Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
— Здрастуй, колего, — привітався Коля й усміхнувся. — Якщо туго стане, я тобі постараюсь допомогти.
— Спасибі, — подякувала Аліса. — Тільки краще вже я самостійно пограю.
Гросмейстер пішов уздовж ряду стільців, швидко простягаючи вперед руку й рухаючи на два поля королівського пішака. Дехто з учнів одразу відповідав, дехто почав думати. Коли гросмейстер другий раз пішов цим же маршрутом, виявилося, що всі, крім Мили Руткевич, зробили хід у відповідь. Гросмейстер, мигцем глянувши на дошку, робив другий хід залежно від того, як відповів йому суперник. Після четвертого ходу він одійшов від столів, поговорив про щось з Едуардом, закурив, і ніхто не зробив йому зауваження. Вболівальники стояли за спинами найсильніших гравців і дивилися на шахівниці. Таких гравців було чоловік шість. У Сулими було принаймні двадцять уболівальників.
На п’ятому ході сталося нещастя на другій дошці. Один п’ятикласник одержав дитячий мат, і гросмейстер сказав “Пробачте”, ніби ненароком наступив йому на ногу. П’ятикласник зашарівся й потихеньку виповз із-за столу.
Мила Руткевич здалася, коли за столами лишалося не більш як десять чоловік, — вона проґавила туру, бо дуже переживала і боялася що-небудь проґавити.
Сулима надовго задумався, і гросмейстер уже двічі проходив мимо й не робив ходу, бо Колині фігури залишилися без руху. Раптом Аліса, яка весь час поглядала на сусідню дошку, сказала:
— Конем на Ф-6. — І відвернулася.
— Ого! — вигукнув Коля Наумов, котрий уважно стежив за справами Колі. — Ти подивись, точно, на Ф-6! А якщо він турою, то ти далі.
— Не підказуйте! — сказав Коля сердито. — Тепер уже так не піду.
— Ну що, юначе, — спитав гросмейстер, — ви готові?
Коля мовчав.
— Він хотів піти конем на Ф-6, — втрутився Боря, — але має сумнів.
Гросмейстер усміхнувся:
— А що ж, розумний хід. Спробуйте. Можуть вийти цікаві ускладнення.
І Коля слухняно посунув коня.
Гросмейстер задумався. Але не став рухати вперед туру, як вирішив за нього Наумов, а відступив королем.
Тепер уже майже всі глядачі стовпилися позаду Колі й натискали йому на спину, тому Едуарду довелося втрутитись і сказати:
— Діти, не заважайте грати. Ви ж перекинете стола.
Всі так переживали за Колю, що, крім Юльки, ніхто не звернув уваги на те, як довго стояв гросмейстер біля Алісиної дошки, потім зітхнув і мовив задумливо самому собі:
— Ні, цієї жертви я не прийму.
Посунув уперед пішака і перейшов до дошки, що лишилася в кінці столу. Але з півдороги вернувся, ще раз поглянув на Алісину шахівницю, похитав головою.
Аліса відповіла на хід пішака й стала дивитися, що збирається робити Коля з допомогою порадників, які його дружно збивали з пантелику, хоч Едуард вимагав, щоб не підказували.
— Ферзем, ферзем! — шепотіли, шипіли, говорили, навіть кричали за спиною.
— Слоном! — наполягали інші.
От-от могла початися бійка.
Коля, геть розгублений, глянув на Алісу. Вона на його дошку не дивилась. Самими губами сказала:
— Пішаком на аш-4.
І коли гросмейстер підійшов, Коля рушив пішаком на аш-4.
Гросмейстер зрадів за Колю.
— Молодчина! — похвалив він. — Цього ходу я боявся.
Та певно, раз боявся, заздалегідь придумав відповідь.
— Шах, — оголосив він.
— Ой! — пролунало в юрбі уболівальників.
Коля схопився за голову.
— Я ж казав, — озвався Боря. — Я ж попереджав!
Тим часом гросмейстер вернувся до Аліси, і там становище йому зовсім не сподобалось.
— Так, — мовив він, — я захопився.
Юлька потягла за рукав Колю Наумова.
— Ти тільки поглянь! — прошепотіла вона.
— А що? — Коля й дивитися не став.
— Поглянь же!
Нарешті гросмейстер пройшов у той кінець столу, поставив мат десятикласникові в окулярах. Тепер у нього лишалося тільки двоє противників. Едуард Петрович став навпроти Аліси, оцінив позицію, похитав головою і сказав Юльці Грибковій змовницьким голосом:
— Треба, щоб вона зосталася в нас у школі. Якщо ти патріот, ти цього, Грибкова, доможешся.
Тоді Юлька зрозуміла, що Аліса може виграти у самого гросмейстера.
— Я б сама мріяла, — відповіла вона фізкультурникові.
А Аліса дивилася на дошку Колі Сулими і ніяк не могла придумати, як подолати гросмейстера. Виходило, що гросмейстер накине Колі обмін ферзів, а відтак доможеться вічного шаху. Буде нічия.
— Здаватися? — спитав Коля Алісу.
— Ти збожеволів!
Цієї миті підійшов гросмейстер.
— Яке ваше рішення? — спитав він у Сулими.
— Можна, я ще подумаю? — попрохав Сулима.
— Думайте.
Гросмейстер повернувся до Аліси.
— Так, — сказав він, побачивши її хід. — Що ж, дякую. Мені урок за самовпевненість. Здаюся. — Він потиснув Алісі руку.
Аліса підвелася й мовила:
— Вам спасибі. На вашому місці я з тридцяти партій десять би програла. Це ж важкий труд — тримати в голові стільки позицій.
— Ні, ви не маєте рації, — заперечив гросмейстер. — Я тримав у голові лише три-чотири позиції. Решта не викликали в мене побоювання.
Вони повернулися до Колі Сулими.
Він іще думав.
Окрім Юльки й Едуарда Петровича, ніхто не помітив, що гросмейстер програв Алісі. Усі втупилися в дошку Колі Сулими.
Коля тричі тяг руку до свого короля, все ніяк не міг вирішити, куди його відвести, хоч це вже не грало ролі.
Гросмейстер рушив уперед своїм ферзем.
— Шах.
— І вилка на твого ферзя, — додала Мила Руткевич уголос, хоч і без неї всім це було ясно.
Коля глянув у відчаї на сусідній стілець, де мала сидіти Аліса, але там її не було.
— Їж королеву, — сказав Наумов, який грав погано й тому називав усі фігури по-аматорському.
— Не “їж королеву”, а “візьми ферзя”, — поправила його Мила.
Коля серед повної тиші поставив свого ферзя на місце гросмейстерського, і той відразу ж оголосив йому вічний шах турою і конем. Тричі вони повторили ходи.
— Нічия! — оголосив Едуард Петрович.
— Нічия! — закричали вболівальники. — Нічия! Ура!
— Сулима з гросмейстером унічию зіграв!
— Хвилину уваги! — сказав Едуард Петрович. — Дозвольте від вашого імені подякувати Володимирові Аркадійовичу за те, що він не пошкодував свого часу, приїхав до нас і провів цей сеанс.
Усі заплескали в долоні.
— Загальний рахунок сеансу, — вів далі Едуард Петрович, — двадцять вісім з половиною на півтора на користь гросмейстера.
Всі так і охнули.
— А хто ж іще внічию зіграв? — спитала Мила Руткевич. — Це, напевно, помилка.
— Ніякої помилки, — відповів гросмейстер. — Я теж удячний вам, діти. Дехто з моїх сьогоднішніх суперників показав себе справжнім бійцем. Я навіть думаю, що, якби мій останній суперник, з яким ми зіграли внічию, був трішки рішучий і менше слухав своїх уболівальників, він міг би виграти в мене, як і та дівчинка…
— Яка дівчинка? — спитала Мила Руткевич.
Гросмейстер почав шукаги очима Алісу.
— То це ж Аліса Селезньова! — не витримала Юлька. — Вона виграла у гросмейстера!
— Де Аліса? Яка Аліса?
Учні з інших класів Аліси ще не знали, і зчинилася метушня, і гучніше за всіх було чути голос Борі Мессерера:
— Я ж вам казав, що вона супергерла! Моє відкриття! Я її перший намалював!
