Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
— А я чую, там хтось розмовляє.
Аліса відразу ж перебігла до тих дверей.
— Ну, що чути?
— Не заважай, Фімо. Там справді є люди.
— Які? Пірати?
— Ні. Там чоловік і дружина. Вони старі. Вони посварилися й з ранку ніяк не можуть домовитися, кому йти по молоко. От і сидять без молока. І кицька в них без молока.
— Бідолашна кицька! — не стрималась Катя.
— Там Колі нема, — запевнила Аліса.
— Ясна річ, — сказав Фіма. — Та дай-но я перевірю.
Аліса простягла Фімі навушник. Все одно не спекаєшся.
Той нахилив голову, прислухався.
— Техніка на грані фантастики!.. Ой, і кицьку чую!..
— Ну ж бо, годі, — урвала суворо Катя Михайлова. Ти теж кортіло послухати думки, але гордість не давала попросити. — Корольов, ось тобі шістнадцять копійок. Біжи до рогу й мерщій неси сюди пакет із молоком.
— Навіщо? — не зрозумів Фіма.
— Неясно? А що кицька голодна сидить — це тобі все одно?
— А раптом без мене щось станеться?
— Нічого, з нами Сулима. А в разі чого крикнемо. У дворі п’ять чоловік без діла нидіють.
— От їм і доручу! — крикнув Фіма, кидаючись униз по сходах.
Аліса вже перейшла до наступної квартири.
— Хочеш послухати? — спитала вона в Каті Михайлової.
— Дякую, залюбки, — зраділа Катя. — Якщо я не зламаю.
Аліса передала їй навушник.
У навушнику почувся шурхіт. Аліса крутила коліщатко настройки.
— Підніми руку, коли почуєш, — сказала вона.
Катя підняла руку.
У навушнику звучав далекий, кволий голосок:
— Ну чому ж він не дзвонить? Ну нехай подзвонить… Може, він телефон неправильно записав? Ні, я сама телефон записала. Адже він обіцяв зранку подзвонити… перед лекціями…
— Мені здається, якась дурка закохана, — мовила Катя. — Навіть незручно підслуховувати.
— Ми ж не задля власної втіхи, — заперечив Коля Сулима.
— Хочеш послухати? — спитала Аліса.
— Ні, дякую… Якось іншим разом.
— Все, — повідомила Катя. — Він їй подзвонив. Вона вже уголос воркує. Бери навушник. Піратів там нема.
Вони спускалися поверхом нижче, коли з’явився ліфт, у ньому Фіма Корольов.
— Де молоко? — суворо спитала Катя.
— Я Садовського послав.
— Ох і мудрець!
— Він усе одно знічев’я мучиться. Він уже придумує, як без машини часу в майбутнє ходити.
— Ну, і як? — запитала Аліса.
— Дуже просто: видати календар на двохтисячний рік.
— І що ж зміниться? — не зрозумів Коля Сулима.
— Як — що зміниться? Будемо жити в двохтисячному році. А як жити — наша справа.
— Геніальна ідеяї — сказала Катя. — Ходімо вниз.
На наступному поверсі дві квартири були порожні — певно, всі на роботі. В одній із них спав собака і бачив уві сні десяток кицьок, які віднімали в нього кістку. Думки були не дуже зрозумілими і плутаними, але Фіма, котрий слухав цей сон, сказав, що кицьки смугасті й великі, як тигри. Хоч навряд чи він зловив це мієлофоном та ще й у собачому кошмарі.
У третій квартирі сиділа маленька дівчинка, мама якої пішла в магазин і довго не поверталася. Дівчинці було сумно, і вона уявляла собі всякі страшні картинки, і їй з кожною хвилиною дедалі більше здавалося, що мама ніколи не вернеться. Ніякий пірат не міг би так прикидатися. Тільки діти зібралися спуститись іще на поверх униз, як на сходовій клітці з’явився засананий Садовський, чуб у нього на голові сяяв таким червоним вогнем, що об нього можна було обпектися.
Він ніс пакет із молоком.
— Хто тут зголоднів? — запитав він. — А то Фіма тицьнув у руку гроші, сказав, що це термінове завдання, і втік.
— А ти як гадаєш? — спитав Фіма.
— Я гадаю, що ви знайшли Колю, геть спотвореного. І його перші слова були: молочка б мені. Ні?
— Ні, не знайшли ми Колі. — Катя взяла у Садовського пакет і сказала: — Спускайтесь, я зараз повернуся.
Але ніхто не став спускатися. Всі слухали, що буде. А Аліса навіть через мієлофон.
Чути було, як Катя натискає на дзвоник. Нагорі відчинилися двері.
— Даруйте, — вибачилася Катя, — я принесла молока вашій киці. Вона у вас така голодна.
— Дякую, — відповів голос. — А то ми ніяк не можемо домовитися.
Двері зачинились.
Катиних кроків не було чути. Видно, вона лишилася стояти під дверима. Вона ж бо думала, що люди здивуються, можливо, навіть відмовляться од молока…
— Іде назад, — повідомила Аліса, яка чула думки кицьчиної господині.
— Навіщо? — спитав Фіма.
— Зараз дізнаєшся, — мовила Аліса й не змогла стримати усмішки.
Знову почувся звук відчинюваних дверей. І той самий голос промовив:
— Добре, що ти не пішла, дівчинко. Тримай шістнадцять копійок. Я тобі за молоко винна. Дякую ще раз. Ти завтра молоко принесеш?
Зніяковіла Катя спустилася, тримаючи на долоні шістнадцять копійок.
— Ну що, тепер щодня будеш ходити? А то кицька голодна.
— Доведеться, — сказала Аліса. — Знаєш, що ця бабуся своєму чоловікові зараз говорить? “Хвалити бога, котяче молоко стали по квартирах носити. Тепер нам із тобою, Ваню, нема чого сваритися”.
— А він що відповідає? — спитав Садовський.
— Він каже: “Не турбуйся, знайдемо, через що посваритися”.
— От і добре, — зауважив Садовський. — А то їм жити буде нудно.
Залишилося ще три поверхи. Діти пройшли їх хвилин за шіаддять. Аліса всім дала послухати мієлофон, але нічого підозрілого не виявилося. За дверима квартир жили звичайнісінькі люди — сварилися, мирилися, розмовляли… але ніхто нікого не катував, не погрожував. У підвалі теж нікого не було.
Розділ ХХІІІ
ІШУТІН ПЕРЕДУМАВ
У дворі чекала Мила Руткевич із промасленим пакетом.
— Перерва на обід, — сказала Юлька. — Нічого не знайшли?
— Нічого, — відповіла Аліса. — У цей під’їзд вони всі зайшли, і ніхто з нього не вийшов. Не уявляю, що робити.
— Ходімо на лавку, — запропонувала Катя. — Одна голова добре, а десять краще. Перекусимо й що-небудь придумаємо.
— Неодмінно придумаємо, — запевнив Фіма Корольов. — У мені вже формуються сякі-такі ідеї.
— Я знаю, — мовив Садовський. — Я вже навчився читати його думки без мієлофона. В голові у Корольова формується ідея космічних польотів на повітряних кулях.
— Відчепися! — розсердився Фіма. — З тобою зовсім неможливо серйозно розмовляти!
— А я з тобою й не маю наміру серйозно розмовляти, — сказав Садовський. — Якщо з тобою серйозно розмовляти, можна луснути зо сміху.
Мила роздала бутерброди й половинки огірків. Тут, на подив усіх, прийшла й Лариса. Вона йшла, широко позіхаючи, і несла цілий кошик їстівних припасів.
— Вмираю спати хочу! — призналася вона. — Я навіть дорогою на ходу спала.
— Ларисо, ти велика людина, — сказав Коля Сулима.
— Ти так серйозно думаєш? — запитала Лариса. — Мені вельми приємно.
Сулима їй подобався, тому що був серйозний, грав у шахи й носив окуляри.
— Він так не думає, — зауважив Фіма. — І якщо мені не віриш, візьми мієлофон і послухай його думки.
— Ніколи в житті не слухала чужих думок. І не буду.
— Чому? — спитала Юлька, розпаковуючи її кошик.
— А раптом у думках непристойне слово зустрінеться?
— Де ж ти набрала стільки харчу? — поцікавилась Юлька.
— Це мені бабуся дала, — сказала Лариса. — Я їй пояснила.
— Що ти їй пояснила? — злякалася Катя Михайлова.
— Я їй нічого зайвого не сказала, — відповіла Лариса. — Я тільки сказала, що до нас приїхала одна дівчинка з майбутнього і вона зголодніла.
— А бабуся? — спитала Катя.
— А бабуся охнула й відповіла: “Ой, така дорога — і нічого не поїсти!” От ми з нею і спустошили холодильник.
Поки діти їли, Аліса прислухалася до думок двох жінок, які зупинилися посеред двору й обговорювали погану поведінку якогось Івана Петровича, котрий грає ночами на акордеоні й не дає нікому спати. Аліса слухала їхні Думки, бо сподівалася, що вони могли бачиш піратів або Колю.
Раптом Аліса підвелася, сховала проводок у сумку, підійшла до жінок, і діти почули, як вона сказала:
