Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи (читать книги полностью txt) 📗
Потім пролунав другий постріл, третій, четвертий, десятий…
Автоматичний стрілець отримав завдання пробити в Ріці прогалину завширшки двісті, заввишки п’ятдесят і завдовжки близько п’ятисот кілометрів. Коли в цій прогалині з’являвся метеор, автоматичний стрілець негайно знищував його струменем позитронового вогню.
Алик вдивлявся в екран з цікавістю і злістю. Там був ворог, супротивник—вбивчі, незагнуздані сили природи.
Кажуть, нібито в сиву давнину, коли людство переживало найважчі, варварські часи, люди самі між собою ворогували. Навіть убивали одне одного. Щоправда, не дуже хочеться вірити в таку безглузду жорстокість, але історики твердять, що це дійсно було. Хоч зрозуміти щось подібне дуже важко. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Ураган, що його треба розігнати, потік метеорів, що його треба знищити, непрохідні безодні в скелях Юпітера, морози на Нептуні, піщані бурі на Марсі — ось справжні вороги.
Алик збагнув, що в його гніві є щось важливе і що це прекрасне почуття. Це саме він, тринадцятирічний хлопець із Землі, разом із трохи старшим від нього сатурнянським роботом — свідки великої і прекрасної битви “Першого Розвідника” з ворогом, у тисячу разів більшим за себе, але насправді слабшим через те, що він — лише сліпа стихійна сила.
— Ти коли-небудь бачив таке видовисько? — наче байдуже спитав Алик.
— Ні.
Робик так само напружено й нерухомо вдивлявся в екран. У його очах знову загорілися зеленаві вогники — тепер уже він міг урятувати Йона від небезпеки, тільки змагаючись із Чорною Рікою.
— Ненавиджу, — сказав він.
Алик зиркнув на нього й подумав, що погано було б попасти в неласку до робота.
— Глянь! — крикнув Робик.
У глибині екрана враз з’явився небаченої величини метеор. Здавалося, він мчить прямо на “Розвідника” і від нього не пощастить утекти. Алик мимоволі зціпив зуби.
— Увага, — шепнув він.
Йому здалося, що чекати не можна. “Ще мить — і нам кінець”, — досить спокійно і без страху подумав він.
— Ще ні, — заспокоїв його Робик. — Ще ні.
— Уже! — крикнув хлопець.
Автоматичний стрілець затримував постріл до останньої секунди. Він-бо знав, коли буде найвідповідніша і найкраща мить. І саме тоді, коли вже здавалося, що величезний метеор спочатку своєю тінню роздавить екран, а потім легеньким дотиком розтрощить і зітре на порох маленького “Розвідника” — саме тоді з батареї Пеера бухнуло неймовірно яскраве полум’я і схопило величезного супротивника у свої гарячі обійми.
— Уже! — крикнув Алик.
Цього разу стрільцеві довелось удатися до головного вогнемета, що одним своїм пострілом міг закип’ятити море середньої величини.
І ось метеор зник.
Просто зник. А ще якусь хвилину тому загрожував “Розвідникові”, мчав на нього, мало його не розбив. А тепер він зник, наче його ніколи й не було.
Алик з Робиком перезирнулися. І сталася незвичайна річ: хлопець побачив у роботових очах подив.
— Що? — гордо мовив Алик. — Був метеор, і нема його.
— Справді, — сказав Робик.
Настав невеликий перепочинок.
У Чорній Ріці начебто з’явилась мілина, де мерехтіла й переливалася лише дрібна жорства.
Малі вогнемети з “Розвідника” обертали її на сотні іскор. Було таке враження, наче крізь космічний простір раптом поплив справжній земний струмок, у якому вигравало сонячне проміння, розсипаючи сотні відблисків, що засліплювали очі й тішили серце.
— Як гарно, — сказав Алик.
— Не розумію твого захоплення, — сухо відказав йому Робик. — Адже небезпека ще не минула.
Алик знову глянув на нього трохи підозріливо.
— Слухай, Робику, — спитав він, — чи ти часом не перепалив свого почуття гумору?
Робот знизав плечима:
— Дуже можливо. Але тепер не маю часу перевіряти котушки. Вважаю, що…
Враз він замовк і швидко підвівся.
— Увага! — гучно сказав “Розвідник”. — Бойовий космоліт втрачає зв’язок. КБ-803 втрачає зв’язок. Увага! КБ-803, що з тобою? Що з тобою?
— Пеере, передавай наші слова! — крикнув Алик.
“Виходить, — гарячково міркував він, — що вони ловляться в ту прокляту пастку. А може, і я за хвилю, так як вони, як “Альфа” і “Бета”… Ні. Ми не здамося, хоч би там що, а не здамося!
— Слухайте! — закричав він. — Алько і Йоне! Алько і Йоне! Відгукніться! Тримайтеся! Ми не здамося, хоч би що там було!
— Спокійно, — мовив Робик.
Кров ударила Аликові в лице, йому стало соромно і страшно. Страшно за них, і соромно на себе.
— КБ-803, увага! КБ-803! — настійливо кликав голос “Розвідника”. — Відгукнися! Це Пеер! Негайно відгукнися!
— Йоне й Алько, — спокійно вже сказав Алик. — Відгукніться!
Потім замовкли всі троє — “Розвідник” Алик і Робик. Вони чекали: адже тепер повинен озватися КБ-803. Повинен? Ні — мусить!
Автоматичний стрілець знову відкрив вогонь — на екрані з’явився цілий рій темних велетнів. Біляве полум’я почало жадібно пожирати їх.
Минула третина часу, запланованого на всю сутичку “Розвідника” з Чорною Рікою. І якраз тепер КБ-803 замовк, так само, як замовкла “Альфа”, а через сорок одну хвилину після неї — “Бета”.
— Увага, — знову озвався голос “Розвідника”. — КБ-803! Чому не відповідаєш? Чекаю рапорту. “Перший Розвідник” чекає твого рапорту. КБ-803! Відповідай! Чекаю.
Та марно вони чекали. КБ-803 мовчав.
Робик підвівся.
— Чи дозволиш, Алику? — спитав він.
— Так, — відповів Алик. — Дозволяю.
Робик підійшов до Алика й подав йому руку. То була трохи дивна хвилина. Аликові ніяк не вірилося, що він тисне руку не живій істоті, а автоматові.
“Якби тільки не ті вогники в очах і не занадто непорушні вії, — думав він, — то був би цілком як жива людина”.
— Якщо мені не пощастить, — мовив Робик, — то передай вітання від мене Йонові. І Альці також.
Алик гірко усміхнувся:
— Любий Робику! Тепер уже невідомо, чи взагалі хто-небудь з нас зможе щось комусь передати.
Робик трохи незграбно вклонився.
— Вибач, — сказав він, — але ми існуємо тільки тому, що віримо людям. Я не можу у вас сумніватися просто з технічних причин. Я переконаний, що все скінчиться гаразд… Отже… до побачення.
— До скорого побачення, — відказав Алик.
Він і далі всміхався, хоч йому було зовсім не весело.
Робик став на квадрат ліфта й зник. Алик зостався сам.
— “Розвіднику”, повідом про становище, — спокійно, але рішуче наказав він.
— Повідомляю, — почувся слухняний голос.
Алик знову втупився в екран. Головний вогнемет бив Ріку білим полум’яним молотом, і кожен його удар обертав кам’яні брили в ніщо.
А тим часом “Розвідник” повідомляв:
— Обстріл Чорної Ріки провадиться згідно плану. Пілоти і обслуга батареї працюють нормально. Однак КБ-803, що його повели люди, втратив зв’язок на часовій відстані 17-АМ-4. Спроби налагодити зв’язок поки що не дають наслідків.
— Далі!
— Робот-Опікун, — казав голос, — за дозволом людини-керівника прямує до запасного бойового космольота. Чи повідомляти про його дії?
— Так.
— Наказ прийнято, — слухняно підтвердив голос. — Повідомляю: цю мить ми переносим робота головним швидкісним ліфтом до стартової вежі. Водночас почалося передстартове обстеження запасного бойового космольота КБ-804. Обстеження показало, що космоліт КБ-804 готовий до старту. Робот уже на стартовій вежі. Він одержує дозвіл стати на стартовий поміст КБ-804. Він входить до космольота. Зачиняється люк. Робот готовий до старту. Він просить увімкнути швидкість. Передає привітання. КБ-804 вмикає швидкість. Увага… старт!
— Щасливої дороги, Робику! — гукнув Алик.
Він пильно дивився, як на контрольному екрані, від освітленого зеленим світлом “Розвідника” дугою відривається невеликий, схожий на веретено космоліт і мчить у Чорну Ріку.
— Дякую, — почувся тихий Робиків голос. — До побачення!
