Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн полностью txt) 📗
Олеся простягнула їй кругле дзеркальце.
Обличчя нашої супутниці зарум’янилось від хвилювання. Ліна помацала свій сарафан, товсті руки й ноги, призналася задоволено:
— Авжеж, я. У восьмому класі. І ти, письменнику, закінчив щойно восьмий. Он у тебе на руці батьківський подарунок. Я пам’ятаю, все пам’ятаю! — І радісно зареготала баском.
Я так і підскочив, утупившись у здоровенний, ніби компас, годинник на зап’ястку. Точно! Кіровські, першого випуску! Ходять бездоганно. У найважчі хвилини, коли чужинці били наших, я знімав їх з руки й пускав у хід. І вони не зупинялись, ішли!
— Ми справді на танці? — уточнила Ліна-поліно.
— Так. Тільки ти, Лінко, нікого не повчай, не здумай розповідати, як ти шикарно живеш і що в тебе чоловік — доцент. А то швидко спровадимо назад.
— Не треба, голуб’ята, — заблагала Ліна. — Я буду розумницею.
Вона перемінилася, стала куди симпатичнішою, ніж злюща тітка Ліна.
Вітер зняв покришку з мого годинника, зацікавився механізмом. Чималі шестерінки крутили секунди, хвилини, години літа 1947 року. Почався другий повоєнний рік.
— “Я ніколи не мав годинника, — процитував я вголос слова знаменитого письменника, — не купував його, і ніколи мені його не дарували! Я іноді говорю красиві слова про те, що мої годинники на вежах”.
— Хто це? — запитала Олеся.
— Юрій Олеша. “Жодного дня без рядка”.
— А далі?
— “Щоправда, — цитував я далі по пам’яті, — яке чудо цей вежовий годинник! Подивіться на годинник Спаської вежі. Здається, що хтось пливе в човні, змахуючи золотими веслами”.
— Здорово! — просяяла, зазолотилася Олеся. — Письменнику, коли повернемось додому, скоріше знімай гіпс. Ми полетимо, і ти нам покажеш золоті весла часу.
— Куди це полетимо! — забурчала Ліна. — Досить пустощів, а то…
— Не командуй! — зупинив я її. — Ти ще не тітка. Поглянь краще у вікно, пригадай.
Ми проїжджали станцію Лосиноострівська.
— Ой, будинок твоєї бабусі! — сполошилась Лінка. — Все як і колись…
Рублений будинок стояв на своєму місці в яблуневому саду. По неділях в ньому збиралася вся батьківська рідня. Співали, жартували, пустували, читали вірші, фотографувалися, танцювали, а дядько Валя, як наймолодший, мив посуд. Через кілька років бабуся помре, й будинок поступово спорожніє, яблука збирати буде нікому. Тепер на цьому місці величезні будинки, околиця Москви.
Я нагадав Ліні, як восени сорок першого року наші сім’ї від’їжджали в евакуацію. Тоді Лінка була тоненька, гнучка, смішлива, це вона потім раптово розтовстіла, забасила. Наш ешелон зупинився якраз навпроти бабусиного будинку, й моя мати, вистрибнувши з теплушки, помчала через сад. Вона повернулася з бабусею і скринею, і у вагоні з нарами зразу стало затишніше. В селі Долматові Курганської області моя мати та її подруга — Лінина мати — влаштувалися на роботу в колгосп, ми мали небагаті, але достатні на ті часи харчі. А ті, хто стверджував, що війна скоро закінчиться, і жив на привезені із собою ганчірки, незабаром відчув усю суворість уральської зими.
— А пам’ятаєш, як дезертир спалив сільраду й жінки бігли за ним по снігу з вилами? — спитала Ліна.
Я розповів, як спіймали й судили дезертира — з куркулів він був, мстив Радянській владі.
Та далека морозна зима була радісною: німців розбили під Москвою, погнали геть, ми могли повернутись у свій двір.
З тамбура зайшов сліпий з акордеоном. Голосно проспівав, акомпонуючи собі, пісню про дівчину, яка проводжала на позицію бійця. У простягнену кепку посипалися монети. Діти притихли, роздивляючись виконавця, який повільно рухався вагоном. Війна для нього не закінчилась. Він повторюватиме пісню в кожному вагоні, пересідаючи з поїзда на поїзд.
І замелькали знайомі, радісні станції, де ми наймали дачі до війни: Тарасівська, Клязьма, Мамонтовська. Яке ж різнобарвне було в нас життя — з хрущами на квітучих кущах шипшини, притягальною силою спілої чужої малини, верткими пуголовками у прозорій воді. Ось і Акулова гора, коло якої Маяковський зустрівся із Сонцем, і холоднюща джерельна Уча, й безмежна заплава луки. Приїхали: Пушкіно!
Пройшли кілька дачних вулиць і відразу — до нашої галявини, оточеної сріблистими в місячному світлі соснами. Звідти долинала знайома мелодія, задушевний голос Клавдії Шульженко:
Синенький скромный платочек
Падал с опущенных плеч.
Ти говорила, что не забудешь
Ласкових, радостних встреч.
Нас вітали знайомі. Родина Гусєвих — одинадцять братів та сестер на чолі з довготелесою Наталкою. Світланка й Віталій Єрьоміни. Інші дачники.
— Що це? — Вітер показав на незнайому йому скриньку з пластинкою.
— Патефон! Винахід століття!
Я пояснив хлопчакові, як крутити ручку, ставити пластинки, міняти голки, виймаючи їх з трикутного пенальчика, й він на весь вечір став рабом патефона. Вітер одразу збагнув усю важливість патефона в житті не одного покоління дачників і поставив його в один ряд з народженням першого пароплава, літака, електролампочки, ракети. Ми — підлітки сорок сьомого — ще не знали як слід музики Мусоргського, Бетховена, Кальмана, не чули бітлів і Пугачової, не читали Хемінгуея і Борхеса, але під деренчання патефона готувалися до зустрічі з ними.
Темная ночь,
Только пули свистят по степи.
Только ветер гудит в проводах,
Тускло звезды мерцают…
Так, ми жили ще війною. Нас урятували від смертельної небезпеки такі відчайдушні юнаки, як Саша з “Уралмашу” й одесит Аркадій Дзюбін з фільму “Два бійці”.
Фашисти надто рано уявили нас своїми рабами, а ми завжди були людьми вільними, людьми нового світу.
Ми вистояли, перемогли. Але які гіркі втрати!
М’який, задушевно проникливий голос Марка Бернеса розхвилював мене, і я майже нічого не помічав навколо.
По галявині рухалися капці, капці… й пара кедів. Саме по них я впізнав серед танцюристів Олесю. Підвів очі й побачив знайомий силует, ахнув подумки: Ніна!
Гукнув.
Ніна почула, усміхнулась разом з усіма, підійшла.
— Здоров, письменнику!
— Здорова була, Ніно. — Я бачив зовсім близько широко розплющені, довірливі очі, задьористо кирпатий носик, каштанове волосся. — Потанцюємо? Вітре, чого ти зволікаєш? Заводь!
Заспівав Утьосов:
У меня есть сердце,
А у сердца — песня,
А у песни — тайна,
Тайна — это ты…
Оце тобі, Вітерець, фірмова пісенька. Дивись, який я спритний парубок, як легко і вміло веду в танці гарну старшокласницю.
— Як живеш, Ніно?
— Добре, — сказала вона спокійно.
— Які плани? Ніна задумалася.
Я знав, що вона відповість за хвилину, й не квапив її.
Не знімаючи долоні з мого плеча, Ніна сказала:
— Через два роки я вийду заміж. У мене жених є.
— Не треба! — крикнув я беззвучно. Я знав цього франтуватого жениха. Шлюб буде не дуже вдалий.
Проте не став нічого пророкувати: Ніна все одно б мене не послухала.
Оглянувся на своїх, гукнув:
— Олесю, Кире, чому ви не танцюєте? Гусєви, я вас просто не впізнаю!
Олеся й Кир з Гусєвими ввійшли в загальне коло. Ліна-поліно бурхливо сміялася десь поряд, втішаючись молодістю, що несподівано вернулась.
Вітер змінив нудну пластинку на бадьору, і мої танцюристи “дали” молодіжний танець. Усі так і вп’ялися очима в них: ніхто досі не бачив, як можна красиво й індивідуально танцювати, супроводжуючи ритм різноманітними рухами, а не просто хапати партнерку “за клішню” і за талію і шепотіти їй при цьому всякі дурниці на вухо. Можна отак: як Олеся й Кир — на відстані і разом.
І тут хтось із моїх друзів заспівав під Утьосова:
Бували, бували мрії в житті,
Коли, коли журились ви.
В зажурі очі твої,
В зажурі очі твої…
Після слів “Щось тебе, моя корова, толком не збагну” пролунало дружне: — Му-у-у…
Захоплена загальною легковажністю, Олеся теж пожартувала. Прокричала в ніч голосом Алли Пугачової пісню з її репертуару:
