Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать хорошую книгу TXT) 📗
І раптом цей хлопець…
— А ти що, читаєш думки на відстані? — посміхнувся Микола.
— От ви смієтеся, — ображено сказав хлопець. — А якби я був дорослим, — у голосі його виразно забриніла заздрість, — я, може, теж був би вченим. І, може, це я, а не ви, придумав би!
— Ви не дивуйтеся, він у мене теж єгиптолог, — пояснив Миколі кремезний чоловік з короткою щіткою чорних вусів. Хлопець, очевидно, був його сином. Вусань поклав йому на плече руку і пригорнув до себе. — Не заважай дядьку Миколі, — сказав він.
“Ні, вони таки справді читають думки! — вражено подумав Микола. — Звідки вони знають, як мене звуть? Звідки вони знають, що я вчений? Звідки вони знають, що я єгиптолог?”
Чоловік з вусами, очевидно, здогадався про ці три “звідки”.
— Кілька хвилин тому вас відрекомендували по телевізору, — відповів він на німі запитання вченого.
Микола вп’явся очима в кольоровий екран. Так, це був він. Чорний костюм, похмуре обличчя… А загалом — несолідний, хлоп’ячий вигляд. А вже як Микола намагався надати собі серйозного і авторитетного вигляду, коли оператори з хронікальної студії приїхали були в Експериментальний інститут історії людини…
Микола, той, що був на екрані, говорив навіть з якоюсь легковажністю:
— Вже попереднє вивчення тектонічних змін не може не навести на думки про катастрофу. Звичайно, гіпотеза ще потребує багатьох уточнень, але я вже зараз певен, що у далекому минулому Землю відвідали мислячі істоти з іншої планетної системи, і саме тоді сталася остання геологічна катастрофа. Фантазія чи реальність? Це й треба з’ясувати. Я думаю, що на земній кулі є багато слідів їхнього перебування. Але ми або не бачимо їх, або не хочемо побачити. Може, легенда про загибель Атлантиди — теж доказ?
На екрані з’явився ведучий.
— Миколо Андрійовичу, — звернувся він до молодого науковця, — на початку нашої бесіди ви побіжно згадали, що первісним поштовхом, який врешті-решт привів до народження гіпотези, є геометрична будова єгипетських пірамід.
— Так. Хоча спочатку це був скоріше підсвідомий процес…
— А чому саме піраміди привернули вашу увагу?
— Це давня і довга історія. По-перше, піраміди — одне з семи чудес стародавнього світу, а хто ж не звертає уваги на чудеса? — вже зовсім з дитячою щирістю засміявся Микола. — Так-от: це було ще в школі. Мене вразило, що при всій примхливості і фантастичності давньоєгипетської архітектури піраміди, гробниці фараонів, мають точну форму геометричних фігур. Мені здавалося, що ця не пишна, а дуже скромна форма була викликана якимись дуже важливими причинами, ще невідомими науці. Але тоді це було тільки припущення. Випадкове знайомство з проблемами сучасного ракетобудування навело мене на думку, яку й покладено в основу гіпотези…
Микола відчув, як нестерпно червоніє. Обличчя палало. Без сумніву, професор Бородай не розпинався б так перед кіношниками. Микола нервово почав шукати кнопку, що відпускає пружину козирка. Та в цю мить хтось обережно доторкнувся до його руки. Це був той самий хлопчина, що так несподівано і своєрідно підтримав його гіпотезу.
— Дядечко Миколо, — заблагав він, — а ви розкажіть, як вони прилетіли… Люди з космосу!..
“Я справді поводжуся, мов дитина! — вже сердито подумав Микола. — Ну, що тут дивного: одна людина висунула незвичну ідею — інші зацікавилися нею. А цей юний єгиптолог, безперечно, всім своїм друзям розповість, що летів із “справжнім ученим”.
— Колего, — вже розважливо мовив він, — я б тобі не тільки розповів, а й показав би, як це відбулося. Саме сьогодні є така можливість.
— Тату! — смикнув хлопець батька.
Вусань запитливо подивився на Миколу.
— Запевняю вас, буде дуже цікаво, — заспокоїв його вчений. — І часу це забере небагато. Ви, певно, чули про роботи Сергія Ткачука…
— Згода! — сказав вусань.
— От і чудово. А тепер познайомимося, — і з інтонаціями професора Бородая він звернувся до наймолодшого пасажира: — Мій юний друже, сьогодні ми влаштуємо великий вечір запитань і відповідей. А поки що заповнимо анкету знайомства. Як тебе звуть?
— Володя!
Лайнер помітно знижувався, гасячи швидкість. Під крилами розкинулись неозорі простори кримського степу.
— Через п’ять хвилин — посадка! — оголосила гарненька стюардеса. — Прошу пристібнутися до крісел.
Розділ 2
ГОСПОДАРСТВО СЕРГІЯ ТКАЧУКА
Ім’я Сергія Ткачука теж було добре відоме не тільки серед учених. Спочатку його ім’я з’явилося на циркових афішах поряд з іменами гіпнотизерів і відгадувачів думок. Сергій був конструктором, гіпнотизери — виконавцями. Але тепер вони вже не заворожували своїх партнерів пронизливими чорними очима, з винаходом Сергія потреба у цьому відпала.
Сеанси гіпнотизерів перетворилися на найпопулярніші видовища. Річ у тому, що Сергіїв апарат так впливав на певні центри кори головного мозку, що частково знімав процеси гальмування. Людина вже не соромилася своїх здібностей, коли навіть уперше виходила на сцену, її не лякала величезна аудиторія глядачів. Якщо людина вміла співати — вона співала. Якщо любила розповідати веселі історії — розповідала.
А коли інтерес до цих незвичайних концертів трохи підупав, на екрани вийшов документальний фільм, який знову примусив всіх згадати про Ткачука.
Новий Сергіїв прилад знімав біоструми з кори головного мозку людини, посилював їх і транслював на певний об’єкт.
Об’єктом для досліджень обрали собаку. І тоді почалися чудеса. Собака виконував усі німі накази людини. Треба було тільки чітко уявити собі, що мусить зробити собака, де він повинен пройти, що взяти і принести. Чотириногий “об’єкт” зривався і біг виконувати уявний наказ.
Та мало хто знав про кінцеву мету складних пошуків Сергія. Він мріяв винайти якісно новий спосіб запису думок. Не удосконалювати механічний або фонетичний способи, що існували досі, а знайти такий, щоб думку можна було побачити, зняти на плівку і показати людям. Наскільки збагатилося б людство, якби вдалося зробити кінолітопис думок Леонардо да Вінчі, Михайла Ломоносова, Альберта Ейнштейна! Якби записати оті яскраві, але побічні ідеї, які завжди виникають під час творчої праці і потім зникають безслідно! Сергій мріяв, щоб людство більше не губило своїх духовних скарбів, думок своїх велетів.
Минулого разу Микола вже бачив цей фантастичний апарат. Це було карколомне плетиво кольорових дротів і напівпровідників. Микола не міг збагнути, як Сергієві вдається орієнтуватись у цьому електронному павутинні. Сергіїв апарат, названий ним біовізором, мав допомогти розібратися в самому процесі мислення і відтворювати його.
Ідея полягала в тому, щоб використати біологічні струми для трансляції зображення думки.
Процес одержання зображення мав бути досить складним…
І ось телеграма: “Є нагода відкоркувати пляшку шампанського…”
На аеродромі Миколу чекала машина: Сергій подбав і про це! За хвилину мандрівники вже мчали бетонною автострадою на південь.
Сонце пекло. Небо було аж біле.
Дорога серпантином почала петляти по схилах гір. Микола любив карколомні подорожі по гірських дорогах, коли пронизливо вищать на раптових поворотах гальма, а машина, здається, тільки дивом не летить у провалля.
Ще один поворот, і машина вимчала на перевал. Несподівано на якусь хвилину відкрилося море.
— Через півгодини будемо на місці, — сказав своїм супутникам Микола.
І справді, машина скотилася у долину, де рівнесенькими рядами виструнчилися виноградні лозини з сонячними гронами, і спинилася біля старовинної будівлі з сірого граніту. Це й було науково-дослідне господарство Сергія Ткачука.
У дверях лабораторії-фортеці стояв сам хазяїн, засмаглий сіроокий здоровань. Біля його ніг сиділа похмура німецька вівчарка, яка замолоду грала головну роль у документальних фільмах про досліди Сергія.
Друзі міцно обнялися.
