Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи (читать книги полностью txt) 📗
А тим часом начебто нічого особливого й не сталося. На екранах зображення навіть не затремтіло. КБ-803 й далі не дуже швидко йшов тунелем у метеоровій хмарі.
І все ж навколо них творилося щось неймовірне, їх оточив з усіх боків страшний галас: крик тисячі переплутаних голосів, зойки, сміх, наче лемент тисячі засуджених на вічні муки чи просто — наче вереск тисячі різних радіопередавачів.
Якусь хвилю через той гармидер вони не чули навіть власних думок.
Обоє тільки зрозуміли, що зараз байдуже, чи збагнуть вони те огидне явище, чи зуміють той галас якось притишити, навіть чи налагодять між собою зв’язок, який тепер став цілком неможливий. Важливе було тільки одне: дотримуватись курсу і не дати космольотові втягнутися в хмару дрібних метеорів, що ставала дедалі густіша. Ту мить і Йон, і Алька були залишені тільки на самих себе.
Та чи це ймовірно? Адже вони сиділи за якихось два метри одне від одного.
Так. Але ні Алька, ні Йон не могли собі дозволити навіть на частку секунди відірвати погляд від контрольних екранів. І якраз тому — хоч сиділи близько одне від одного — вони раптом і стали такі самітні. їх розділила неосяжна стіна галасу, крику, скреготу.
“Що воно за така гидота?” — сердито думав Йон.
Та раптом щось почув і все зрозумів.
Серед божевільного галасу почали проскакувати знайомі звуки, знайомі голоси. Здавалося, наче у величезному натовпі з усіх боків озивалося заледве кілька голосів, і тих кілька голосів якось дивно множилися на сотні, навіть тисячі безнадійно переплутаних слів, речень, вигуків, серед яких раптом пролунав голос Гелени Сого!
Той голос сказав раз і другий:
“По-перше, треба всі рапорти… по-перше, треба всі рапорти…”
Гелену перебив, чи, швидше, почав кричати разом з нею пілот Марім: “База на Тритоні…”, а тим часом з інших боків із двадцятеро тихіших Гелениних голосів і з сорок гучніших Марімових казали зовсім інші слова й уривки речень, потім ще озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний, Йонів, голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з четвертого боку ненастанно вигукував з моторошною радістю: “Так! Алько, серденько, напевне так! Алько, серденько…”— і знову: “Так! Алько…”— і знову: “Напевне…” Далі укотре вже Ормів голос: “Увага, “Альфо” і Чандрин: “Будь спокійний…”, а тоді раптом з усіх боків полився веселий, як пташиний щебет, Альчин сміх, що, перемножений на тисячу разів, став чимось справді страшним.
Йон з розпачем відчув, що в нього починають тремтіти руки і що за хвилю йому доведеться хоч трохи відірвати погляд від екрана, бо він уже нічого не розуміє і в усьому починає сумніватися.
— Що це за клята луна?! — розлючено крикнув хлопець, щоб хоч на мить заглушити в самому собі той божевільний вереск безлічі знайомих і безлічі чужих, наче нелюдських голосів.
“Так, луна!” — ще раз сказав він подумки.
І від того слова чи, вірніше, завдяки йому, все стало ясне, як сонячний блиск на Меркурії. Очевидно, той клятий галас — просто людські голоси, що вилетіли в простір на гребенях радіохвиль і попали тут у якусь дивну пастку. Тепер вони тріпочуться в ній, як риба в сітці, але не можуть вирватися назовні і повертаються назад стоголосою луною.
Коли Йон усе це збагнув, галас став не такий нестерпний. Наче аж трохи стих. Хлопець знову міг зосередити свою увагу на екрані та на кермі.
Правда, ще раз були закричали в сто разів посилені голоси Гелени й Чандри, а помножена на тисячу разів Алька засміялася з тисячі боків. Однак через кілька секунд гамір почав затихати, віддалятися, зникати…
Унизу на екрані Йон побачив число 4. Значить, до “Альфи” й “Бети” залишилось летіти чотири хвилини! Ні, не хотілося вірити, що то правда.
Згідно з програмою, Йон зменшив швидкість до найменшої. І тоді йому здалося, що він… оглух. Настала бо чудова, оксамитова тиша.
КБ-803 тепер летів коридором, що потроху ширшав. Хмара дрібних метеорів порідшала. Йон куточком ока зиркнув на Альку і зразу ж перевів погляд на екран.
Її не було там! Залишила своє місце!
“Чи вона здуріла? Чи хоче погубити і себе, і мене, і всіх нас?” — розпачливо й гнівно подумав Йон.
І як вона могла так? По-перше, залишила бойову позицію, по-друге, вийшла з-під охоронного комбінезону, по-третє, взагалі десь зникла. Хіба цього не досить, щоб позбавити її права брати участь у польоті?
Аж раптом Йон, страшенно здивований, відчув, що з нього спадає контрольний комбінезон. Злякано скрикнувши, на мить втративши контроль над кермом, він у розпачі хотів натиснути на педаль гальмування. Хлопцеві здалося, що зараз, цю ж мить, космоліт, покинутий напризволяще, вріжеться в хмару метеорів.
Та йому так тільки здалося.
Бо, глянувши на запасне кермо, він побачив там Альку.
— Бери кермо в руки, — спокійно мовила вона. — Негайно ж!
Не роздумуючи, хлопець виконав наказ. Він уже розумів, що Алька зробила добре.
Та все ж дівчина хотіла виправдатися перед ним.
— Я все поясню, керівнику, — швидко мовила вона. По-перше, я залишила своє місце, щоб вимкнути радіо. Не можна було витримати того галасу.
— Маєш рацію, — відповів Йон.
— По-друге, — вела далі дівчина, — я могла залишити місце стрільця, бо тут уже не можна стріляти. — По-третє, я вважаю, що треба було зняти комбінезони, бо ми мусимо якось порозумітися, а в них можна розмовляти тільки по радіо. Ну, то як?
— Ти дуже добре зробила, — сказав Йон.
Алька глянула на контрольну таблицю.
— Залишається одна хвилина, — збуджено мовила вона. — Яка швидкість?
— Двісті на секунду.
— Ну, якраз.
— Так! — вимовив Йон і раптом суворо зиркнув на неї. — Годі балакати, Алько. Через десять секунд оголошую тишу на борту.
Проте Алька не витримала. Знову в ній на мить прокинулась душа геолога.
— Що ж воно зробилося з тим радіо? — спитала вона сама себе. — Тільки якийсь мінерал міг так подіяти! Поглиначі хвиль? Ніхто про таке ще не чув. Сенсація! Або…
— Тихо! — гримнув Йон.
— Мовчу, керівнику, — покірно сказала Алька.
Йон почав гальмувати. У нього ще ніколи так не калаталося серце, як тепер. Він не був цілком упевнений, що знайде “Альфу” чи “Бету” точно тоді, як передбачав Супермеханомозок з Головної Бази, але мусив саме протягом цієї хвилини зменшити швидкість свого космольота до нуля.
Він гальмував обережно і дуже повільно, але й так кров прилила йому до очей, до вуст, до кінчиків пальців, до носа, Йон раптом з великим подивом зауважив, що з носа просто йому на руку впала крапля крові.
“Що це таке? — подумав він. — Ага, зрозуміло — ми без комбінезонів”.
Водночас хлопець задоволено відзначив, що все пройшло дуже добре. І що за такі випробування його зарахують без екзаменів до Школи Великих Швидкостей.
Він не додумав до кінця, бо всупереч наказові й обов’язкові зберігати тишу обоє враз закричали:
— То вони! То вони! То вони!
Вони зустрілися в самій глибині Чорної Ріки, на межі Дванадцятої і Тринадцятої тисячі.
— То вони! — крикнула Алька.
— То вони! — гукнув Йон.
А в цей час екіпажі “Альфи” й “Бети” збіглися до екранів та візирів.
Всі вже знали, що ніхто, крім дітей з “Розвідника”, не міг з’явитися тут на КБ-803. На “Альфі” таку можливість вирахував через півгодини після того як космоліт застряв у Чорній Ріці, сам Марім, а на “Беті” передбачив видатний астрограф Єронім Брошкідзе. Проте лише Чандра Рой та Гелена Сого вірили, що дійде до такої зустрічі, і саме вони чергували як спостерігачі на своїх космольотах. Доля їх нагородила: Чандра на “Беті”, а Гелена на “Альфі” перші побачили зображення, якого так чекали, і з усієї сили почали згукувати товаришів:
— То вони! То вони! Дивіться, то вони!
І тільки через добру хвилину на обох космольотах пролунали докладні вже донесення спостерігачів:
— КБ-803 йде нашими слідами, віддаль — 20 кілометрів, сигналізація — світлова!
Зрозуміло ж, що, за винятком пілотів, до екранів миттю збіглись усі члени екіпажів, покинули свої місця навіть найстриманіші і найвідповідальніші люди. Дійшло таким чином до дивних, можна навіть сказати, прикрих сцен.
