прислухається?” — заздрісно подумав Алик. Адже годі порівнювати досконалість людського чуття з чуттям пересічного робота, вже не кажучи про сатурнянських феноменів. Взяти хоча б слух. Роботи чули ультразвукові хвилі, радіохвилі, телехвилі і десятки тисяч інших речей. Алик завжди казав, що роботи не помирають зі сміху з людської недолугості тільки тому, що машини з природи лагідної вдачі.

Тепер Алик тихо чекав Робикових пояснень. Чекав покірно, але нетерпляче. Зрештою, навіть за таких обставин неспокій робота був чимось незвичайним.

Та виявилось, Робик і не думав пояснювати, що його збентежило.

“Він схожий на пса, що зачув змію”, — подумав Алик і згадав, як бабусин Дінго в Делі не зносив навіть сумирних водяних вужів.

Робик тільки попросив:

— Почекай на мене хвилинку.

— А куди ти? — спитав хлопець.

— Я зараз повернуся, — сказав Робик і ступив на стрічку транспортера в напрямку “поверхня”. Транспортер зразу ж рушив, і стіна замкнулася за ним, наче тінь.

Алик похитав головою.