Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
От Смирнов витирає лоб, похмуро натискує на останню кнопку й несподівано радіє: у маленькому віконці з табличкою “оцінка” спалахує слово “чотири”.
— Чотири! — доповідає Макар класові.
— Добре, — каже Таратар, — хоч можна й краще. Ти обрав правильне, але складніше рішення. Це невелика промашка, ми розберемо її пізніше, щоб наступного разу ти розв’язував коротше… Тепер піде натискувати кнопки Гусєв.
На свій подив, Макар бачить на екрані вже нові рівняння. І він теж морщить лоб, водить очима й тикається носом в екран.
А потім з “Репетитором” по черзі змагаються інші. Клацання кнопок, тихе гудіння машини, ахи, охи й блиск очей — все це схоже на азартну, захоплюючу, радісну гру. Ніхто вже не помічає, що йде звичайний урок. І коли вчитель узяв крейду й почав пояснювати помилки, хвилювання у класі ще не вляглося: кожен намагався зрозуміти, де він схибив. Адже починаючи гру з “Репетитором”, він не знав, чим вона закінчиться, і тепер має збагнути, де спіткнувся, де метнувся не в той бік, щоб наступного разу грати за правилами й вийти переможцем.
— Ми говорили про те, — каже Таратар, — що людина має багато знати. Але я зовсім не хочу, щоб ви перетворилися на енциклопедичні довідники, на звичайні сховища інформації. Ви, певно, пам’ятаєте одне з основних правил кібернетики, що його вона застосовує і до машин, і до людей: в будь-якій роботі — вибір найкращого, оптимального варіанта, досягнення ефективного результату. Я хочу, щоб ви мислили саме так: мали широкий кругозір, уміли обрати найкраще рішення. Сподіваюсь, що “Репетитор” допоможе мені в цьому… — Таратар застережно підніс руку. — До речі, на сьогодні його програма не вичерпана. Залишилася ще одна задача, досить міцний горішок. І я запропоную розв’язати її… нашому черговому асистентові СироїжкІну, який ще не відповідав.
Електроник з гідністю попрямував до “Репетитора”. Його проводжали з відвертим співчуттям, як мандрівника, що йде в пустелю.
Клацнув “пуск”, і Електроник рівним голосом прочитав уголос умову:
— “Знайдіть три чотиризначних числа, кожне з яких дорівнює квадрату суми чисел, складених з двох перших та двох останніх цифр шуканого числа”.
“Ого! Оце горішок! Ну й придумано! Квадрату суми… складених… цифр шуканого числа”.
Так приблизно подумали всі математики. Дехто заплющив очі й уявив довжелезні колонки цифр, які треба було перебрати.
Але що це? Процокотіли кулеметом кнопки. Не минуло й трьох секунд, а Сироїжкін уже стоїть поряд з “Репетитором” і в віконці машини висвічуюється “п’ять”!
— Ух-х! — прокотилося з першої до останньої парти.
— Три шуканих числа, — ледь хрипло каже Сироїжкін, — це 2025, 3025 і 9801.
І він пише на дошці:
2025 = 452 = (20+25)3
3025 = 552 = (30+25)2
9801 = 992 = (98+ 01)2
Загрюкотіли кришки парт, виражаючи загальне захоплення. Сироїжкін сів на місце. Навіть Таратар був здивований і, мабуть, дещо схвильований.
— Вельми, вельми… — пробурмотів він. І не знайшов більше слів.
У двері просунулася чиясь розкуйовджена голова.
— Дзвоник був! — крикнув пустун і втік.
Таратар усміхнувся: так було тридцять п’ять років тому, так, певно, буде й через сто. Завжди знайдеться пустун, який крикне: дзвоник був!
— Усе! — весело сказав учитель. — Як мені підказують, ви вже вільні.
Героя поєдинку оточили щільним кільцем і повели з класу. Залишилися тільки “Репетитор” і Таратар.
Поблискуючи окулярами, Таратар дивився вслід Сироїжкіну. Здається, він і справді був чимось схвильований.
МУЗИЧНА ОСВІТА
Несподіваний випадок знову прославив Сергія Сироїжкіна.
Після уроків Вовка Корольков покликав Електроника до себе додому. Професор просив однокласника пояснити йому мову “лінкос”, але тут була невеличка хитрість. Річ у тому, що бабуся Королькова, в минулому викладач консерваторії, двічі на тиждень навчала внука гри на роялі.
З усіх винаходів людства Професор, що схилявся перед технікою, не злюбив лише два: машину, що свердлить зуби, й музичний інструмент з чорно-білими клавішами. Вони, на думку Королькова, забирали в людей, і насамперед у винахідників, багато корисного часу. І хоч яка вперта була бабуся, він сподівався, що сьогодні урок буде відмінено через важливого гостя.
— Бабусю, — відрекомендував Вовка свого приятеля суворій жінці в чорній сукні, — це Сергій Сироїжкін, перший відмінник у школі. Він, між іншим, винайшов мову “лінкос”, щоб спілкуватися з марсіанами. І ми хочемо з ним потренуватися.
Бабуся кивнула Електроиикові з висоти свого зросту й густим голосом сказала:
— Чудово. Про марсіан писали ще за часів моєї молодості. Ну, а ти, Серьожо, грав коли-небудь на роялі?
— Грав, — незворушно відповів Електроник.
Обличчя Королькова зморщилося, наче від зубного болю. Але енергійна бабуся вже підхопила обох товаришів за плечі й повела в кімнату, де в кутку, з піднятою, блискучою від лаку чорною покришкою застиг у чеканні старовинний інструмент.
— От і добре, — мовила басом піаністка, підводячи хлопців до рояля. — Спочатку ми послухаємо, як грає Вова, а потім перевіримо й тебе.
Вовина бабуся сіла поряд з онуком, розгорнула ноти.
— Починай.
Мабуть, ніхто з однокласників не бачив ще Професора таким нещасним. Руки його безсило висіли вздовж тіла.
Несподівано Вова змахнув ними над головою, немов наважившись плигнути в воду, й кинув на клавіші. “Там-там!” — злякано застрибали ні в чому не винні клавіші, а бабуся притиснула долоні до вух.
— Вово!.. — В її голосі прогримів далекий грім. — Припини! Що з тобою сьогодні? Твій товариш може подумати, що ти вперше сів за інструмент!
— Не знаю, — тихо відповів Вова, — мені просто не хочеться.
Стара піаністка підвелася із стільця.
— Всі великі музиканти, — сказала вона урочисто, — тренувалися й грали систематично, незалежно від свого настрою. Я не хочу сказати, що ти станеш великим чи навіть музикантом взагалі. Але в наші дні соромно бути музично неграмотним…
Онук сидів, опустивши голову. Що міг він заперечити бабусі? Та в цю мить він уявив маленького Моцарта, прив’язаного до стільця. Нехай і його так само прив’яжуть!.. Величезною товстою мотузкою. І він розпрощається тоді з ракетами, телескопами, підводними човнами. 1 стане музично грамотним…
— Можна мені? — порушив неприємну тишу Електроник.
Піаністка жестом показала на стілець, а Вова швидко схопився.
— Що ти нам зіграєш? — спитала, заспокоюючись, Вовина бабуся.
— Музику, яку сам склав.
Бабуся ласкаво посміхнулась і сіла на диван. Професор, поблискуючи окулярами, застиг поряд з товаришем, ніби готуючись захищати його від невідомої небезпеки. Електроник торкнув клавіші дуже обережно, пролунали ніжні й приємні звуки. Вони здивували досвідченого педагога: бабуся уважно подивилася на хлопчикові руки. Не можна сказати, що ці руки рухалися плавно й граціозно. Але вони дуже точно торкалися клавішів, ударяючи по них дедалі швидше, дедалі сильніше. З кожною секундою звуки посилювалися. Здавалося, разом з музикою сюди влітає дужий вітер, біжать прудкі хвилі, й чорна полірована громадина рояля поступово насувається на слухачів, заповнюючи всю кімнату.
Уже не можна було розрізнити пальців музиканта, вони злилися з клавішами, з усіма клавішами, які звучали майже одночасно. Рояль гримів так відчайдушно, що Вовиній бабусі раптом здалося, ніби грають кілька інструментів, добрий десяток рук. Музика оглушала, від неї стало боляче в вухах, а в очах попливли червоні круги. Навіть байдужий досі Вова роззявив від подиву рот й вчепився у кришку рояля, аби не впасти.
— Ой! — злякано крикнув Професор. — Бабусі погано!
Музика замовкла.
Вова кинувся на кухню й повернувся із склянкою води. Його товариш з винуватим виглядом стояв біля дивана, на якому, схилившись на подушки, сиділа бабуся. Вона дивилась на музиканта й усміхалася. Дуже ласкаво усміхалася.
— Не хвилюйтеся, діти, — тихо сказала бабуся, жестом відмовляючись від води, — в мене просто випадково запаморочилася голова… Ти блискуче грав, Серьожо. Якщо регулярно вчитимешся, станеш сучасним Лістом. Або Ріхтером. Це тобі каже старий музикант, запам’ятай… А тепер, хлоп’ята, йдіть гуляти у своїх марсіан.
