Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
І нова гаряча хвиля огорнула Вітю.
— Що я можу зробити для тебе? Я все, все зроблю! Все!
Вона знову зітхнула.
— В'язницю стережуть двоє зланців — Грубий Ян і Просто Філя… Але вони такі здоровущі!
— Та я… я… — захлинався Вітя. — В мене льодоруб… І коли вже я сюди дістався, то я тебе звільню. От побачиш!
Він був сповнений рішучості, здатний зараз на все що завгодно.
Вона нічого не сказала, тільки знову притулилася щокою до його руки. І знову Віті перехопило подих від щастя. Він би отактримався й тримався руками за ґрати, тільки б відчувати той ніжний дотик її щоки. Але… треба ж було її визволяти.
І, підбадьорливо кинувши їй: «Тримайся! Я зараз!», — він почав спускатися.
Він спускався дуже легко й швидко — наче злітав на крилах.
От уже й земля під ногами.
Стискаючи в руці льодоруб, Вітя кинувся шукати вхід у в'язницю.
Зланці Грубий Ян і Просто Філя були справді здоровущі — метрів по два кожний. Одягнені в середньовічні ковані лати, вони видавалися ще могутнішими. Але займалися вони в цей момент справою, як на їхній вигляд, не дуже солідною. Коли Вітя підбіг до в'язничної брами, вартові… грали у «ворону». Кожен тримався рукою за ліву ногу і, стрибаючи на правій, штовхав плечем суперника. Оскільки вони були в латах, лунав такий брязкіт і скрегіт, наче то штовхалися два величезні самовари.
Нарешті Грубий Ян приловчився, штурхонув Просто Філю так, що той з усього розмаху грюкнувся на землю і покотився, гуркочучи, як порожнє відро.
Вітя скористався цим і, змахнувши над головою льодорубом, підскочив до Грубого Яна:
— Ану відчиняй браму зараз же, а то…
Грубий Ян не тільки ані крапельки не злякався, а, навпаки, обурився:
— Що-о?! Та я тебе зараз…
І величезне лаписько зланця вже нависло над Вітею.
— Та почекай! — гукнув раптом, підводячись з землі, Просто Філя. — Це ж Вітя! Визволитель.
— А-а!.. Вітя… Тоді інша справа, — Грубий Ян опустив руку. — Що ж ти одразу не сказав? А то кричиш, розмахуєш…
– І все одно даремно, — зітхнув Просто Філя. — Нічого в тебе, Вітю, зараз не вийде. Нема в нас ключа від брами. Ключ у Зланика Хамули під подушкою. Отож поганяй у палац, діставай ключа, приходь, тоді будемо битися, зараз немає ніякого сенсу… Чао!
XII
Це було влітку після першого класу, в перші Вітині канікули. Він сидів на балконі й читав книжку «Пригоди Буратіно». Вітя любив читати казки.
І раптом він побачив, що на балконі третього поверху (внизу якраз навскоси від їхнього) з'явилася дівчинка. Вітя ніколи раніше не бачив її. Вона з'явилася вперше.
Кругленьке смагляве личко, рожеві губенята, симпатична гривка русявого волосся, що спадало на чоло, на скронях неслухняні кучерики. І головне, у вухах маленькі бірюзові сережки…
Чогось саме оті сережки найбільше схвилювали Вітю. Ні в кого з дівчаток її віку у дворі не було сережок, а в неї були. І може, саме через ті сережки вона здалася йому надзвичайною і незрівнянно прекрасною. І ще, мабуть, через те, що він тільки-но прочитав про казкову дівчинку Мальвіну.
Віті здалося, що в нього тільки оце зараз, у цю мить, забилося серце. До того він його просто не відчував, а коли на балкон вийшла вона, серце несподівано забилося — він відчув його биття.
На ній було голубе платтячко у синю горошину… Без рукавів. Замість рукавів якісь наче крильця. І через ті крильця вона видавалася схожою на метелика.
Дівчинка покрутилася якусь мить на балконі та зникла. Наче отой метелик знявся й полетів.
А серце у Вітиних грудях і далі стукотіло як навіжене.
Вітя з нетерпінням чекав, коли дівчинка знову з'явиться, але вона не з'являлась.
Бабуся Світлана покликала Вітю обідати, потім вони пішли гуляти, пізніше — в Музей українського мистецтва.
Вітя ніколи так не поспішав додому. Вдома він одразу ж побіг на балкон.
І серце його трохи не вискочило з грудей.
Вона стояла на балконі удвох із молодим, але вже трохи сивуватим чоловіком, якого Вітя добре знав, бо то був їхній сусід із третього поверху Георгій Вадимович.
Георгій Вадимович обіймав дівчинку за плечі, а вона горнулася до нього й тихо сміялась. Він, мабуть, тільки-но сказав їй щось веселе. Авжеж. Георгій Вадимович був веселий, дотепний, Вітя це знав.
Вітя ще не розумів, хто ця дівчинка Георгію Вадимовичу, але те, як вона горнулася до нього, чогось схвилювало Вітю.
Дівчинка раптом щось тихо й ніжно сказала йому, і Георгій Вадимович відповів бадьоро та весело:
– І я тебе теж. Аякже! Звичайно! Ти що — сумнівалась?..
Вона зітхнула і ще дужче пригорнулася до нього.
— Ой! — раптом із робленим переляком вигукнув Георгій Вадимович. — По-моєму, хмарки збираються, зараз дощ буде! Ану мерщій до телевізора. Зараз покажуть щось цікавеньке.
І він, сміючись, схопив дівчинку за плечі й потягнув у кімнату. Хоча на небі не було жодної хмарки. І по телевізору зараз не було абсолютно нічого цікавого.
У той день Вітя більше її не бачив.
Наступного ранку він прокинувся з почуттям радості.
З таким почуттям Вітя прокидався зазвичай у свій день народження. Бо знав, що біля ліжка його чекатимуть подарунки. Багато подарунків. І від мами, і від бабусі, і від тата. Тато завжди присилав Віті з Африки на день народження подарунки. Мабуть, він присилав їх заздалегідь, але бабуся Світлана ті подарунки десь ховала й виставляла тільки у день народження. То були іграшки, екзотичні фрукти — банани, ананаси, апельсини з Марокко — або щось із одягу.
Але день народження у Віті взимку, а зараз було літо.
Вітя одразу все згадав і кинувся на балкон.
На нижньому балконі її не було. Але з відчинених дверей, із кімнати чувся її голос.
У Віті радісно залоскотало під горлом.
Бабуся Світлана була трохи здивована, чого це Вітя з самого ранку товчеться на балконі.
Але вона була мудра жінка. Вона вміла нічого не питати й нічого не казати тоді, коли нічого питати й нічого казати не треба.
Так почалося те, що цілий місяць наповнювало Вітине серце радістю. Радістю й чеканням, яке теж було радістю. Вітя ніколи не думав, що чекати, поки з'явиться на нижньому балконі голубе платтячко у синій горошок, знайоме кругленьке личко з гривкою, з виткими кучерями на скронях, з маленькими бірюзовими сережками у вушках, — така радість.
Він уже знав, що дівчинку звуть Кіра, що вона дочка Георгія Вадимовича, але раніше чомусь із ним не жила, а тепер живе. Чому це так, він утямити сам не міг. А говорити про це з бабусею Світланою не наважувався.
Кіра чогось у двір не виходила. Чи то соромилася, чи то просто не хотіла — хтозна.
Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: «Піди погуляй», «Вийди у двір». Але вона завжди вперто відповідала: «Не хочу».
З дому вона виходила тільки у справах: в крамницю, на пошту абощо.
Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.
Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики.
Він чистив і без того лискучі черевики й наспівував при цьому якусь пісеньку. Зовсім як сусід Володя.
У мріях йому уявлялося, як він стоїть на драбині й ремонтує електрику, а Кіра тримає його знизу обома руками за ногу…
У дійсності він із нею не був знайомий.
Хоча одного разу він привітався з нею.
Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею зі свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає. Крутилася, наспівувала, поливала квіти, читала або, дуже спритно перебираючи пальцями, плела на спицях шапочки. Сплете, поміряє, розпустить і знову плете.
Проте Вітя помічав, що вона раз у раз зиркала в його бік із-під вій, нищечком, так, щоб він не вгледів. Та Вітя це помічав, і йому було радісно.
І от одного дня він пішов по хліб. Він сам зголосився, і бабуся Світлана не заперечувала. Хлопець уже перейшов у другий клас, йому треба було звикати до самостійності. Хоча бабуся Світлана завжди хвилювалась і не могла дочекатися, коли він прийде.
