Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин (электронные книги бесплатно .txt) 📗
На закінчення бенкету гоґвортські привиди влаштували цілу виставу. Вони зненацька вигулькнули зі стін і столів, і синхронно закружляли в повітрі. Майже-Безголовий Нік, ґрифіндорський привид, з величезним успіхом відтворив сцену, присвячену халтурному відтинанню власної голови.
Цей чудовий вечір не зміг зіпсувати навіть Мелфой. — Вітання від дементорів, Поттер! — загорлав він, коли всі вже виходили з Великої зали.
Гаррі, Рон і Герміона разом з рештою ґрифіндорців прямували звичною дорогою до своєї вежі. Але біля портрета Гладкої Пані вони побачили справжнє юрмище.
— Чому ніхто не заходить? — здивувався Рон.
Гаррі глянув понад головами учнів. Схоже, портрет не відчинявся.
— Дозвольте пройти, будь ласка, — пролунав голос Персі, що поважно проштовхувався в юрбі. — Чого всі поставали? Не могли ж усі забути пароль... Даруйте, я староста школи...
І тут галас почав стихати. Спочатку завмерли ті, хто стояв попереду, а далі хвиля тиші прокотилася по всьому коридору. Усі почули, як Персі несподівано різко промовив:
— Покличте хтось професора Дамблдора. Швидко!
Учні озиралися і зводилися навшпиньки.
— Що тут таке? — запитала Джіні, котра щойно підійшла.
Наступної миті з'явився професор Дамблдор і почав протискатися до портрета. Ґрифіндорці розступалися, щоб дати йому дорогу, а Гаррі, Рон і Герміона підійшли ближче.
— О Господи!.. — вигукнула Герміона і схопила Гаррі за руку.
Гладка Пані з портрета зникла, а сам портрет був жахливо понівечений: усю підлогу встеляли клапті полотна.
Дамблдор глянув на понищену картину і стурбовано обернувся до Макґонеґел, Люпина й Снейпа, що саме до нього підбігали.
— Мусимо її знайти, — сказав Дамблдор. — Професорко Макґонеґел, прошу негайно розшукати містера Філча — нехай огляне в замку кожну картину: треба розшукати Гладку Паню.
— Шукайте вітра в полі! — заґелґотав хтось поряд. То був Півз Полтерґейст. Він погойдувався над юрбою і тішився, як завжди, коли бачив руйнацію і хаос.
— Що ти маєш на увазі, Півзе? — спокійно запитав Дамблдор, і Півзова посмішка дещо зів'яла. Він не наважувався дражнити Дамблдора. Натомість голос його став улесливим, проте аж ніяк не приємнішим за ґелґотання.
— Вона сховалася від сорому, ваше директорство, прошу пана. Вона в жахливому стані. Бачив, як вона бігла тим пейзажем, що на п'ятому поверсі, прошу пана, кривуляючи поміж деревами. Так страшно кричала! — радісно повідомив він, а тоді награно забідкався:
— От бідолашна.
— Чи вона казала, хто це зробив? — незворушно поцікавився Дамблдор.
— О, так, ваше професорство, — відповів Півз із таким виглядом, ніби тримав у руках здоровенну бомбу. — Він, знаєте, неймовірно розсердився, коли вона відмовилася його впустити. — Півз зробив сальто і вишкірився до Дамблдора, запхнувши голову поміж ноги. — Ох, і люта вдача у того Сіріуса Блека!
