Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать хорошую книгу TXT) 📗

— А навіщо він сказав, що мене повісять? — незадоволено озвався Боб. — Я йому ще мало дав за це!

— Брек! — гукнув Сашко. — Ану, тихо! Я тебе питаю, Сливко, будеш ділитися життєвим досвідом чи ні?

— Буду, — нерішуче пробурмотів я. — Тільки не сьогодні, бо вже пізно. Гаразд?

— Хай так, ми не варвари, — погодився Сашко. — Тоді завтра після уроків.

Як і домовилися, наступного дня наша ланка залишилася після уроків, і я почав ділитися своїм досвідом.

Чесно кажучи, я вагався. Я відчував свою провину перед друзями. Адже я вперше у житті свідомо прийшов їм брехати. Але, коли б я розповів їм усю правду, я б став ще більшим брехуном. Тоді я порушив би своє слово тримати язик за зубами. Це була справжня безвихідь: скажеш одне — одразу пошиєшся у брехуни, скажеш інше — все одно ти брехун.

Я вже підвівся, як раптом знайшов вихід. Хлопцям цілком досить розповісти все, як воно є, тільки ні словом не згадувати про Невидимку. Вони ж не питають про нього, а розпитують, як я готую уроки. То й чому б мені не розповісти про це правдиво?

І я спокійно почав:

— Ніякої таємниці тут нема. Так може кожен. Я прокидаюся рано-вранці і роблю ранкову гімнастику. Вона зміцнює мої м’язи і набагато підвищує працездатність. У мене мати лікар, вона мені про це казала. Після сніданку бадьоро сідаю за стіл і старанно готую домашні завдання. Ну, а потім…

Я на хвильку замовк, щоб краще подумати, що казати далі.

— Що потім? — порушив напружену тишу Сашко.

— А потім я вголос розповідаю усі уроки… А тоді суворо запитую, як учитель…

— А кого ж ти запитуєш? — здивувався Юрко Бублик.

Я скоса подивився на нього. Мені дуже не сподобалося його запитання, але я мусив якось викручуватися, щоб зберегти таємницю. Ех, таки доведеться брехати!

Я відповів:

— Кого, кого! Ясно, кого. Себе запитую! Сідаю перед дзеркалом і сам себе запитую. А потім сам собі відповідаю. А коли я чую, що відповідь не дуже повна, я знову сідаю за підручник.

— Ага, — мовив Лесик. — Значить, ти сідаєш перед дзеркалом? Я б до дзеркала ніколи не додумався! От дівчата, вони можуть додуматися. Ось чому цей досвід необхідно тримати в секреті.

— Звичайно, — погодився я. — У всіх дівчат є дзеркальця. Скажи їм — вони навіть на уроках почнуть дивитися.

— А що ти далі робиш? — запитав Сашко.

— Нічого такого, — відповів я, — далі я обідаю і йду до школи.

— А в школі що ти робиш?

— А ти ніби не знаєш? — перепитав я його. Я боявся непомітно для самого себе не втримати язик за зубами. — Вчуся! Сиджу на уроках і уважно слухаю вчителів. І зовсім не лякаюся, коли мене викликають. Навпаки, навіть прагну, щоб мене якнайчастіше викликали. Бо лише так можна перевірити знання Нев… цього, ну, словом, мої знання…

Я аж упрів. Якби вчасно не схаменувся, таємниця спурхнула б з язика. Я так злякався, що вирішив, не гаючись, закінчувати.

Я сказав:

— Оце і все!

— Зачекай, — зупинив мене Сашко. — Можливо, у когось ще є запитання.

— У мене є, — підвівся Боб. — А як він відпочиває?

Я полегшено зітхнув. Про відпочинок можна теревенити без усякої підготовки. Тут тобі ніякої небезпеки.

Я сказав:

— Коли як. Іноді так, а іноді інакше. Коли граю в хокей у нашому дворі, а коли дивлюся телевізор. А потім я розповідаю, що я бачив.

Але тут знову вискочив наперед Юрко Бублик.

— А кому ж ти розповідаєш? — вигукнув цей вредний причепа. Краще б він цього вечора захворів!

— Кому, кому! — похмуро відповів я. — Ясно кому. Батькам розповідаю, ось кому! Хіба у мене немає батьків?

— А що, твої батьки не дивляться телевізор? — не вгавав Юрко.

Я сердито повернувся до Сашка.

— Чого він причепився до мене? Хай чіпляється до моїх батьків! Йому кажуть, що мій батько працює у другу зміну, а він чіпляється!

Більше мене не запитували, і я сів на місце.

— Це дуже цінний досвід, — поважно відзначив Сашко. — І водночас — просто. Бобе, ану запитай сам у себе, в якому році Колумб відкрив Америку?

Боб запитав сам у себе:

— Бобе, в якому році Колумб відкрив Америку?

Запитав він та й розгублено замовк.

— Ну? Чого ж ти мовчиш? Відповідай.

Боб підморгнув хлопцям, чекаючи на підказку, але всі мовчали й зацікавлено дивилися на нього.

Тоді Боб почав уважно вивчати поверхню парти й нарешті неохоче пояснив:

— А як я можу сам собі відповідати, коли в класі немає дзеркала?

Розділ 13

УГОДА

— Мій юний друже, — якось сказав мені Невидимка, — я помічаю, що останніми днями ти дуже чимось засмучений. Може, ти наковтався інфекційних мікробів? О! Це було б зле…

Я відповів:

— Ні, я не захворів.

Невидимці добре. Він усе помічає. Від нього нічого неможливо приховати. Ось я намагався нічим не зрадити себе і не виказати своє горе, а він таки помітив!

— Ах! — занепокоївся Невидимка. — Невже зняли наші портрети з шкільної Дошки пошани? О, яке лихо! Ах і ще раз ах!

Я заспокоїв його:

— Ні, портрети ще висять.

— Отакої! — здивовано вигукнув Невидимка. — Але тоді тобі нема чого журитися. Чому ж ти сумуєш?

Я вирішив усе чесно розповісти Невидимці, анітрохи не пом’якшуючи суворої правди. Недарма ж люди кажуть, що горе, поділене на двох, — уже півгоря. Жаль, що в мене живе тільки один Невидимка. Якби у мене жило десять Невидимок, я б і горя не мав, бо поділив би його на десятьох.

І от я поділився своїм лихом:

— Як же мені не сумувати, коли я — брехун…

— Ой! — простогнала уся кімната. — Невже ти передчасно відкрив мою таємницю? А я так покладався на твоє слово… Ой і ай-яй-яй!

“Ех, краще б я мовчав, — подумав я, — бо тепер мій друг Невидимка підозрює мене у чорній зраді”. І щоб не втратити його дружби, я негайно почав розвіювати усі підозри.

— Ну, що ви! — сказав я. — Навіть коли б мене різали на дрібні шматки, я б не відкрив таємниці.

— Що ж сталося? — запитав Невидимка.

Я відповів:

— Та нічого. Просто хлопці попросили мене розповісти, як я став відмінником.

— А ти їм що?

— А я їм набрехав, ніби, готуючи уроки, сідаю перед дзеркалом, сам себе запитую і сам собі відповідаю. Перед усією ланкою безсоромно брехав! І, головне, до того знахабнів, що навіть не червонів, а ще обурювався… Тепер мої друзі сидять перед дзеркалами і, як папуги, самі себе запитують і самі собі відповідають.

— Який жах! — співчутливо мовив Невидимка. — Але чому ж ти, мій юний друже, не попередив мене про цю несподівану небезпеку? Одна голова — добре, а дві — краще.

Я пояснив:

— А навіщо хвилювати вас? Та й небезпеки ніякої не було, бо я добре вмію тримати язик за зубами.

— А твої товариші вміють тримати язик за зубами? — раптом поцікавився Невидимка.

— Могила! — запевнив я.

А Невидимка діловито мовив:

— Одної могили мало. А чи вміють вони мовчати, як безнадійні двієчники на уроках?

— Ще б пак! — жваво ствердив я. — От хоч би Боб Скорик. Іноді його викличуть відповідати, то з нього й лещатами слова не витягнеш!

Але ця звістка засмутила Невидимку.

— Ай-яй-яй! — скрушно промовив він. — Я думав, твої друзі добре вчаться, а вони, виявляється, неуки. Пригадую, колись і я був таким бовдуром…

— Ви були зовсім не таким бовдуром, — гаряче заперечив я. — У мене дуже хороші друзі. Тільки вони трошки неорганізовані. І ще дуже люблять кіно.

Отак заспокоював я Невидимку, а він зовсім зажурився.

— Шкода і жаль! — з неприхованим сумом сказав він. — А я вже думав було укласти з твоїми товаришами угоду, щоб ви усією ланкою навчали мене уму-розуму. Це було б чудово! Але чого вони навчать, коли їм кіно дорожче, ніж інтереси всього людства? Ах, це ще одне розчарування… Хай тоді вчать уроки, як папуги!

Ця одверта зневага до моїх вірних друзів мені страшенно не сподобалася. Хіба можна так казати про людей, яких у вічі не бачив і зовсім не знаєш?

Мої друзі — вольові, хоробрі, винахідливі і наполегливі хлопці. Хіба не Сашко перший закликав нас не залишатися на другий рік? Хіба не Боб героїчно намагався поєднати успішне навчання з успішним відпочинком? А Юрко Бублик? Хіба не він задля великої мети на все життя зрікся морозива? А Лесик, який сам себе добровільно списав з піратського корабля, щоб пересісти на корабель космічний? І взагалі, хіба не ми твердо поклали присвятити усе наше життя дослідженню найближчих планет Сонячної системи?