Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин (книги без сокращений txt) 📗
— Що? — перепитав Снейп, хоч Гаррі розумів, що він чудово все почув. — Ага... ну... мабуть...
— Отож по п'ятдесят очок Поттерові, обом Візлі, Лонґботому і міс Ґрейнджер, — сказала професорка Макґонеґел — і в нижню клепсидру ґрифіндорського пісочного годинника посипалася ціла злива рубінів. — Ага... і ще, мабуть, п'ятдесят очок для міс Лавґуд, — додала вона — і в рейвенкловській клепсидрі також побільшало сапфірів. — То ви, професоре Снейп, здається, хотіли зняти з Поттера десять очок, будь ласка...
Кілька рубінів повернулося у верхню клепсидру, проте в нижній все одно залишилося чимало.
— Поттере, Мелфою, в такий чудовий день вам краще піти прогулятися, — весело додала професорка Макґонеґел.
Гаррі не треба було повторювати двічі. Він сховав чарівну паличку в кишеню і пішов надвір, навіть не глянувши на Снейпа з Мелфоєм.
Яскраве сонце сліпило йому очі, коли він прямував галявиною до Геґрідової хижі. Скрізь на траві лежали учні — засмагали, розмовляли, читали "Недільний віщун", ласували цукерками й озиралися на нього. Хтось озивався, а хтось просто махав руками, намагаючись продемонструвати, як і "Віщун", що тепер він для них герой. Гаррі не звертав на них уваги. Не знав, що саме їм відомо про позавчорашні події, але й досі ухилявся від розпитувань.
Постукав у двері Геґрідової хатини, і спершу вирішив, що того немає вдома, але тут з-за рогу вистрибнув Іклань і мало не збив його з ніг своїм радісним вітанням. Виявилося, що Геґрід збирав на городі за хатою квасолю.
— Всьо файно, Гаррі! — засяяв він усмішкою, коли Гаррі підійшов до тину. — Заходь, заходь, вип'ємо по горнєтку кульбаб'ячого сочку...
— Як ся маєш? — запитав Геґрід, коли вони посідали за його дерев'яним столом, тримаючи по склянці крижаного соку. — 3 тобою... е-е... всьо файно?
Гаррі бачив зі стурбованого виразу Геґрідового обличчя, що той мав на увазі аж ніяк не здоров'я.
— Усе нормально, — відповів Гаррі, не бажаючи говорити про те, на що натякав Геґрід. — То де ти був?
— Ховався в горах, — відповів Геґрід. — У печері, так як колись то робив Сірі...
Геґрід зупинився на півслові, прокашлявся, зиркнув на Гаррі й відсьорбнув добрячий ковток соку.
— Але ниньки я осьо знову вдома, — зітхнув він.
— Вигляд у тебе вже кращий, — почав Гаррі, сповнений рішучості навіть не згадувати Сіріуса.
— Шо? — перепитав Геґрід, а тоді помацав своє обличчя велетенською рукою. — Еге ж. Ґропик тепер поводиться на багато ліпше, набагато. Скажу по правді, він си страшенно втішив, коли я повернувся. Файний хлопака, направду..
Я си гадаю, шо варто би було підшукати йому якусь кобітку... жіночку...
Гаррі мав би тієї ж миті відмовити Геґріда від цієї ідеї. Сама думка про появу в лісі ще й велетки, цілком можливо, навіть дикішої й свавільнішої за Ґропа, могла налякати кого завгодно, але Гаррі не мав сили сперечатися на цю тему. Йому знову захотілося побути на самоті, тож він вирішив якнайскоріше відкланятися і почав поспіхом пити кульбаб'ячий сік.
— Гаррі, всі теперка знают, що ти казав правду, — несподівано додав упівголоса Геґрід. Уважно приглядався до Гаррі. — Так воно краще, га?
Гаррі стенув плечима.
— Чуєш... — перехилився Геґрід до нього над столом, — я знав Сіріуса довше за тебе... він загинув у бою... він так завше хотів відійти...
— Нікуди він не хотів відходити! — сердито відрізав Гаррі. Геґрід схилив свою велику кудлату голову.
— Нє, факт, що нє, — тихенько погодився він. — Та все одно, Гаррі... він був не з тих, що сидять си в хаті тоді, як інші б'ються. Він би собі не пробачив, якби не вирушив на поміч...
Гаррі схопився на ноги.
— Мушу відвідати в лікарні Рона й Герміону, — скоромовкою проказав він.
— А-а-а... — засмутився Геґрід. — Тоді... всьо файно, Гаррі... бережи себе, і заскакуй, як будеш мати хви...
— Так... добре...
Гаррі кинувся до дверей. Знову вийшов на сонце, перш ніж Геґрід устиг з ним попрощатися. І знову з галявини його кликали учні. Заплющив на кілька секунд очі, бажаючи, щоб вони всі зникли, щоб розплющити очі й побачити, що він тут сам...
Кілька днів тому, ще до того як закінчилися іспити і він побачив видіння, нав'язане йому Волдемортом, Гаррі віддав би що завгодно, аби чаклунська громада дізналася, що він каже правду, повірила в повернення Волдеморта й переконалася, що Гаррі не брехун і не божевільний. Але тепер... Він пройшовся понад озером, сів на березі, сховавшись за кущами від настирливих поглядів, і замислився, дивлячись на сонячні іскри на воді...
Хотілося побути на самоті, бо після тієї розмови з Дамблдором він узагалі почувався відокремленим від усіх. Між ним і рештою світу постав невидимий бар'єр. Гаррі був — причому завжди — мічений. Просто ніколи як слід не розумів, що це означає...
І все ж таки, сидячи на березі озера, відчуваючи жахливий тягар журби і біль свіжої, незагоєної рани після втрати Сіріуса, Гаррі не сказав би, що він охоплений великим страхом. Світило сонце, навколо сміялися учні, і він, хоч і був далекий від них усіх, так, ніби належав до іншої раси, ніяк не міг повірити, що попереду в житті його очікує скоєння вбивства або ж загибель...
Довго сидів і дивився на воду, намагаючись не думати про хрещеного батька й не згадувати, що саме навпроти, на протилежному березі, Сіріус колись знепритомнів, відбиваючись від сотні дементорів...
Сонце вже сіло, і Гаррі відчув, що змерз. Підвівся і, витираючи рукавом обличчя, пішов до замку.
Рон з Герміоною цілком одужали і вийшли зі шкільної лікарні за три дні до кінця чверті. Герміоні весь час хотілося заговорити про Сіріуса, та Рон цитькав на неї щоразу, як вона згадувала це ім'я. Гаррі ще й досі не був певний, чи хоче заводити розмову про хрещеного батька. Його думки мінялися разом з настроєм. Достеменно знав лиш одне: хоч який він був тут нещасний, але через кілька днів, коли повернеться в будинок номер чотири на Прівіт-драйв, страшенно сумуватиме за Гоґвортсом. Хоч Гаррі тепер і розумів, чому саме має туди щоліта повертатися, краще йому від цього не ставало. Правду кажучи, повернення додому ще ніколи його так не жахало.
Професорка Амбридж покинула Гоґвортс за день до закінчення чверті. Обідньої пори крадькома вислизнула зі шкільної лікарні, сподіваючись, мабуть, зникнути непомітно, але, на її превеликий жаль, дорогою натрапила на Півза. Той скористався останньою нагодою виконати Фредову вказівку і радісно переслідував її територією школи, луплячи по черзі то ціпком, то шкарпеткою, повною крейди. Учні повибігали у вестибюль, щоб подивитись, як вона дає драпака, а вихователі гуртожитків лише вдавали, що їх угамовують. Професорка Макґонеґел почала було кволо протестувати, а тоді знову впала на стілець за вчительським столом і, майже не криючись, висловила жаль, що не може й сама бігти й улюлюкати в спину Амбридж, бо позичила Півзові свого ціпка.
