Ерпіди на планеті Земля - Мисько Павел Андреевич (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
— Завдання нашої експедиції — вивчити таку можливість. Можливо, колись ми запозичимо в землян дещо.
— Запозичуйте, мені не шкода. Тільки чи знаєте, що в нас ще і всякі мікроби, бактерії, віруси є? Вони такі малі, що не побачиш без мікроскопа. Серед них такі гади є, такі паразити! Через них багато хвороб усяких, люди помирають.
— Паразитів нам не треба. Їх ми не будемо брати.
— А вони самі вже набралися. Знаєш, скільки на тобі вже всяких бактерій, мікробів? Мільярди!
— Про це знаємо. Їх ми не візьмем, — вперто повторив Ерпід.
— Стійте! Стійте! — кинувся Ваня навперейми машині з будою мало не під колеса.
Пронизливо завищали гальма. Відчинилися дверці кабіни, на підніжці повстав шофер — дядько в літах.
— Ти що — здурів? Жити набридло? — затряс він із-за кабіни кулаком.
— Дядечку, миленький! Нам дуже в Мінськ треба! Терміново! Ви ж у Мінськ чи ні?
— У Мінськ, у Мінськ… — усе ще злостиво пробурчав шофер. — А до тюрми через тебе не хочу сідати. Зійди з дороги!
Ваня не сходив. В очах у нього заблищали сльози.
— Дядечку…
— Ну куди я тебе подіну? Повний кузов ящиків з яблуками… Та й мотор щось барахлить, може зовсім машина стати, — наполягав на своєму шофер.
— Третя свічка не дає іскру, — ненароком сказав Ерпід.
Шофер тихо, з якимось шипінням свиснув.
— Це він… Це воно… Ну, коробка ця твоя, говорить?! І щось кумекає в роботі автомобіля?!
— Коли сказав, значить, кумекає. Він в електриці розбирається. Електронний робот.
— До столиці чого? На виставку?
— На виставку. — Ваня і цьому шоферу не розказав усього про Ерпіда.
— Дядьку Миколо, у вас там знайдеться місце для одного… для двох? — закричав шофер. — А то у мене тут сумки.
— Мо’, якось знайдемо, — відгукнувся хтось з будки глухим голосом.
— Приймай тоді гостей! — шофер відчепив і відкинув задній борт.
Пригнувся, підхопив Ерпіда, махнув у кузов. Буцім не сто кілограмів він важив, а лише десять. Почекав, доки Ваня забереться сам, підняв і закріпив борт.
Ваня несміливо роздивився того, хто володів таким глухим голосом. Дядько старий, йому, мабуть, скоро буде сімдесят, обличчя худе, в зморшках.
— Митю, а що там з мотором? — гукнув шоферу дядько Микола.
— Та нічого особливого. Заміню свічу, і поїдемо, — відповів наче здалека шофер і брязнув чимось металевим, може, капотом машини.
— Ну, чого стоїш? Давай, той… — дядько Микола встав, пригнувся, розвів руками. — Розміщуйтеся, значить…
Ящики в кузові стояли щільно, кількома рядами. Тільки біля самого заднього борту вистачало місця для трьох сісти.
— Спочатку треба його, боюсь, щоб не розтрусило дорогою, — сказав Ваня.
— А ми йому соломки більше насмикаєм… От та-ак… Хоч не пишно, та затишно — ага! — лагідно говорив дядько Микола. — Перекидай його сюди!
— Дякую, я постою, — раптом сказав Ерпід ввічливо.
Дядько став навколішки перед Ерпідом, обмацав Ерпіда зверху донизу і раптом однією рукою штурхнув Ерпіда, а другою — Ваню.
— Ось так… — усміхнувся він. — У ногах немає правди.
Вані дядько почав подобатись.
— У вашому тілі я бачу шматочки металу, — сказав Ерпід. — Навіщо він вам? Це запчастини? В усіх, кого я знімав, такого не було.
— Той… машина твоя — рентген? Тут трохи темно, а він навіть наскрізь бачить… Це тепер такі рентгени випускають, що говорити вміють? Ай-яй-яй, от до чого техніка дійшла! — дядько Микола поворушився, зручніше вмощуючись між Ерпідом і Ванею.
— Він ще і не таке вміє. Він звідти… — показав Ваня угору.
Говорити йому від втоми та лінощів не хотілося, він раптом відчув себе в машині затишно, як у постелі.
— А-а, спущений апарат, космонавти наші спустили. Це ти його знайшов і у Мінськ везеш? — поцікавився дядько.
— Ага.
— От часи настали. Це ж щоб колись хто сказав, що я доживу до такого, засміяв би.
— Один шматок металу не викликає у вас запального процесу, — бубонів своє Ерпід. — Довкола двох інших цей процес є. Електричні поля дуже змінені.
— Ай-їй, чисту правду говорить твій апарат. Не сидиться на місці двом осколкам. Як розгуляються часом, аж зубами скрегочу… Казав хірургу — мо, вирізати, щоб не тривожили, не заважали? Ні, каже, важливих органів вони не торкаються, не будемо різати. А йому що, хірургу? Хіба мої осколки йому болять? Та й молодий він, післявоєнний… Ох-ха… — дядько помацав себе за бік, завів руку і за спину, — А дощ, той… точніше за бюро погоди підказують. І сьогодні на вечір збереться дощ.
— Звідки взявся метал у вашому тілі? — запитав Ерпід.
— Відчепися від людини! Хочеш знімати — знімай тихенько і мовчи, — втрутився Ваня. — Я ж тобі говорив, що війна тут була. І дід мій воював, партизанив, ти і його хотів записати. Економ енергію.
— Ні, чому. Хай слухає, коли охоту має… Їхати ще більше години.
- Іван Олексійович Гордій, ти поспи, коли тобі не цікаво. А моя справа збирати інформацію — хоч від діда, хоч не від діда, — Ерпід почав показувати свій характер.
Під рівний гул машини дядько Микола розповідав, як воював, де і скільки разів був поранений, скільки бойових товаришів загинуло, поки прогнали гітлерівців і прийшла Перемога.
— Двадцять мільйонів наших людей загинуло! — додав Ваня. — Олег Максимович говорив: ніби дві довоєнні Білорусії знищили до останньої людини. А поранених десятки мільйонів було.
— Не розумію, навіщо людям війна, — сказав Ерпід. — Хіба нема що робити? Недобра планета Земля.
— Як це недобра? Добра! А могла, звісно, ще ліпшою бути… — сказав дядько Микола. — Ми за те, щоб довіку війни не було. Але ж капіталісти ції, імперіалісти з фашистами лізуть. Не терпиться їм, не сидиться спокійно, воювати хочеться їм. Стільки зброї різної, бомб знову наготували… Лектор приїжджав, говорив, що на кожну людину на Землі уже є по три тонни толу. Це коли всі вибухові речовини на тол перевести… А людину щоб знищити, так мало треба!
— Недобра планета Земля… — бурмотів своє Ерпід. — Людські тривоги не тільки з орбіти вловлюються — навіть з далекого космосу. Радіохвилі думок, тривожні імпульси летять і летять… Коли все тут знищиться, то і для нас ця планета буде втрачена.
— Ерпіде, помовч. Ти занадто розбалакався, — попередив Ваня.
Ерпід ніби послухався, замовк. У присмерку засвітилися на його обличчі лампочки.
— Ти чого? У тебе сеанс зв’язку? — запитав Ваня.
Ерпід не відповів, поки не загасли лампочки.
— Вони мене викликали. Полаяли, що втручаюся в земне життя. Не на те витрачаю енергію. Розмагнітили тридцять два блоки пам’яті.
— Так вони тебе постійно контролюють? — здивувався Ваня.
— Так. Один канал зв’язку весь час увімкнений.
— Так що ж там у вас за командири, коли наказують це не помічати, на те заплющити очі, слухати на піввуха і тримати язик за зубами? Хіба ж так вивчиш людей і Землю? — не стерпів Ваня.
- Є незрозумілі вислови, але запитувати не буду, — сказав Ерпід. — Ти спи, Ваню, спи.
Ваня приліг, підклавши під вухо руку.
— Так він, той… і справді не нашим космонавтам служить? — врешті здогадався дядько Микола.
— Ні, він з іншої планети. Там зеленці живуть… І в них два сонця… І вони харчуються світлом… — Ваня говорив усе невиразніше, ледве долаючи дрімоту.
— Температура, мабуть… Бідне хлоп’я, заговорюватися стало.
Дядько помацав хлопчикового лоба, потім зняв з себе цупкий, ніби бляха, плащ і прикрив Ваню аж по шию.
— Я не захворів… — мляво заперечив Ваня.
— Ти лежи, лежи. Поспи, тобі полегшає. Я скажу, коли буде Мінськ, — лагідно говорив дядько Микола.
— Мамо… Тату… — промимрив ще Ваня і… заснув.
Він не чув уже, як говорив Ерпід:
- Іван Олексійович Гордій… Я чую твої думки. Не бійся… Твої батьки не будуть турбуватися, переживати, де ти дівся. Вони навіть не помітять, скільки минуло часу. Спи!
Але раптом Ваня прийшов до пам’яті і цілком виразно сказав:
— Ти тільки обережно зі своїми фокусами… — і заснув остаточно.
