Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
— Куди?
— У Космозо. Ви що гадаєте, я прощу собі, якщо поїду, не поглянувши на Космозо?
— Ні, не простиш, — погодився Електрон. — Узагалі-то кажучи, я збирався додому піти, та коли таке діло, погуляємо вкупі. Мені навіть цікаво подивитись на людину, яка ніколи тут не була.
— Та ви не турбуйтеся, — сказав Коля.
— Не переч. Це буде подвійний Космозо. Ти дивитимешся на тварин, а я дивитимусь на тебе, як ти дивишся на тварин.
І вони разом зайшли в печеру, яка слугувала входом у Космозо.
Вхід був зроблений так не випадково. Таку точнісінько печеру знайшли якось у відкритому космосі пілоти корабля “Стожари”. Печера мчала серед зірок, і в ній, ніби різноколірні світлячки, пустували найменші з відомих у Всесвіті птахів — по півсантиметра завдовжки, разом із хвостом, але дивних барв, причому не можна знайти жодного птаха, схожого на іншого. Печеру як є відбуксирували на Землю й помістили в Космозо. А оскільки птахи могли жити тільки у вакуумі, то всередині печери проклали прозорий тунель для відвідувачів.
У тунелі було напівтемно, й Коля спершу навіть не зрозумів, що ж діється за скляними стінами: мовби тисячі різноколірних іскор роїлись там, складалися в химерні узори, розлітались вибухами, шикувалися в ланцюжки, кільця і навіть трикутники. На Землі птахи почувалися добре і розмножувалися собі на втіху. Тх уже розвезли по всіх зоопарках світу, а дехто з аматорів тримав їх дома у вакуумних колбах.
Помилувавшись на птахів, Коля зі своїм супутником пройшли далі, на широкий майданчик. Ліворуч був великий ставок. Там плавали птахи, які могли жити на відкритому повітрі. Щоправда, в деяких були підстрижені махові пір’їни, аби не полетіли.
— Зверни увагу, — сказав Електрон Степанович. — Бачиш сірих птахів он там, під берегом?
— Качки, чи що?
— Який ти не спостережливий! Придивися.
Дзьоб на місці, крила на місці, хвіст на місці — нічого особливого. І раптом один із птахів перевернувся, й виявилось, що знизу в нього замість ніг точнісінько такий же тулуб із крилами и головою.
— Це ще навіщо? — не зрозумів Коля.
— Дуже розумна вигадка еволюції, — відповів Електрон. — Одна половина відпочиває, дихає повітрям, друга в цей час шукає у воді черв’яків та мальків. Потім вони міняються ролями. І ще їх вельми вигідно розводити в ставкових господарствах. М’яса в них удвічі більше, ніж у звичайних качок, і яєць вони несуть удвічі більше.
Посеред ставка випірнуло щось велике, чорне й блискуче. Потім перед цією тушею піднялася маленька голова на зміїній шиї завдовжки метрів десять. Це був справжнісінький викопний динозавр.
— Так вони ж давно-давно вимерли! — вигукнув Коля.
— Взагалі-то так. Але кілька років тому вчені знайшли у вічній мерзлоті яйцву і їм пощастило вивести з нього бронтозавреня. Воно виросло й стало ручним.
— А навіщо ж його в Космозо тримають, якщо воно земне?
— Але у звичайному зоопарку його теж важко тримати, адже динозаври на Землі вже чимало мільйонів років не водяться.
— Нудно йому, напевно, у вас, — мовив Коля. — Цілковита самотність.
— Як сказати… У Бронті є друзі. Ось поглянь.
Коля побачив, що на далекому березі ставка з’явилась дівчинка в червоному комбінезоні. Вона була світловолоса, коротко підстрижена і навряд чи набагато старша від Колі. Дівчинка підняла руку і щось крикнула.
— Як її туди пустили? — спитав Коля.
— Це Аліса. Вона давній Бронтин друг. Вони познайомилися, коли Бронтя був ще маленький.
— Все одно небезпечно пускати, — не згодився Коля, дивлячись, як бронтозавр тягне свою немислимо довгу шию до дівчинки на березі, і вона його чимось годує. — Він же ненароком може її проковтнути.
— Не проковтне, — заспокоїв Електрон Степанович. — Він ручний.
Коля, затаївши дихання, дивився, як динозавр поволі підплив аж до берега, поклав голову до ніг дівчинки, а та присіла навпочіпки й заходилася чухати йому там, де у звірів має бути вухо. Чи є вухо в динозавра, Коля не знав, а здаля не розгледиш.
— Ходімо, ходім далі, — сказав Електрон. — Якщо хочеш, я тебе потім з Алісою познайомлю.
“Аліса… Аліса”, — подумав Коля. Ім’я було знайоме. Може, цю Алісу чекали хлопці на Гоголівському бульварі?
— А вона в космос літала? — спитав Коля.
— Авжеж. І не раз. Вона вже більш-менш відомий космобіолог.
— Скажете теж! — не повірив Коля. — Вона ж дитина.
— Сам ти дитина! Чи не все одно, скільки років людині, якщо вона знає свою справу.
Раніше б Коля сам обома руками підписався під цими мудрими словами. Він не раз доводив своїм батькам і навіть учителям, що вік не грає ролі й дорослі не мають права хизуватися своїм сивим волоссям. Але дорослі в кращому разі підсміювалися, а в гіршому починали обурюватись і вважати Колю нахабою. Та зараз у Колі закипіло почуття протиріччя. Це з ним траплялося.
— Рано їй ще до біології братися, — пробурчав він. — Ось підросте, може, ще захоче пожежником стати. Або в ляльки гратися.
— Отже, не хочеш знайомитись?
— І не подумаю.
— Ну, як знаєш, — сказав Електрон. — Хочеш на говоруна подивитись?
— Це іще що за говорун?
— Його Аліса привезла. Він запам’ятовує все, що при ньому говорять. У нього виняткова пам’ять. Знає вісімнадцять космічних мов.
Коля стенув плечима. Взагалі-то цікаво, але він не хотів цього показувати, тим паче що говоруна привезла Аліса. Ну й що такого? Якби Колі поталанило й він народився на сто років пізніше, він теж привозив би з космосу говорунів. У нього все попереду. Це він будуватиме ті кораблі, на яких полетить Аліса. Це він, коли виросте, першим ступить на землю далекої планети. Був би вільний час, ну, хоч би деньків зо два, Коля не пошкодував би часу, відшукав самого себе. Не виключено, що він іще живий — адже живий його ровесник дідусь Павло.
— Ти про що задумався? — спитав Електрон Степанович.
— Ні про що, — відповів Коля. — Ну, де ваш говорун?
Говорун сидів під скляним ковпаком заввишки як будинок. Двері в ковпаку були розчинені, щоб говоруну виходити назовні.
Він скидався на великого білого папугу. На голові — корона і два дзьоби замість вух, а одне вухо — замість дзьоба.
Перед говоруном стояли юрбою глядачі й розмовляли з ним.
— Розкажи що-небудь про трьох капітанів, — попрохала бабуся з маленьким онуком, який тримався за її руку й смоктав довжелезний льодяник.
— Тримайся просто, але й міру знай, — відповів їй говорун. -
Пізнавши друзів у біді, прикуй
Їх обручем стальним собі до серця,
Та, ручкаючись зразу з ким попало,
Долоні не мозоль…
Шекспір, “Гамлет”. Слова ці належать Полонію і сказані ним у напучування його сину Лаерту. Як вам подобається така постановка питання, добродійко? Я багато думав про це останнім часом.
— Ні, він сьогодні не в настрої, — мовила бабуся. — Ходімо, Ванечко, покатаємося на склісі.
— Не хочу на склісі! — заревів раптом малюк, випльовуючи льодяник на землю. — Хочу марсіянського богомола!
— Не зчиняйте галасу, — сказав другий дзьоб говору на. — Нас можуть почути пірати.
А перший дзьоб іншим голосом промовив:
— Кхрр, ппшш, брш, пршшврх.
Де ж Коля чув цей голос? Зовсім недавно. Другий дзьоб розреготався.
Звичайно ж, у марсіянському поштовому кораблі. Так розмовляли “зайці”.
— Що це? — спитав Коля Електрона. — Кого він удає?
— Космічних піратів, — відповіла бабуся, виводячи малюка, який ревів. — Я часто його слухаю.
— Ні, — заперечив Електрон, — це крик кледіанської сови. Я тут працюю і теж часто чую.
У Колі була своя думка щодо цього, але він не став нею ділитися.
Говорун задрімав. Електрон повів Колю далі.
— Може, по морозиву, га? — спитав Електрон, побачивши стовпчики-автомати.
Морозиво було слабким місцем цього в усьому іншому цілком дорослого чоловіка.
— Якщо вам хочеться, поїжте, — сказав Коля. — Я ситий,
