Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн полностью txt) 📗

Раптовий здогад осяяв Електроника.

— Як вона була вдягнена? — запитав він старого.

— В усьому синьому, — жваво відгукнувся той. — У спортивному, чи що…

— Це вона, — прошепотів Елек Сергію і покликав пса, на якого в сум’ятті ніхто не звертав уваги. — Рессі, до мене! — Той був уже поряд. — Слід, Рессі!

Пес покружляв навколо дерева і, взявши слід, помчав по скверу.

А хлопчаки зникли з натовпу.

Останній в цьому році урок Таратара виявився для восьмого “Б” найважчим.

Треба було вирішити важливе питання: ким бути далі? Програмістами чи монтажниками?

З дев’ятого класу учні математичної школи ділилися, як відомо, на дві різні, хоч і споріднені спеціальності. Програмісти носили білі халати й управляли “мозком” і “душею” електронно-обчислювальних машин: вони вчилися розробляти і вводити в машини різноманітні програми. Монтажники в синіх халатах мали справу, як вони казали, “із залізячками”, а насправді намагались розібратися в дуже складних і тонких схемах мікроелектроніки. Природно, що кожний сумлінний програміст міг сам знайти поломку в машині, а монтажник — подати програму складної задачі. Однак у спеціалізації був свій сенс: після школи перед кожним були тисячі шляхів, а він уже зумів випробувати себе на одному з них.

Спочатку восьмий “Б” одностайно висловив бажання піти в програмісти. А як же інакше! Хто відкрив Електроника? Хто виховав його? Хто з нього зробив майже людину?.. Тільки вони — вигадники, теоретики нових винаходів.

Таратар дивився на своїх восьмикласників і радів. За роки навчання всі вони буквально в нього на очах перетворилися з безпомічних дітей на самостійних громадян. Може, навіть занадто самостійних… Він добре пам’ятав рубежі, які вони пережили: як вони виходили на нетвердих ногах до дошки й писали крейдою загадкові для них знаки й символи; як, фиркаючи й підстрибуючи, сходилися в поєдинку на перервах, несучи перед собою невидимі спис і щит; як ораторствували, гордо відкинувши розкудлані голови й випнувши рухливі борлаки на довгих шиях, запекло сперечалися один з одним, приберігаючи як найвагоміший аргумент — важелезний портфель. За кілька років, проведених у школі, його учні пережили майже всю свідому історію людства, й деякі нудні епохи пресувались іноді в лічені години, а найзахопливіші розтягувалися на місяці й роки. Тепер вони — восьмикласники. Пречудова стадія людського віку для усвідомлення свого місця у світі!

— Так не годиться! — бадьоро промовив Таратар, і клас здивовано втупився в нього. — Хіба тут усі теоретики? — трохи глузливо вів далі вчитель математики. — Адже хто-небудь та захоче трудитися не лише головою, а й руками!

Вони, його вихованці, дивилися на вчителя з насмішкуватими бісиками в очах. Невже він сумнівається в їхніх здібностях?

— А що? — запитав хтось, і запитання прозвучало як виклик.

Таратар прийняв виклик, окуляри його войовничо блиснули.

— Нічого. Зараз перевіримо, чи всі здатні поставити машині точне запитання. Електронику, приготуйся відповідати на запитання. Отже, Корольков.

Класний Професор був, звичайно, напоготові.

— Елеку, скажи, чи будуть створені машини, які перевершать всі здібності людини?

— Якщо людина виявиться менш здібною, ніж машина, — спокійно сказав Елек, — то це буде поразкою людини. Машина в даному уявному випадку невинувата.

— Один нуль на користь Електроника, — резюмував учитель. — Розвинемо тезу Електроника. Слово має Віктор Смирнов.

Віктор неквапливо підвівся з місця, оглянув уважно Електроника, ніби вишукуючи в ньому вразливе місце.

— Чи перевершить робот людину в навчанні? — запитав він.

— Це може статися, — відповів Елек, — якщо людина сама перестане вчитися. Машині, між іншим, навчатися важче, ніж людині… — додав він.

— Кукушкіна… — провадив далі вчитель. Кукушкіна безтурботно труснула тугими, рухливими, наче батіг наїзника, кісками.

— А що, коли відмовитися зовсім від машин? — випалила вона й завмерла з відкритим ротом.

Клас глухо загомонів. Електроник похитав головою, підніс руку.

— Це неможливо, Кукушкіна, — незворушно констатував він. — Історію, як відомо, не повернеш назад.

— Кукушкіну з поля! — вигукнув басом Гусєв, стукнувши кулаком-динькою по парті. — Вивести з гри!

Напевне, почалася б звична для класу сцена словесної баталії. Але підвівся з місця Сергій Сироїжкін, голосно заявив:

— Запишіть мене в монтажники, Миколо Семеновичу!

— Тебе? — здивовано перепитав Таратар.

— Так, мене.

— Добре, Сергію

“Сергій… у монтажники… чому?” — Над партами зависло питання.

Чому? Сергій не став пояснювати, що він побачив у ту мить дивовижне місто — підводне чи космічне, місто з цехами безшумних автоматів, місто з привабливими світлими вулицями, що біжать удалину. Що добували в тому місті — океанічну руду, виняткової чистоти кристали чи нову енергію, — хлопчик не знав, але передчував, що це місто його майбутнього; він ясно розпізнав силуети його жителів, які промайнули серед підводних будов. Лише кілька секунд прожив він у фантастичному місті й повірив у нього.

Чому? Вголос він відповів на запитання так:

— Хочу бути, як і Елек, робітником. Я читав у книжках, що “робот” означає — “робітник”. Це насправді так. Хіба Елек не роботяга?

Він з усмішкою глянув на друга, сів на місце. І всі в душі погодилися із Сергієм.

Услід за Сироїжкіним попросився в робітники Макар Гусєв. І ще десять восьмикласників записалися в монтажники.

— З Елеком не пропадемо! — радісно оголосив Макар, відчуваючи себе повноправним представником нової бригади.

Таратар поздоровив восьмикласників з переходом до дев’ятого класу.

— А ви, Миколо Семеновичу, в який підете восени? — запитав хтось.

— У п’ятдесят дев’ятий, — відповів учитель і, побачивши усмішки на деяких обличчях, підтвердив: — Доживете до мого віку й теж станете п’ятдесяти-дев’ятикласниками. А потім шістдесяти… Отак-то!

Елек зайшов до Сергійової кімнати. Він мигцем глянув на захаращений листами стіл і попрямував до балкона. Рессі ледь чутно, але наполегливо викликав його.

З висоти восьмого поверху Електроник побачив те, чого він давно чекав. На зеленому моріжку завмер на задніх лапах великий чорний пес, а навколо нього кружляла, підтанцьовуючи, дівчинка в синьому спортивному костюмі.

Рессі привітав господаря коротким, дуже виразним гавкотом.

Дівчинка підвела голову.

— Елеку, ти?

— Я!

— Іди, ми чекаємо.

Він кинувся східцями вниз, намагаючись обчислити, що означають для його майбутнього ці прості й такі дивні слова.

НА СТАРТ!

Електроник одразу зрозумів, що це вона — дівчинка з очима, які не сміються. Погляд темних очей був уважний. Здавалося, дівчинка бачить кожного наскрізь.

Він простягнув руку:

— Здрастуй! — І відрекомендувався: — Електроник, а простіше — Ел.

Долоня її була холодна, потиск міцний.

— Здрастуй, — відповіла дівчинка й назвала себе: — Електроничка, Еля.

На якусь мить він розгубився, зніяковів. “Еля?.. Електроничка?..” Він роздивився дівчинку.

Обличчя привабливе, смугляве. Коротка, майже хлопчача стрижка, каштанове волосся. Спортивна фігура. Руки й ноги в постійному русі, немов спортсменка розминається на місці. Словом, дівчинка як дівчинка. Тільки от її очі — вони скидалися на суворий, незворушливий об’єктив кінокамери…

— Отже, ти… Електроничка? — повторив Елек, моделюючи подумки десятки можливих біографій нової знайомої.

— Навіщо марнувати час, Еле? — буденним тоном сказала спортсменка, наче вони були знайомі сто років. Нахилившись уперед, відвівши руку назад, вона несподівано скомандувала: — На старт! Ти готовий? Раз… два… три! Марш!

На слові “марш” дівчинка зірвалася з місця, різко стартувала. Електроник кинувся за нею. Вони враз перетнули подвір’я і вибігли на вулицю.